Анатолій Крощенко: «Думаю, у Саші Шовковського все вийде»

Заслужений тренер України Анатолій Крощенко розповів про кар’єру Олекандра Шовковського у складі київського «Динамо».

— Коли ви вперше зустрілися з Шовковським? Які враження він на вас справив?

— Це було десь наприкінці навчального року. Тоді тренер «Динамо» Чубаров передав мені свою групу. Коли Чубаров мені їх передав, то я провів тестування. Мама привела Сашу, коли той був у четвертому класі, й тестування він витримав гідно.

— А на якій позиції розпочинав грати? Як опинився у воротах?

— У Матієнка він грав центрального нападника. Коли попав до мене, то став у ворота. Там довга історія. Нам оплатили зал при інституті КІБІ (нині КНУБА), де був непоганий гандбольний майданчик. Я мав десь 20 хлопців, і у цьому малому залі треба було придумати, як організувати тренувальний процес. Ось я й вигадав таку річ: по колу майданчика вони били по воротах, двоє хлопців стояли у воротах. На той момент я мав двох воротарів, які були нижче захисників:) Зрозуміло, що я хотів і воротаря знайти, адже їм по 9-10 років, ще можна навчити. Усі встигли постояти на воротах парами по дві-три хвилини, коли польові гравці виконували ведіння м’яча з ударом по воротах.

І ось тоді я запримітив Сашка. Він був уже тоді високого зросту та мав дуже хорошу реакцію. Потім я дізнався, що він і у баскетбол ще грав. Також я помітив, що коли Саша ставав у ворота, то намагався не просто відбити м’яч, а саме спіймати. Крім нього, це намагалися зробити ще декілька гравців. Інші ж відбивали абияк. Думаю, що тут зіграв і досвід заняття баскетболом.

Я зрозумів, що потрібно з ним працювати індивідуально, бо з цього може щось вийти. Пройшов якийсь час, і переконався, що Сашко кращий за інших у воротах. Рівних йому не було. Сказав Саші, що хочу, аби він став воротарем. Саша — в плач, Ольга Корніївна — в плач. Я кажу: «Не переживайте, це ж не на все життя. Я більш ніж переконаний, що ви мені ще дякую скажете». Ледве їх заспокоїв — причому, Сашу було простіше, бо він якось адаптувався до позиції, а ось Ольгу Корніївну, для якої ця дитина була як не знаю що…Вони його разом з Володею (чоловіком) плекали. У підсумку я переконав Ольгу Корніївну. Та й Саша через деякий час, коли його навесні регулярно почав ставити у ворота, звик і заспокоївся. Напевно, батьки переконали його, що це вірний шлях.

— Що можете розповісти про батьків Шовковського?

— Його мати — Ольга Корніївна — була в нас головою батьківського комітету. Вона мені дуже допомагала: організація, харчування… Наприклад, у школі Ольга Корніївна організувала стабільне харчування після другого уроку. До того діти мали просто перекуси бутербродами, що батьки передали. Щодо Володі, то він завжди відвідував тренування, якщо ті були на вихідних. Вони обидва нікого, крім Саші, не знали. Був у юного Шовковського на початку складний момент про який мало хто знає.

— Поділитеся цією історією?

— Коли він вже став воротарем і почав грати першість міста за «Динамо». І якось тиждень проходить, а Саша не тренуваннях не з’являється. Я ще почекав декілька днів, і пішов додому до нього. Прийшов, а мій підопічний лежить у гіпсі, а мама йому в постіль приносить їжу — повний комфорт. Я кажу: «Сашо, чому ти лежиш?», а він мені: «У мене нога болить, я не можу встати». З’ясувалося, що він отримав серйозну травму, коли йому стрибнули на стегно. Я коли побачив це діло, сказав: «Ольго Корніївно, Ви великі ножиці маєте?», вона відповіла, що має. Приносять ножиці, і я цей гіпс беру та зрізаю. Дивлюся, а у нього зелене стегно. Ольга Корніївна — в плач: «Дитина хвора, йому треба гіпс, треба ліки, компреси». Я їй відповів: «Все це ви встигнете зробити».

Мені було простіше її переконати, бо я мав аналогічну травму (синьо-зелене стегно), коли грав у «Карпатах» (1963-1966). Тоді нас тренував Микола Тимофійович Дементьєв, який мені сказав: «Ти не тренуєшся тепер, а пішки радіус ідеш, але 20-30 метрів повільно біжиш». Мені це допомогло, тому я цю практику застосував на Сашкові, якому сказав, щоб той завтра був на тренуванні. Він прийшов і я йому: «Твоя задача не бігати, а пройти 20 метрів швидким кроком, а 30 метрів пробігти — так три коли. Я на собі це пройшов. Ти побачиш, що тобі стане легше і через тиждень будеш в порядку». Загалом так і сталося.

Єдине — відновлення у нього відбулося швидше, ніж у мене, бо він мав ще й мотивацію потрапити у табір. Тут Саша проявив свій чоловічий характер: «Я поїду! Допомагатиму чим зможу». Батьки його послухалися. У таборі він займався за цією системою. У нього сила волі вже тоді була…Я дивувався: він вже через декілька днів намагався відразу повноцінно бігти. Якби ви бачили цей біг! Він біжить та плаче… Я казав, що не треба занадто захоплюватися таким, а поступово збільшувати дистанцію. У ворота тоді я його не ставив, треба було пройти відновлення. За порадою лікарів з Оболоні йому робили ще й спеціальні компреси.

Ми приїхали з табору і він вже нормально ходив. Чому я захотів, щоб він зняв цей гіпс якомога швидше? Все просто — у нього деякою мірою вже атрофувався прямий м’яз стегна. Я розумів, що якщо він ще пролежить в гіпсі кілька неділь, то потрібно буде робити операцію. Цим я батьків переконав.

— Як Шовковський навчався у школі? Кажуть, що були проблеми з поведінкою.

— З того спецкласу школу закінчило з золотою медаллю три людини — Баланчук, Медвєдєв та Теодорович. До речі, останній закінчив Політехнічний інститут, пограв у Македонії трішки та перейшов на роботу в міську адміністрацію Києва.

Саша теж був кандидатом на золоту медаль, добре вчився, але математика його підкачала… Гуманітарні науки йому давалися дуже добре, він був одним з найкращих. Це заслуга й Ольги Корніївни, яка постійно там знаходилася та контролювала навчання сина.

Водночас я діяв дуже простим способом — якщо юний футболіст має погані оцінки у чверті (не тільки двійки), то в нього мізерні шанси претендувати на поїздку за кордон. Я придумав це спонтанно, але воно дуже серйозно подіяло на батьків та дітей. Враховуючи, що Саша вже полюбив своє амплуа, то він навчався дуже добре. Крім нього ще дві-три людини були в претендентах.

— Чи мав Шовковський шкідливі звички? Заставали його з сигаретою?

— Знаєте, про подібне я можу сказати тільки за інших… Декілька у мене було таких, але не хочу прізвища називати. Також у наших хлопців були проблеми з дівчатами, які за ними дуже бігали. Деякі були падкі на таке та здавалися під їхнім напором.

Водночас Саша дуже любив футбол та вже полюбив воротарське амплуа, тому був стійким й на провокації не піддавався (посміхається). За нього можу сказати точно, що він не мав проблем з куривом та дівчатами.

— Як прогресував Шовковський?

— Крок за кроком. Я мав ще трьох воротарів, де ми відпрацьовували гру на виходах, коли у найвищій точці потрібно було цей м’яч піймати чи відбити. Всі мої воротарі були погані в цьому компоненті. Я придумав таку вправу: один воротар проти іншого на все поле. Вони знаходяться на лінії штрафного майданчику та з рук вибивають цей м’яч у протилежну сторону, де стоїть інший воротар. Голкіпер повинен за власним орієнтуванням у найвищій точці цей м’яч ловити. Якщо не ловить, чи помилився, то один воротар заганяє іншого воротаря за лицьову лінію. Таким чином відбувалося змагання між воротарями.

Поставив Сашу проти одного — він того воротаря загнав за 5-7 хвилин. Потім другого — він його загнав, третього — і його загнав. Бачу, що йому вже не цікаво. Саша мав і вищий зріст, і швидкість. У мене не було іншого виходу, як проти нього ставити двох воротарів. І що ви думаєте? Він і тих двох загнав за цю лицьову лінію. Саша став дійсно повноцінним воротарем, вже не йшлося про якісь образи. Більше не хотів бути форвардом, який забиває голи, а бажав грати у воротах. Я йому пояснив, що ця позиція найвідповідальніша та найскладніша.

— Що за історія з армійською службою Шовковського?

— Там все було зроблено таким чином, що вони в якійсь частині мали пільгові умови. Динамівці з’являлися там періодично, були присутні на присязі.

— Коли востаннє бачилися з Шовковським? Мали розмову?

— Востаннє — це коли ховали Баланчука на Лісовому кладовищі (16.07). Там була не та ситуація, щоб вести якісь розмови. Я був настільки вражений цією подією, оскільки Баланчук був першим, кого Лобановський взяв у «Динамо»! Потім у нього щось не вийшло, поїхав у Харків, Полтаву, але в той час Сергій грав на дуже пристойному рівні. Не до розмов було…

Баланчук був розумничком: золотий медаліст, завжди на тренуваннях віддавався. Чи дружили Баланчук з Шовковським? З Баланчуком всі добре дружили, бо він багатьом давав математику списувати (посміхається).

— Побутує думка, що з воротаря не може вийти хороший головний тренер. Погоджуєтесь з цим? Можете пригадати голкіперів, які були сильними наставниками клубів?

— Думаю, що тут все від Саші залежить. Зубрицький (воротар «Динамо» з 1944 по 1952 рр. — ред.) все життя працював головним тренером. Приклади є. Яшин, наприклад, не був старшим тренером, а ось Котрикадзе (воротар тбіліського «Динамо» з 1955 по 1968 рр. — ред.) був не просто тренером воротарів, а головним.

Думаю, що в Саші все вийде. Він завжди був освіченим та прагнув знань змалечку. Коли я перейшов тренером в «Динамо-3», то з тієї команди трьох наприкінці сезону забрав Сабо у першу команду. Всі вони потрапили до збірної України. Я думаю, що це красномовний випадок.

— Як досвідчений фахівець, що б ви могли порадити Шовковському? Яких помилок варто уникати, а на що потрібно звернути увагу?

— Головне, щоб він дійсно хотів цього, горів цим. Він здатний стати хорошим головним тренером, якщо буде постійно вдосконалюватися. Детальніше сказати не можу, бо не знаю в якій саме ситуації він опинився. Я не знаходжусь всередині клубу та команди. Бувають різні ситуації, тим паче, що це дуже важка та відповідальна посада. У будь-якому випадку я бажаю йому лише успіхів.

Владислав Лютостанський