Олександр Хацкевич: «Я обов’язково повернуся в Україну»

Легенда київського «Динамо» і один із найкращих білоруських тренерів Олександр Хацкевич святкує 50-річчя. Перед важливою датою «Наша Ніва» зателефонувала знаменитому білорусу — багато його відповідей вас здивують. «Про місце проживання і Мілевського не питаємо», — попередив він напочатку.

— Усі втомилися від війни. Я сам зараз у поїздці Європою, зустрічаюся з дітьми-переселенцями, з їхніми батьками та людьми, які їм допомагають. Дуже багато втоми, не тільки фізичної. Вам не передати відчуття, коли ти бачиш ці очі, коли ти бачиш цих дітей, батьків. Хтось постраждав фізично від цього всього. Але в народу України є мета — захистити і звільнити свою землю.

Поки в мене є така місія і я можу десь чимось допомогти, я це із задоволенням роблю. Матеріальне — це найпростіше: взяв і перерахував гроші на рахунок певного фонду чи організації. Якщо є голова, дві руки і дві ноги, гроші заробити можна, і нічого з тобою не трапиться, якщо ти допоможеш. А іноді добре слово допомагає більше, ніж гроші.

Тому коли в мене з’являється можливість і мене запрошують на такі заходи, завжди кидаю все і їду в іншу країну чи інше місто, якщо треба — лечу.

— Як почуваєтеся перед 50-річчям?

— Це всього лише цифра. Одна людина скаже: блін, уже п’ятдесят! А для когось це «всього лише п’ятдесят». Час не зупинити, і треба жити сьогодні: любити батьків, які подарували тобі життя, любити дружину, любити дітей та онуків, цінувати й поважати друзів, навчитися говорити людям «дякую». Продовжувати вчитися і розвиватися, мріяти і вірити — чому ні? А також радіти успіхам рідних і близьких тобі людей, радувати їх, долати труднощі.

Якщо маєш можливість, варто допомагати людям. Нині такий час, що багато хто долає труднощі, але я їм десь і вдячний: труднощі показують, чого вартий ти сам і чого варті люди, які колись були поруч із тобою, з ким ти продовжуєш іти далі, а кого викреслюєш зі свого життя і пам’яті.

Зрозуміло, що в 50 років є певний багаж знань і досвіду, насамперед життєвого. Але для мене це «всього лише п’ятдесят». Коли я йду в караоке-бар, можу почуватися двадцятирічним, а завтра сиджу в гарному ресторані в костюмі з краваткою і почуваюся вже більш дорослим.

— Думаєте про повернення в Україну?

— Сьогодні маю певні обмеження в переміщенні не в країни Євросоюзу. Тому не можу повернутися ні в Україну, ні в Білорусь. Обов’язково повернуся в Україну, сподіваюся, що це станеться якомога швидше. Я живу там, там мій дім.

— Ви назвали помилкою два ваших останніх місця роботи — волгоградський «Ротор» і кіпрську «Карміотіссу». Чому?

— Щодо першої командочки: так, я визнаю свою помилку. Якщо говорити футбольною мовою, це пенальті, червона картка і вилучення, і говорити про них більше не хочу. Це мене дуже сильно вибило. Не хочу нічого говорити про ту країну і навіть згадувати, що я там працював.

Щодо «Карміотісси» — тут ситуація інша. Щодо футболу, підбору футболістів, умов праці та зростання — все в клубі було на дуже хорошому рівні. Я прийшов у команду після п’яти ігор. Так, у клубу був невдалий старт, вирішили поміняти тренера — таке буває у футболі.

Але після мого відходу «Карміотісса» поміняла ще чотирьох або п’ятьох тренерів (Олександр залишив команду рік тому — ред.). Там проблема не в тренерах, а в тому, що президент виявився зовсім нефутбольною людиною.

— Пригадую гру білоруської збірної з Францією під вашим керівництвом. Повні трибуни, єдність команди і глядачів, нічия з топовою збірною. Ми зможемо ще коли-небудь побачити таке в Білорусі?

— Цей час, коли і вболівальники, і команда будуть єдині, обов’язково прийде. Звісно, я пам’ятаю той матч — гра відбіркового циклу на чемпіонат світу, весь стадіон у білих майках збірної, всі підтримують. На жаль, ми не виграли, але ми й не програли. Через кілька днів був аналогічний матч із Люксембургом, коли весь стадіон також був зі збірною.

Зараз такого ти не побачиш, усе це в Білорусі штучне, тим паче що збірна зараз не грає в Білорусі. Зараз такої щирості й підтримки ми б усе одно не побачили, це неможливо.

— Якби ви опинилися на місці футболіста білоруської збірної, якого змусили влаштувати покаянну пресконференцію, що б ви зробили?

— Сьогодні в тебе має бути чітке розуміння, на якому ти боці. Сьогодні так не можна, що ти граєш за одну команду, а назавтра тебе притиснули — і ти підняв ручки і просиш вибачення. Це як винуватий першокласник, у якого ще немає досвіду, і він каже: «Мене використовували, я не розумів, що робив». Сьогодні є біле і є чорне. Як казала Раневська, люди як свічки: або горять, або в жопу їх. Мені просто шкода людей, які сьогодні перефарбовуються, це лицемірство.

— У нинішній Білорусі може з’явитися новий Валентин Белькевич?

— У Білорусі завжди були класні футболісти, такі, як Мустигін, Малофєєв, Пудишев, Прокопенко, Зигмантович, Гоцманов, Алейніков, Белькевич. Це були люди зі своїм стрижнем, зі своєю харизмою і своєю долею, але їх усіх об’єднувало те, що їх любили вболівальники. Упевнений, що обов’язково з’явиться новий Белькевич, Алейников, Прокопенко, Пудишев.

Не знаю, як нинішнє покоління грає без уболівальників. Так, був ковід, але тоді порожні стадіони були вимушеним заходом. Ця гра створена для того, щоб на неї приходили люди, передавали з покоління в покоління свою любов до команди і збірної. Без уболівальників футболістів не буде.

— У чому була топовість Валерія Лобановського як тренера? Чи є подібні тренери зараз?

— Він працював як у шахах, де кожна дія прораховується, мав свою оцінку ефективності дій, бачив ситуацію на кілька кроків уперед. Кажуть, що він випереджав свій час, бачив, як футбол розвиватиметься далі.

Усе вирішують кадри, підбір футболістів, але найголовніше в усьому цьому — інтелект. Він підбирав інтелектуальних футболістів, які доповнювали один одного, і сам був дуже інтелектуальним тренером. Для нього був дуже важливий не тільки футбольний інтелект, а й життєвий: щоб футболіст був цікавим співрозмовником не тільки у своїй професії, а й розумів життя.

— Маєте на увазі освіту?

— Так. Однак освіта може бути й середньою, а виховання має бути вищим.

— Чи є зараз у Східній Європі хоч чимось схожі на нього тренери?

— Для мене в тому поколінні було два футболи. Силовий футбол Валерія Лобановського і тотальний футбол, який у «Барселоні» почав використовувати Йохан Кройф, потім його стали розвивати голландські тренери, Гвардіола. Футбол еволюціонує, але я впевнений, що Лобановський був би затребуваний і в нинішньому футболі.

— Кого б ви назвали головним тренером у вашій кар’єрі?

— Тут мені просто відповісти, тому що я нечасто змінював команди. Насамперед це Микола Миколайович Некозирєв і Михайло Степанович Братченя, мої перші тренери. Багатьом ці імена нічого не скажуть, але це ті два тренери, які першими навчили мене любити і розуміти футбол. Решта тренерів, з якими я працював далі — і в дублі мінського «Динамо», і в самому «Динамо», і в київському «Динамо», і в збірній, — тільки допомагали мені удосконалюватися в професійному плані та вчитися розуміти життя.

— Ви у шлюбі понад 20 років. У чому секрет таких довгих стосунків?

— Можу назвати лише два слова — довіра та повага. Здається, звучить просто, але спробуйте самі так жити.

— Ідеальний відпочинок для вас — це що?

— Якщо з сім’єю, то в горах, якщо з друзями, то риболовля. Місце не важливе, головне — компанія, щоб сім’я і друзі були близько. Можна назвати Альпи, можна в Україні поїхати покататися на лижах. Від кількості зірок це не залежить.

— Який момент вважаєте головним у своїй кар’єрі?

— Точно не пам’ятаю, скільки мені тоді було, швидше за все, десять років. Зараз діти можуть не зрозуміти, як це, коли батьки не мають змоги купити ковзани, ролики чи ключку, а тоді життя було зовсім інше. Мої батьки не могли собі дозволити купити мені ковзани, які я хотів. З другом, який жив у сусідньому під’їзді, я пішов займатися хокеєм і обманював батьків, що ходжу на футбол.

Коли я прийшов у хокейну школу, мені там видали ковзани і ключку. Я їх зберігав у друга, щоб у дворі кататися на ковзанах і грати в хокей, але це вже були мої особисті ковзани. Прийшов тренер із футболу і сказав моєму батькові, що я вже близько місяця не ходжу на футбол, а батькам я говорив, що ходжу туди. Коли батько взяв ремінь, це і був переломний момент у моїй футбольній кар’єрі.

— Який момент у кар’єрі ви вважаєте найскладнішим?

— Якщо про тренерство, то згадую час, коли я працював головним тренером у сезоні 2016/2017 у київському «Динамо». За підсумками сезону ми відстали від донецького «Шахтаря» на два очки, тому що не зіграли гру з «Маріуполем», де нам зарахували поразку (динамівці відмовилися грати в Маріуполі, тому що місто перебувало за 20 кілометрів від фронту російсько-української війни — ред.). Тобто нам для чемпіонства не вистачило перемоги в одній грі.

Якщо говорити про кар’єру гравця, це програш «Баварії» в півфіналі Ліги чемпіонів у 1999-му, коли ти був за крок від головного клубного європейського трофея. Розумів, що більше не буду так близько до виграшу цього кубка.

— Як це було?

— Запитайте в будь-якого спортсмена, що це, коли ти бачиш фінішну лінію, а потім зникає світло — і все гасне, і ти це не виграв. Кажу не про футбол — про будь-який вид спорту.

— Як після такого йти далі?

— Затягнути ремінь, терпіти і продовжувати працювати, знову ставити цілі. У будь-якому віці й у будь-якій діяльності має бути мрія.

— Про що ви мрієте зараз?

— Зараз мрію побачити батьків.

— Ви сказали в одному з інтерв’ю: «Як справжній білорус, умію робити чаклуни». Що ще серед фірмових страв?

— Тоді я сказав, що вмію готувати деруни, які без борошна. Повірте мені, якщо вони з борошном, це не деруни. Взагалі можу приготувати вам усе, що хочете, з картоплі: картоплю варену, парену, пюре, в мундирах, смажену, деруни.

Віра Білоцерківська