Один із лідерів «Олександрії» Владислав Калитвинцев розповів про всі етапи своєї кар’єри, починаючи з перших кроків у київському «Динамо».
— Чи був у тебе варіант стати не футболістом? Маючи такого батька, вибір серед видів спорту був очевидним?
— Мене ніхто не змушував йти на футбол. Просто батько сказав: «Хочеш — спробуй». Він бачив, що я завжди десь ганяю з м’ячем. Ну і відвів мене у вісім років у команду Арсенал-Євробіс. Здається, на район чи на область вони грали. Якщо не помиляюсь, то це біля станції Кловська. Там не було команди саме з гравцями 1993 року народження, тому я тренувався зі старшими, з 1991-м. І мені якось так сподобалося. Там я провів два роки і у 10 років мене київське «Динамо» запросило на перегляд.
— А чому батько не відразу тебе в «Динамо» відвів?
— Не знаю. Думаю, батько хотів, щоб я спочатку спробував себе у місцевій команді, а там глянути: піде/не піде. Я наче непогано виглядав. Там мене селекціонери «Динамо» помітили та запросили на перегляд.
— Ким були твої перші тренери в «Динамо»? Як працювалося з ними?
— Валерій Шабельников, Павло Кікоть, Андрій Біба та Євген Рудаков. З усіма були дуже хороші відносини. Вони мене багато чому навчили.
— А чи відчував ти до себе особливе ставлення через динамівський бекграунд батька?
— Тренерський штаб навпаки мені допомагав. Я ж взагалі хлопчиком був. Може, ще тоді не так усвідомлював. Вже коли став старшим, то відчув такий тиск, але все було добре у цьому в плані. Від хлопців у колективі теж особливого ставлення через це не було.
— Ти встиг зіграти проти батька, коли той очолював донецький «Олімпік» та житомирське «Полісся», а як було тренуватися під його керівництвом? Вимагав більше, ніж з інших?
— Звісно, більше. Думаю, що навіть вдвічі більше. Це було в «Динамо-2», коли мені було 15−16 років. А там на той момент вже були «мужички», з сім’ями. Потрапив у дорослий футбол, але поступово адаптувався. Партнери по команді допомагали. З батьком після кожного тренування спілкувалися, він запитував: «Як ти? Що ти?». Але вимагав вдвічі.
— Пізніше Юрій Миколайович казав, що в тебе і швидкість вища, ніж у нього, і удар кращий. Що приємніше було чути?
— Щодо швидкості — так. Тут я точно його обійшов. А щодо удару, він мав на увазі, що удар з правої в мене краще. Можливо, у якихось моментах так і було.
— Олександр Алієв розповідав, що його гарматний удар — це велика заслуга батька, який займався з ним змалечку. У тебе така ж історія?
— Бували моменти, що ми виходили на вулицю, я любив бити по м’ячу. На той момент у мене кумиром був Роберто Карлос. Я спостерігав за тим, як він б’є зовнішньою стороною, і намагався копіювати. Також слідкував за Девідом Бекхемом. Ще й додому мені батьки купили маленькі ворота. І я в коридорі ганяв, бив, уявляв, що переді мною якісь суперники є. Бісився, бив той м’яч, ну і ось вийшов у мене такий поставлений удар.
— До першої команди «Динамо» ти потрапив, коли її очолював Валерій Газзаєв. Як вас прийняли в колективі? Була «дідовщина»?
— Не сказав, що була прямо «дідовщина». Я просто розумів, у яку команду потрапив: що там зірки, гравці високого рівня. Коли дізнався, що їду на збори з першою командою, то трохи злякався. Але потім поговорив з батьком, він мені сказав: «Ти що? Це такий шанс! Давай, роби все можливе від себе. Головне — після тренувань відновлюйся, не соромся у масажну кімнату заходити, через те, що ти молодший. І будь впевнений у собі». Ось так я і поїхав на свій перший збір.
— На кого саме з того складу ти дивився та не міг повірити, що граєш з ними в одній команді?
— Тоді це, звісно, були Мілевський, Алієв, Нінкович. Пізніше прийшов Шевченко і я ледве з розуму не зійшов, що разом з ним тренуюся. Він мені ще й підказував, без якоїсь «пиханини». Він, напевно, сам дивився і не міг повірити, що вже з сином Калитвинцева тренується.
— Про Газзаєва розповідали, що він давав дуже дивні, іноді навіть безглузді вправи, робив великий акцент на фізичну підготовку. Що тобі запам’яталося у роботі з ним?
— Це правда, навантаження там були дуже великі. Мені 17 років виповнилося, коли я поїхав на збори. Пам’ятаю, що навіть лікарі підходили до Газзаєва та казали, що треба збавити оберти. Газзаєв відповідав: «Ні. Повністю нехай виконує». Я так розумію, що він мене перевіряв на наявність характеру: витримаю чи не витримаю. У підсумку витримав. Можна сказати, що він заклав фундамент мого фізичного стану.
— Як зараз пам’ятаю, що я ще зовсім малим прийшов додому, увімкнув травневий матч «Динамо» проти запорізького «Металурга» та побачив твій дебют за киян. Я тоді й подумати не міг, що настільки молоді хлопці можуть грати за таку команду. Які емоції були в тебе в той момент?
— Звісно, переживав. Перед грою Газзаєв викликав гравців, зокрема мене, і розповідав як потрібно діяти. Він сказав: «Не переживай». Якось заспокоював. У перші хвилини гри я боявся помилятися, але мене підтримували і свої 60 хвилин я тоді відіграв. Навіть гольову віддав на Мілевського.
— Мілевський після того асисту не пропонував скласти йому з Алієвим компанію в київських нічних клубах? Яка у тебе з ними комунікація була?
— Ні, такого не було. (Посміхається). Я ж молодий, скромно собі ходив на тренування, на обід. Щоб була якась така комунікація...Це в тренувальному процесі вони мені дійсно допомагали.
— Після такого дебюту тебе почали переслідувати травми. Зараз уже розумієш, у чому була їх причина?
— Перша серйозна травма у мене була пов’язана з коліном — власна зв’язка надколінка. Вона, здебільшого, турбує спортсменів, які займаються стрибками, або баскетболістів. А такі навантаження, як у Газзаєва... Ми завжди через бар’єри стрибали, було багато стрибкових вправ. Думаю, що на цьому тлі десь ця зв’язка і не витримала. Тим більше, що мені було 17 років, я тільки зростав, і зв’язки, можливо, могли витримувати тільки до якогось часу.
Отримав цю травму і вилетів. Інша травма коліна у мене була за збірну Яковенка, трапилася в ігровому моменті. Товариська гра — буквально 15−20 хвилина, стався той стик — і я вилетів десь на п’ять місяців.
Відновився, почав набирати форму, з дублем займався. І майже відразу у тренувальному процесу ми відпрацьовували один в один із захисниками, і якось так сталося, що він мені на коліно наступив, я його підвернув і порвав дві зв’язки на гомілкостопі. І знову вилетів на три місяці. Ось такий у мене період протягом року був, постійно випадав.
— Минулі травми зараз дають про себе знати?
— Ні, це вже в минулому. Тоді у «Динамо» був дуже хороший медичний штаб, який мене відправляв на операції за кордон, повністю моє лікування контролювали. Все було на рівні.
— Також ти встиг провести по одній грі за «Динамо» під керівництвом Юрія Сьоміна та Олега Блохіна. Чим Сьомін відрізнявся від Газзаєва та що запам’ятав від легендарного у всіх сенсах Олега Володимировича?
— Сьомін молодь дуже любив, підпускав її. Але це припало на той період, коли в мене травми були, тому тільки одну гру провів. Блохін? Що сказати...Він мені говорив: «Треба тобі відновитися, за дубль декілька матчів зіграти». І ось у дублі я весь час і провів по суті...
— Які враження були від роботи з Блохіним?
— Про навантаження нічого не можу сказати, бо на збори за нього я, здається, не їздив. Але так, пам’ятаю «камон плей» і ось всі ці моменти типу: «А я б забив». Ну, певно, може собі дозволити такі вислови володар «Золотого м’яча», легендарний футболіст.
— У першій команді «Динамо» найбільше ти зіграв за Сергія Реброва. Здається, що ніхто з гравців не давав негативних відгуків щодо роботи з ним.
— З Ребровим було працювати одне задоволення. Тренувальний процес цікавий: все інтенсивно, все з м’ячем. Було все на високому рівні. Відчувалося, що це тренер топ-рівня. Хотілося прямо виходити на кожне тренування. Від нього було найбільше довіри. Помічником у нього був тоді Рауль Ріанчо, він також до мене добре ставився. На початку була дуже велика довіра до мене.
— Чому не склалося з Хацкевичем? Що кардинально змінилося у команді після Реброва?
— Я за себе буду говорити. Збори були, все добре, чудово себе почував, набрав кондиції. За декілька днів вже мали вилітати у Київ, було легке тренування: моделювання атак. І я прострілював у штрафний майданчик низом та потягнув передній м’яз стегна й знову вилетів.
Відновлювався, потім приїхав і Хацкевич мені сказав: «Потрібно набрати кондиції через дубль, декілька матчів зіграєш, а там буде видно». Так я у дублі пів року і провів, зіграв матчів 15. Потім він мене вже взяв у заявку на матч з Карпатами, коли ми 1:2 програли. Я вийшов, здається, на 20−30 хвилин. І ось це була єдина гра під його керівництвом за першу команду.
— Чи не лишилося образи на «Динамо», через те, що не вдалося закріпитися там?
— Жодних образ немає. Розумію, що травми мене вибивали, завадили розвитку. Думаю, що я пересидів у «Динамо». Просто на той момент прийшов Хацкевич, який мені сказав перепідписувати контракт. Я перепідписав і ось так вийшло, що не вдалося за нього заграти. Тоді вже стало очевидним, що потрібно ухвалювати рішення йти з «Динамо».
Дякую Ігорю Михайловичу Суркісу, який мене відпустив. Я розірвав контракт, а він мені сказав: «Бажаю тобі всього найкращого, не хочу гальмувати твою кар’єру. Йди грай — я тебе відпускаю». Тоді тільки він говорив, а я сидів, слухав і кивав головою. Почув від нього дуже теплі слова. Ігор Михайлович дуже сподівався, що я заграю в «Динамо». Але це футбольне життя. Так ми і розійшлися, я подякував йому.
— Хто за весь час в «Динамо» вразив тебе найбільше серед легіонерів?
— Тоді топами були Джермейн Ленс, Мігель Велозу. Вони прийшли і відразу було зрозуміло, що це божевільні трансфери. У той час майже усі легіонери були високого рівня: Даніло Сілва, Бетао, Леандро Алмейда.
— У Вікіпедії пишуть, що ти дуже сильно товаришував з Лукманом Аруною. Наскільки це правда?
— Та не те щоб товаришував. У нас були просто теплі відносини, коли ми на базі перетиналися. Аруна — дуже відкрита людина, на жартах, постійно розслаблений. Приємний такий хлопець.
— Чи були серед легіонерів у «Динамо» відверті «пасажири»? Наприклад, тренер київської ДЮФШ Сергій Величко розповідав в інтерв’ю історію про онука кримінального авторитета — Омара Фарояна. Застав його?
— Омара я застав, ми з ним в «Динамо-2» тренувалися. Він взагалі звичайний хлопець, дуже скромний, відкритий. Те, що він вмів, те й намагався показувати. Грав на своєму певному рівні. Там було велике бажання грати, слухати тренера (на той момент мого батька). Тільки позитив про нього пригадую.
Що стосується легіонерів з першої команди, то я не осягнув трансферів Факундо Бертольйо та нападника Андре. Якось я так і не зрозумів, як вони в «Динамо» потрапили. Я маю на увазі саме футбольний аспект, а не гроші, які за них заплатили. Я вважаю, що ці гравці — це не рівень такого клубу.
— У тебе в кар’єрі був легіонерський досвід, коли ти виступав за чеський «Слован». Що можеш пригадати про той період? Не хотілося після цього залишитися в Європі?
— Чемпіонат в Чехії навіть на той час був хорошого рівня, усі команди грали до останньої хвилини. Там було цікаво, тим більше, що це був мій перший подібний досвід у 19 років. Це все-таки Ліга Європи, де ми пройшли три раунди кваліфікації та потрапили у груповий етап. Це божевільний досвід, як для молодого гравця. Ми з групи тоді ж ще вийшли — це взагалі космос. Тоді ще Сергій Рибалка був, який мені дуже допомагав. У Чехії він для мене став другим батьком. (Посміхається).
— Пройдемося по інших командах, за які ти виступав на правах оренди. Перший сезон у «Чорноморці» ти провів досить потужно: 5+5 за системою «гол+пас». Як працювалося з Олександром Бабичем, який тоді був тренером-початківцем?
— Від Бабича я отримав дуже велику довіру, тоді в нього ще помічником працював Олександр Грановський. Вони мені дуже допомагали. Прекрасний період, ми тоді були зовсім молодою командою. У нас виходило демонструвати непоганий футбол. Саме за футбольним аспектом у «Чорноморці» було дуже приємно знаходитися.
— Потім була луганська «Зоря», за яку ти зіграв не так багато, через травми.
— У мене була однорічна оренда. За перші пів року я провів дев’ять матчів, здається. Коли отримав травму, то було зрозуміло, що не встигну відновитися навіть до завершення чемпіонату. Тоді було прийняте рішення, що я повертаюсь у Київ та лікуюсь в «Динамо».
— Юрій Вернидуб відгукувався в пресі про тебе, як про дуже талановитого футболіста, на якого він розраховує.
— У нас із ним були дуже теплі відносини. Він сподівався, але сталася ця травма... Юрій Миколайович мене викликав, засмутився та сказав: «Ось дивись, Ліга Європи. Я дуже розраховував на тебе, але так виходить — це футбол. Лікуйся, відновлюйся». Це і була наша з ним остання розмова.
— У київському «Арсеналі» ти вже не застав Фабріціо Раванеллі, однак, можливо, щось чув від партнерів по команді про його методи роботи?
— Я вже не пам’ятаю, якщо чесно. З Ігорем Леоновим працювалося добре, позитивний такий тренер. Я йому дуже вдячний, бо прийшов у команду, коли вже був третій тур та особливо не був готовий, хоча й займався індивідуально. Буквально тиждень я потренувався у загальній групі і він мене поставив на гру з «Олімпіком», ми їх обіграли. І якось так пішло...
— Важко повірити, згадуючи результати команди, але у тебе тоді були класні партнери: Ковпак, Оріховський, Танковський, Ліпартія, Дубінчак, Авагімян, Козак і навіть Мудрик!
— Так, тоді була класна команда. Шкода, що не вийшло лишитися в УПЛ. Чого не вистачило? Важко сказати. У нас тоді був матч з «Чорноморцем», який ми 3:3 зіграли, а нам була потрібна лише перемога. Ну і там сумнівний пенальті у наші ворота поставили. Після тієї нічиєї шансів у нас вже не було. А так ми хороший період там провели.
— Які враження були від Мудрика? Він вже тоді багато приділяв часу індивідуальній роботі після тренувань?
— Так, це вже тоді було. У тренуваннях Міша міг, як-то кажуть, у дитячий футбол грати: лізти на п’ятьох-шістьох гравців. Таке траплялося, але займався він дуже серйозно: і в зал ходив, і фішки обігрував. Бувало так, що після тренування ми вже помилися, збираємося їхати додому. Дивимося, а він навіть під дощем ті фішки обігрує. Його тренери потім виганяли з поля. (Посміхається). Але він все одно гнув свою лінію та продовжував це робити.
— Олександр Ковпак розповідав, що на полі Мудрик грав сам по собі, постійно загравався. Команду це не дратувало?
— Звісно дратувало, бо нам був потрібен результат, ще й премії. Тому всі хотіли залишитися в УПЛ, а коли Мудрик на чотирьох-п’ятьох лізе, в той час, як можна звичайний пас віддати, то звісно досвідчених гравців це дратувало.
— Можеш погодитися з тим, що найкращий період твоєї зрілої кар’єри пройшов у чернігівській «Десні»?
— Це точно один з найкращих відрізків. Але були хороші періоди при Реброві в «Динамо», у «Чорноморці». Але в «Десні» — так. Я там стабільно 2,5 роки себе добре почував, був гравцем стартового складу. Мав упевненість у власних силах. Я себе відчував, немов риба у воді.
Все це завдяки Олександру Рябоконю та його тренерському штабу. Ну і, звісно, колектив у нас був міцний, футболісти хорошого рівня. Не даремно ми тоді займали четверте місце та виходили у єврокубки.
— А що за історія з тим скандальним переходом із «Десни» в «Олександрію»? З вами у Чернігові так і не розрахувалися?
— Ми це питання вирішили, але не розрахувалися. Все було зроблено за процедурою. А як там буде — час покаже.
— Я сам з Кіровоградщини, бував в Олександрії, тому не можу уявити, де ти проводиш вільний час після футболу.
— На базі увесь час практично. (Посміхається). Моя сім’я живе в Києві, тому на вихідних я до них їду. А так — відновлення після тренувань, усі процедури, тренувальний зал. Взагалі зайнятися є чим, але практично увесь час проводжу на базі.
— Як тобі гралося під керівництвом Юрія Гури? Писали, що він досить інтровертна, закрита людина. Які враження він залишив?
— Я б не сказав, що він такий. Ми з ним нормально спілкувалися. Хороша, добра людина. Нічого поганого про нього сказати не можу. Його звільнення? Це все якось так швидко відбулося, але це рішення керівництва. У ці справи ми не ліземо, ми гравці.
— Наскільки зараз комфортно працювати з Русланом Ротанем? Кого з попередніх тренерів він тобі нагадує?
— З ним дуже комфортно. Цікавий тренувальний процес, все з м’ячем, відпрацьовуємо пресинг. Він робить усе, щоб ми грали в сучасний футбол. Якщо порівнювати з кимось, то з Ребровим.
— Знайшов для себе відповідь на питання, чому «Олександрія» вже другий сезон поспіль виступає гірше, ніж у минулі роки?
— Багато гравців досвідчених пішло, посилилися молодими виконавцями. Команда змінюється і перебудовується. Петрович прийшов у команду з тренерським штабом і вимагає зовсім інший футбол. Ми намагаємося це розуміти та працюємо кожного дня та намагаємося прогресувати, аби все було добре.
— Зустріч з батьком у Кубку України — найбільш емоційний футбольний момент у минулому році?
— Так, тим більше, що вийшов такий матч з серією післяматчевих пенальті. Приємні були емоції. Це була справжня кубкова гра та ще й проти батька.
— Юрій Миколайович зізнався, що подумки сказав про тебе «собака». А що ти подумав про нього, коли Полісся все ж пройшло далі?
— Молодці. (Посміхається). Сказав: «Давайте до фіналу, все одно, хто там буде. Беріть Кубок».
— Повертаючись до Вікіпедії. Там зазначено, що ти володієш французькою, англійською та німецькою мовами. Це відповідає дійсності?
— Я взагалі не зрозумів, звідки це там взялося. Я просто навчався у школі з нахилом на французьку мову, проте її там практично не вчив. Я й англійську знаю на дуже низькому рівні. Звісно, що треба вже починати її вчити, бо це корисна навичка.
— У 2017 році ЗМІ повідомляли, що ти підписав контракт з клубом другої німецької Бундесліги «Ерцгебірге Ауе». Що то за історія?
— Так, тоді були перемовини з ними. Чекали відповіді, але я не наважився туди переходити і на цьому все скінчилося. Якось внутрішньо відчував, що не хочу туди та не бачу себе в тій команді.
— А чи є ще бажання спробувати себе за кордоном?
— Якщо будуть пропозиції, то чому б і ні? Наразі я маю контракт з «Олександрією» та всі мої думки лише про неї. Як буде далі — буде видно.
— Ти був одним з провідних гравців різних за віком юнацьких збірних України. Моє найяскравіше враження — це той фантастичний гол у ворота збірної Росії.
— Емоції після того голу були позитивні. Зараз тим більше, коли переглядаю той гол. Кайфую. Хоча ми в тому фіналі й програли, але на наступний рік ми приїхали та 4:0 їх обіграли. Тому я вдвічі більше задоволений, коли потрапляю на відео з тих матчів.
Як наважився на удар? Та просто на тренуваннях постійно бив. Мені з дитинства було байдуже, з якої дистанції пробивати. Тим більше, що тоді я відчував впевненість. З великим задоволенням та мотивацією приїжджав до збірної. Такі рішення ухвалюються, коли ти маєш впевненість і перебуваєш у хороших кондиціях.
Реакцію нашого тренерського штабу, думаю, всі бачили. Там було все зрозуміло, усі були в шоці, не розуміли як звідти можна забити. Реакція росіян? Наче нічого не казали, але в тому фіналі вони жахливо себе поводили. Могли сказати пару ласкавих слів, за які можна зачепитися та, як кажуть, по обличчю отримати. Не по-футбольному, якісь гнилі вони.
— Хто з гравців молодіжних та юнацьких збірних виділявся найбільше? Ти встиг пограти з Малиновським, Караваєвим, Юрченком, Буяльським та Будківським...
— Тоді усі були на високому рівні: Малиновський, Буяла... Караваєв взагалі був незамінним: бігав по всій правій бровці, там здоров’я дуже багато. Будківський з його габаритами та зростом має хорошу техніку, чудово грає корпусом — таких нападників мало. Було помітно, що вони можуть вирости у класних футболістів. У підсумку так і вийшло.
— Ти потрапляв до резервного списку національної збірної України, проте так і не дебютував. Можна сказати, що це досі залишається твоєю мрією?
— Звісно, адже досі не дебютував. Це моя і мрія, і мета. Щоб туди потрапити, треба стабільно грати, демонструвати гідну статистику. Байдуже — потрапиш ти туди у 18, 30, чи у 36 років. Завжди є шанс туди пробитися.
— Тим більше, що зараз там Ребров — знайомий.
— Ну, так. (Посміхається).
— У січні тобі виповнився 31 рік. Чи маєш якесь захоплення окрім футболу? Задумувався про те, що робитимеш після футбольної кар’єри?
— Та якогось такого захоплення не маю. Іноді думаю про те, що буде після ігрової кар’єри. Проте ще шість-сім років я хочу грати на високому рівні. Все для цього роблю: слідкую за собою, займаюсь індивідуально. Щодо тренерства, то поки себе там не бачу, але все може бути. Зараз усі думки лише про футбол.
— За наступні шість-сім років хотів би ще пограти під керівництвом батька?
— Чому б і ні? Звісно, що вже є досвід роботи з ним, але тоді я був зовсім юним. Зараз, якби з ним працював, то отримав би зовсім інші враження. Було б цікаво з татом попрацювати.
— Закінчимо наше інтерв’ю бліцом. Хто найкращий тренер, з яким ти працював (звісно, крім батька)?
— Я від усіх отримав певний досвід. Усі були кваліфіковані фахівці. Дякую кожному з них.
— Найсильніший гравець, з яким ти грав у одній команді?
— Ярмоленко.
— Найсильніший гравець проти якого ти грав?
— Ух ти... Срна.
— Найталановитіший гравець академії «Динамо», який себе не реалізував?
— На той час був центральний захисник Братков. Він, звісно, міг на ще вищому рівні грати.
— Яким досягненням у власній кар’єрі ти пишаєшся найбільше?
— Напевно, це Кубок України в 2013 році, коли ми в Полтаві обіграли «Шахтар». Також пишаюся тим, що у 17 років потрапив до основного складу «Динамо».
— На скільки відсотків ти реалізував власний потенціал?
— Думаю, що 60−65%
— Що б змінив у власній футбольній кар’єрі, якби була така можливість?
— Ще б більше працював би над собою. Більше присвячував собі часу, працював би в залі. Зараз ми бачимо, що багато гравців різних чемпіонатів слідкують за харчуванням, сном, займаються зі своїми тренерами.
— Наостанок обери: пограти в АПЛ чи дебютувати за національну збірну України?
— За збірну. Без роздумів. Хоча якщо гратимеш в АПЛ, то і в збірну потрапиш. (Посміхається).
Владислав Лютостанський