Вінгер-новачок «Звягеля», вихованець норвезького футболу Джордж Льюїс, який пройшов школу лондонського «Арсеналу», дав інтерв’ю «УФ», в якому розповів про свої перші кроки в новій команді, яка є лідером української другої ліги.
— Ти почав у «Звягелі» з голу. Це друга ліга для тебе така легка чи в команді настільки встиг адаптуватися?
— Мені дуже подобається гра «Звягеля». Я отримую багато задоволення від стилю, комбінацій, партнерів. Всі дуже заряджені, розуміють що треба робити і як.
— Розкажи, як проходить твоя адаптація в новій команді?
— Адаптація проходить добре. Дуже здорово, що в команді є іноземці, з якими ми знайшли спільну мову, але і з українцями ми спілкуємось теж. Тренер дуже допомагає у адаптації, знає англійську.
— Ти новачок в українському футболі. Яка різниця між тим, як грають у Норвегії чи Англії?
— Головна відмінність — це війна. Все інше схоже: м’яч круглий, поле рівне, футболісти хороші. Я більше звертаю увагу на своїх партнерів — як вони грають і як вони розуміють тактичні дії, що важливо для кращої гри. Але, звісно, рівень гравців основи Арсеналу, з якими я тренувався, відрізняється, проте це логічно і нормально.
— Як у тебе виник варіант із запрошенням у «Звягель»?
— Я хочу грати, і таку можливість мені дали в Україні. Я дуже вдячний Ярославу Кондратюку з Phenomen Sports, що допоміг мені і проконсультував з усіх юридичних питань.
— Якісь особливі ритуали посвячення в звягеляни з тобою проводили?
— Нічого особливого: привітались з тренером і командою.
— Навіть улюблену пісню не довелося співати?
— Поки не співав, бо немає часу. Думаю, коли будемо збиратись командою на якомусь із вихідних, обов’язково щось зробимо.
— В Україні «Полісся» та «Звягель» — дружні клуби (навіть президент ПФК «Звягель» Костюк окремо пояснював природу цієї дружби). Багато переходів між ними. Президенти часто відвідують матчі разом. Випадково, вас не в УПЛ і житомирський клуб спершу запрошували?
— Так, я мав розмову з представниками «Полісся», маю дуже гарні відносини та проводжу багато часу з легіонерами «Полісся», особливо з Макуаною в гарних стосунках.
Я буду щасливий заслужити шанс проявити себе у достатній мірі, щоб «Полісся» побачило у цьому підсилення для власного ростера гравців. Вірю у власні сили та впевнений, що зможу відчути необхідний ігровий тонус. Більше того, я знайомий з шляхом Дениса Ндукве (лідер бомбардирських перегонів другої ліги перейшов якраз у «Полісся» із «Звягеля» — ред.), тому розумію, що все реально.
— Не боявся їхати в Україну під час війни?
— Так, страшно, коли на тебе летять ракети о 6-й ранку, проте ми всі тут в однаковій ситуації й усі залишаємось сильними.
— Як родина сприйняла твоє рішення?
— Це було моє рішення. Вони переживають, так, але я вирішую, що мені робити з кар’єрою, тому фінальне слово в будь-якому разі за мною.
— Наступний суперник «Звягеля» — ваш найближчий переслідувач, ЮКСА. Що думаєш про команду християнської академії, які твої думки та враження?
— Тренерський штаб нам детально все розібрав, ми маємо всю необхідну інформацію. Я чув, що це гарна команда, де зібрані як досвідчені українські футболісти, так і якісні легіонери з-за кордону — з Південної Америки. Мені цікаво знайомитися з українським футболом, сподіваюся, гра буде цікавою. Я постараюся зробити все можливе, якщо тренер довірить мені ігровий час, щоб побільше користі принести «Звягелю» в цьому важливому матчі.
— До чого прагнеш в Україні?
— Колись не вийшло скористатись шансом проявити себе у основі «Арсеналу» під час американського турне через травму, якої зазнав фактично за кілька днів до вильоту у складі головної команди. Тому зараз впевнений, що все піде по плану!
— Коли ти зрозумів, що хочеш стати футболістом?
— Я б хотів сказати, що захотів стати футболістом коли подивився на гру Роналдо, Роналду, Мессі, проте, думаю, зважене рішення стати футболістом прийшло до мене із грою. Футбол я полюбив, коли був дуже малий: просто виходив на вулицю і грав, обігрував-забивав-віддавав, отримував задоволення. Потім, коли все це перейшло у роботу, я зрозумів, що хочу бути футболістом, щоб допомагати сім’ї саме цією працею. Але, думаю, важливо продовжувати отримувати задоволення від гри.
— Хто був твоїм кумиром, яка твоя улюблена команда?
— Чесно, думаю, я нікого не здивую, якщо скажу, що дуже подобалась гра Роналду і Мессі. Але завжди дивився футбол трошки глибше, тому намагався рівнятись на більш профільних вінгерів по позиції — як Неймар. А найкраща команда, звісно, «Арсенал». Лондон — червоний!
— У Норвегії ти пограв за «Тромсе», «Тромсдален» та «Фрам». Розкажи нам про особливості юнацького футболу в Норвегії?
— В Норвегії останнім часом дуже розвивається установка на те, щоб давати дітям думати, аналізувати власні помилки, ну, і, головне, помилятись. Краще помилитись, але граючи у футбол, ніж не помилятись, але грати на винос. Проте з віком починаю розуміти, що іноді можна і виносити, для цього вчать аналізувати ситуацію на полі.
— Маючи багато суперзірок, чому Норвегія не може пробитися на великий турнір?
— Футбол збірних — це, можливо, не тільки про індивідуальності, а про команду. А для того, щоб збудувати команду, потрібен час. Думаю, Норвегія скоро буде на великому турнірі і коли вийде, то вже затримається і на ЧС і на Євро надовго.
— Твій земляк Мартін Едегор перезапустив кар’єру в Арсеналі після Іспанії та оренд в різні клуби. Можна стверджувати, що він знайшов свою команду?
— Мартін точно зробив правильний вибір і знайшов свого тренера, це дуже важливо. Він отримує задоволення від гри і грає дуже сильно. Він — лідер, думаю це все шлях, який він мав пройти, щоб стати тим Едегором, якими він є зараз.
— Я з дитинства вболіваю за «Арсенал.» Мені цікаво все, розповідай швидше. Як ти отримав запрошення приєднатися до академії «канонірів»?
— Я грав у Норвегії, у мене закінчився контракт і до мене проявляли інтерес із різних клубів Англії, тому я провів трохи часу в «Іпсвічі». Там, як я розумію за мною стежили і Арсенал. Далі мене запросили на десь тиждень перегляду і сказали, що хочуть підписати мене на постійній основі.
Все досить просто, але і дуже складно водночас. Я багато працював для того, аби грати за Арсенал і зараз буду багато працювати, щоб повернутись на такий рівень.
— Чим тобі запам’яталися три роки в Північному Лондоні?
— Мало гуляв містом. Більше пам’ятаю академію, базу, стадіони поля і тренування. Але завжди було приємно зустрічати фанів. За це дуже люблю Англію, бо фанати там топові, а в «Арсеналу» — найкращі.
— Ти тренувався разом із першою командою. Опиши детальніше цей досвід роботи з суперзірками?
— Це було неймовірно: одного дня ти граєш в Норвегії, іншого — вже стоїш на полі поряд з Едегором і забиваєш у ворота Лено. Це мотивує, надає сил, але і відповідальності теж.
— Ти був свідком мотиваційних прийомів Артети? Лампочка Едісона, колонки з інтершумом…
— Прямо щоб трюків — ні, але Мартін мені розповідав, як Артета заряджає в перервах і перед матчами. Це неймовірно! Артета і мені багато підказував, розповідав, де і як я можу покращити свою гру. Він проста людина — дуже добрий, дуже розумний, але знає, як досягати своїх цілей.
— В «Арсеналі U-23» ти перетинався з захисником Саліба та нападником Нкетією. Ти бачив в цих хлопців потенціал пробитися до першої команди?
— Чесно, Саліба було складно пройти, але можливо, коли він грав зі мною. Проте він і Едді досягли всього своєю роботою. Багато хто в U-23 виділяється своїм потенціалом, своєю грою, але не всі досягають першої команди, тому хлопці точно заслужили це не тільки талантом, але й роботою на полі.
— В чому проблема Еміля Сміта-Роу? Що заважає йому грати на рівні Букайо Сака?
— Я не можу казати, що є якась проблема. Взагалі, думаю, я маю більше дивитись на себе, ніж розповідати про проблеми інших. Еміль — дуже якісний гравець, Букайо — неймовірний, поважаю обох.
— На твій погляд, Зінченко після травми зможе виграти конкуренцію на лівому фланзі захисту?
— Зінченко — топ як людина та гравець. Він неймовірний, думаю, що травми не зроблять його гіршим і він, звісно, буде грати на тому ж рівні. Коли мені випадала можливість тренуватись з основою, я часто грав саме проти Зінченка і мене вражала та пристрасть, яку він демонстрував, контроль м’яча, а це було тільки тренування! Уявити не можу, як це грати — поруч з ним на полі.
— Багато часу пройшло з моменту, коли Мудрик не перейшов в «Арсенал». Вибір на користь «Челсі» — це помилка?
— Знову ж таки, дуже не хочу обговорювати когось з гравців, бо прагну концентруватись на собі. Але остання гра збірної могла багато сказати про Мудрика: він може вирішити момент, навіть якщо гра не йде, Misha може вигадати момент. Мені подобається це, приклад Мудрика показує, що ніколи не можна здаватись і опускати руки.
Олександр Карпенко