Темур Парцванія: «Андрій Гусін мені говорив: «Не поспішай йти з «Динамо», почекай. Я теж пізно заграв…»

Колишній захисник київського «Динамо» Темур Парцванія дав інтерв’ю «УФ», в якому розповів про відомих персонажів українського футболу.

— Темуре, розкажіть, де ви зараз?

— Я зараз живу в США в місті Джексонвілл, штат Флорида. Ми переїхали сюди з сім’єю сім місяців тому, до цього були в Нью-Йорку.

— Як ви опинилися в США?

— Я грав в «Істіклолі» з Таджикистану, а моя дружина народила дитину в Штатах, тому я попросив клуб мене відпустити. Вони поставилися з розумінням, заплатили мені всю зарплату, і я поїхав. Для мене сім’я завжди буде на першому місці. Моя рідна сестра — громадянка США, тому ми вирішили осісти тут, щоб дитина отримала американський паспорт. 

— Ви уже закінчили футбольну кар’єру?

— Ні. Спочатку я підтримував форму в команді з напівпрофесійної ліги UPSL. Тепер граю за команду New Yorke Braveheart і скоро буду намагатися влаштуватися в нову команду з сильнішої ліги. Я живу у Флориді, але на ігри їжджу в Нью-Йорк.

В Америці структура футболу зовсім інша. Мені 32 роки і для них я вже старий, більшість навіть на форму не дивиться. Для американців головне — вік. Навіть у 23 роки ти вже запізнився для тутешнього футболу. Звісно, це не стосується світових зірок.

Більшість гравців у США — вихідці з коледжів. Навчання тут досить дороге, але якщо ти добре граєш, то коледж покриває твоє навчання.

— Але Кривцову вже 33 роки, а його підписав «Інтер Маямі».

— Не порівнюйте. У Сергія багато матчів за національну збірну і в Лізі чемпіонів. Для таких гравців у США роблять виняток. Кривцов — це ім’я у футболі.

— Ви грали з Кривцовим у юнацькій збірній України. У США з ним зустрілися?

— Поки що не спілкувалися. Мені в Маямі їхати шість годин, але як буде можливість, то обов’язково з ним побачуся. Я дуже радий, що він потрапив в «Інтер Маямі». У них грандіозний проєкт! Не кожному футболісту вдається пограти в одній команді з Мессі, але Кривцов на це заслужив. 

— Чим плануєте ще займатися?

— У США я познайомився з українцем Денисом Пахариною, йому 23 роки. У шкільні роки він грав в Академії київського «Динамо». Разом із ним ми зареєстрували і відкрили футбольну школу, яку назвали «Динамо Джексонвілл». Це на честь мого рідного клубу, який дав мені дорогу у великий футбол. У Джексонвіллі проживає дуже багато українців, багато хто телефонує, пише, набір у школу йде повним ходом.

— Якого віку набираєте хлопців?

— Від чотирьох років. 

— Що американці говорять про війну в Україні?

— Усі мої знайомі в США підтримують Україну. Це і американці, і мексиканці, і навіть серби. Вони були шоковані, що Росія напала на Україну. Коли американці дізнаються, що я з України, то одразу пропонують допомогу, всі дуже чуйні.

— Давайте тепер пройдемося по вашій кар’єрі. Розкажіть, як ви в дитинстві з Грузії потрапили в Україну, та ще й в Академію «Динамо»?

— Ми з батьком вирішили переїхати в Україну, коли мені було 14 років. У мене з дитинства була мрія грати за «Динамо» (Київ). Прикладом для мене був Каха Каладзе, який через «Динамо» потрапив у «Мілан». Батько привіз мене на перегляд в Академію «Динамо», напевно, я чимось вразив тренерський штаб, і мене залишили.

Через пів року я отримав українське громадянство і в 15 років мене викликали в збірну України U-16, яку тренував Анатолій Іванович Бузник. У 16 років я вже виступав за дубль «Динамо», а через півсезону поїхав на збори з першою командою. Я це пам’ятаю, як зараз. Усе відбувалося дуже швидко.

Мій дебют на професійному рівні за «Динамо-2» відбувся проти досить потужного суперника — ЦСКА. Мене тоді випустили на другий тайм.

— Розкажіть, з ким із відомих у майбутньому гравців ви починали грати в «Динамо», хто був вашим другом?

— У дублі в нас була серйозна команда. Там грали Ярмоленко, Зозуля, Кравець, Гармаш, Кирило Петров, Коркішко, Морозюк, Олійник. Ми йшли на другому місці в Першій лізі. Іноді до нас із першої команди опускали Алієва і Мілевського, коли вони після травм набирали форму. 

Я найбільше спілкувався з хлопцями 90-го року народження, з тим же Дмитром Єрьоменком. Також у другій команді «Динамо» тоді грав грузин Давіт Імедашвілі. У нас був дуже дружний колектив. Ми завжди йшли гуляти компанією 6-8 осіб. 

— Чи були веселі випадки під час загулів: бійки або коли Суркісу доповідали?

— Ні, ми не гуляли на такому рівні — що п’яні ходили. Ми могли сходити в кіно, ресторан, кафе. На дискотеки теж ходили, але завжди знали міру і ніколи не попадалися. П’яними на базу ми ніколи не приходили. 

— Тобто, як Мілевський і Алієв, не відривалися?

— Ні, у них був інший рівень. Думаю, Алієв і Мілевський гуляли так само, як і решта хлопців із першої команди, просто їм не щастило, і їх постійно ловили. Гуляють усі, навіть у Європі, просто їх ніхто не бачить, а Саша з Артемом попадалися. 

— Якими в той час були Алієв і Мілевський?

— Вони були ще молодими, але їх уже підпускали до основи. Пам’ятаю, коли був на зборах із першою командою, Мілевський мені дуже багато підказував. Постійно підходив і показував, як правильно робити ті чи інші вправи. 

— Хто був найкрутішим гравцем «Динамо-2» на той час?

— Було видно одразу, що Ярмоленко має великий талант. Крім цього, він був дуже працездатним. У підсумку він досяг свого, став лідером і капітаном «Динамо». Спочатку Ярмоленка не ставили в основу, але він не опускав голову, працював над собою і досяг рівня АПЛ і збірної України.

— Хто був найбільшим веселуном у «Динамо»?

— За гумор у нас відповідав Денис Гармаш. Якось полетіли з юнацькою збірною України U-18 на турнір до Ірландії. В аеропорту нас оглядали і Гармаш вирішив пожартувати, сказав, що у нього в рюкзаку бомба. Служба безпеки відвела його на допит, а всю команду протримали в аеропорту кілька годин. Слава Богу, обійшлося і всіх відпустили (сміється).

Гармаш чудив постійно. Багато необов’язкових червоних карток отримував, за які штрафували. А зарплати в дублі були невеликими. Пам’ятаю, Денис три гри поспіль отримував червоні й у день зарплати отримав копійки. Уся його зарплата пішла на погашення штрафів за червоні.

— А скільки тоді гравці дубля отримували?

— Коли ми тільки потрапили в «Динамо-2», то нам платили стипендію, як в Академії. Це 330 гривень. Потім додали, платили вже 500 доларів зарплату, плюс премії за перемогу — 200 доларів. Ми могли чисто за рахунок премій жити, адже майже всі гравці жили на базі, гроші особливо не витрачали. А коли вже перепідписували контракти, то в кожного були індивідуальні умови. 

— Можете згадати, на що витратили першу зарплату?

— Перша моя зарплата разом із премією вийшла 900 доларів. Більшу частину грошей я віддав батькові, а на решту суми купив собі одяг.

— Хто був найбільшим модником у команді, купував брендові шмотки тощо?

— Брендові шмотки за 200-300 баксів тоді з нашого віку ніхто не міг собі дозволити. Ось Давіт Імедашвілі стильно одягався. Але в нього була вища зарплата, тому що його підписали за першу команду, а потім віддали в дубль. У день зарплати він міг собі дозволити витратити дві тисячі доларів на брендовий одяг від Louis Vuitton, Gucci, Dolce & Gabbana.

Пам’ятаю, у день зарплати він брав мене в ресторан, постійно пригощав. Я цього ніколи не забуду. Ми досі з ним тепло спілкуємося. Він працює у Федерації футболу Грузії, відповідає за команду U-19.

— Юрій Сьомін, який тоді очолював «Динамо», запросив вас на збори першої команди. Як це сталося?

— Запрошення поїхати на збори з першою командою було для мене несподіваним. Мені тоді тільки виповнилося 17 років. Ми закінчили сезон із другою командою, я був на базі, збирав речі у відпустку, і тут мені телефонує Калитвинцев: «Ти добре працював, у тебе є талант, і ми бачимо, що ти можеш вирости ще більше. Так, помилки є, але ти на них не звертаєш уваги і продовжуєш працювати. Тому ми хочемо відправити тебе на збори з першою командою». Зі мною тоді з молодих поїхав ще Андрій Фартушняк.

— Чому не змогли закріпитися в першій команді?

— У такому віці це важко, залишитися було практично нереально. Ми з дитячого футболу тільки-тільки в «Динамо-2» потрапили, а тут відразу основа! Тим більше центральний захисник — це дуже відповідальна позиція, права на помилку немає. Але для мене це був безцінний досвід. Я з першою командою потренувався два тижні, потім повернувся в дубль, але почувався вже набагато впевненіше. Той же перший пас став у мене набагато кращим. 

У той час у «Динамо» якраз повернувся Андрій Шевченко. Я навіть із ним встиг потренуватися

— Яким був тоді Шевченко?

— Дуже скромним. Він навіть голос ні на кого не підвищував, просто виходив і робив свою справу. Шева дуже переживав, коли в команди щось не виходило. На тренуваннях теж був професіоналом. Загалом поводився гідно, зіркової хвороби точно не було. Якби він ставив себе царем, то не досяг би таких висот і не виграв би «Золотого м’яча».

— Вдалося поспілкуватися з Шевою?

— З молоддю він спілкувався менше, більше говорив із ветеранами — Шовковським, Ващуком. 

— Хто вас ще вразив у першій команді, що ви дивилися і думали: «Вау, ось це рівень»?

— Я більше стежив за гравцями своєї позиції. Мені дуже подобалося, як грав Тарас Михалик. Справжній боєць! Але його замучили травми. Потім він не зміг тримати колишній рівень, плюс вік.

Михалик був взагалі простим хлопцем. У всіх у «Динамо» були круті телефони, а Тарас один ходив із простим, кнопковим. Він завжди спілкувався з молоддю, підходив до нас, щось підказував.

— А були в «Динамо» відверті «пасажири» низького рівня, що ви дивилися і думали: «Як цей хлопець взагалі опинився тут?»

— Було кілька легіонерів, які не тягнули рівень «Динамо». Від цього страждали вихованці, яким можна було дати шанс. Випускали тих, хто отримував у 20 разів більше грошей, а свій може почекати. На жаль, така політика була у всіх великих наших клубів. Я вважаю, це неправильно. Он у «Барселоні» грає багато вихованців Академії. 

Хто не тягнув рівень «Динамо»? Не хочу їх називати. Можу сказати, що на моїй позиції були не сильніші гравці, але грали вони, а не ми.

— Ви маєте на увазі Алмейду?

— Так, його в тому числі.

— А Юссуф?

— Юссуф був дуже хорошим футболістом, мені він подобався. Але він не завжди грав через травми. Одну гру зіграє — і рік ми його не бачимо через пошкодження. Діакате теж був непоганий, але слабший за Михалика.

Проблема в тому, що в «Динамо» в той час навіть не дивилися на свою молодь. З одного боку київський клуб зрозуміти можна, їм потрібен був результат, але коли прийшов Ребров, то почало грати багато вихованців. Він давав шанси всім. У наш час такого не було і ставка робилася на легіонерів.

— Хто із суперталантів «Динамо» не зміг розкритися?

— Багато таких було. Перший, хто спадає на думку — це захисник Артем Бутенін із покоління Ярмоленка і Зозулі. Він був дуже розумним захисником, його одним із перших з Академії забрали в «Динамо-2». Дуже шкода, що Артем не заграв на дорослому рівні.

— Яку розмову з Сьоміним можете пригадати?

— На першому тренуванні Сьомін покликав мене і Фартушняка і сказав: «Ви — молоді хлопці. Працюйте і не переживайте, все буде добре. На старших не дивіться, не поступайтеся їм і не соромтеся. У «Динамо» всі рівні». Після зборів він знову нас покликав: «Ви непогано себе показали, але ви ще занадто молоді. Продовжуйте працювати, ми за вами стежимо».

— Які в нього були тренування?

— У тренерів радянських часів фізична підготовка завжди стоїть на першому місці. Але якщо порівнювати Сьоміна і Газзаєва, то це небо і земля. У Газзаєва були дуже важкі тренування, я такого ніколи в житті не бачив. Я витривалий футболіст, можу багато бігати, але у Газзаєва навіть мені було дуже важко. 

При ньому в «Динамо» були триразові тренування. На першому — фізика, вправа з м’ячем і без м’яча. Після другого тренування ми були взагалі без сил, а він ще змушував бігти крос на час. Ми хвилин 15 бігли без зупинки і тримали темп 70-80% від максимального. 

Мілевському це взагалі важко давалося, як і бразильцям. Пам’ятаю, ми вже закінчили крос, а бразильці тільки через п’ять хвилин прибігали. Але їм ніхто нічого не говорив.

— Газзаєв був дуже суворим?

— Досить суворим. Дисципліна була завжди і при ньому, і при Сьоміну. Газзаєв міг і накричати на тренуванні, але конфліктів ні з ким не було, тільки робочі моменти.

— Дідівщина була в «Динамо»?

— Ні, ніхто нікого насильно в магазин за покупками не посилав, та я б такого і не дозволив. Якщо молоді самі йшли в магазин, то на культурне, шановане прохання могли щось купити старшим. 

— Ви ж на базі жили. Були там веселі історії якісь, може, дівчат приводили?

— Такого точно не було. У «Динамо» все було дуже суворо. На воротах стояла охорона, всередині бази чергували жінки-прибиральниці. Когось провести було нереально.

— У дублі з вами грали легіонери: Теміле і Дієго Суарес. Що скажете про них?

— З Дієго я навіть кілька разів жив в одній кімнаті на зборах на Кіпрі. Він був хорошим хлопцем, щоправда, мови не розумів. Доводилося з ним жестами спілкуватися (сміється). 

Суарес навіть квартиру не знімав, жив на базі «Динамо», був справжнім професіоналом. У нього був свій тренер — Альваро. Після вечірнього тренування вони завжди залишалися і грали через сітку.

— Чому він тоді не заграв у першій команді?

— Суарес прийшов дуже молодим, а тоді в «Динамо» була сильна команда. Дієго не вундеркінд, але роботяга. У «Динамо-2» за Калитвинцева і Литовченка він дуже добре грав, коли набрав форму. Що сталося з ним потім, я не знаю.

У «Динамо» дуже багато хто не заграв. Андре купили за великі гроші, а він пропав. Багатьох в оренду віддавали.

Нинішнє «Динамо» мене радує тим, що в першій команді грає дуже багато своїх хлопців. Результату поки немає, але, думаю, з часом він прийде. Подивіться на Буяльського, Шапаренка. Це зараз провідні гравці.

— Хто вам подобається з нинішнього складу «Динамо»?

— Ванат розкрився, став найкращим бомбардиром УПЛ. Добре, що йому довіряють. Буяла, Шапа — це лідери. У захисті Попов мені подобається. Сподіваюся, Ярмоленка в новому сезоні травми обійдуть стороною, і він поведе за собою хлопців.

— Ви з Ігорем Суркісом часто перетиналися в «Динамо»?

— Він часто бував на іграх дубля. Також приходив на матчі молодіжної збірної, коли ми грали в Києві. Коли добре грали, то Ігор Михайлович нас хвалив, завжди цікавився здоров’ям. Одного разу він мені сказав: «Поїдеш грати на Кубок Співдружності в Москву. Якщо там себе добре проявиш, то будеш під першою командою». Я себе непогано там показав і у підсумку поїхав на збори з першою командою.

— У кого в «Динамо» була найкрутіша тачка?

— Мілевський спочатку їздив на BMW ×5. Потім він купив собі Maserati, а трохи пізніше Ferrari. Багато динамівців їздили на Porsche. Але прямо ексклюзивних машин ніхто собі не дозволяв, тільки — Міля. Тьома в цьому плані дуже виділявся. Коли він уперше приїхав на Ferrari на базу, то всі аж роти повідкривали: «Вау!».

— Колись Мілевський прийшов на презентацію Блохіна в халаті. А при вас він щось мочив таке?

— При мені ні. Але у свій час ми з ним виступали чотири місяці в Кішварді, і клуб винаймав нам квартиру. Тьома — дуже добра і хороша людина. Міля потім до мене в Грузію приїжджав, у Батумі на відпочинок. Ми там навіть із Хацкевичем і Шацьких перетнулися, вони з дружинами відпочивали. Було дуже круто посидіти з такими людьми і поспілкуватися на футбольні теми. 

— Мілевський у «Кішварді» порушував режим?

— Ні. Він приїхав не у формі, але на тренуваннях відпрацьовував на повну. Міг і підкотитися, був дуже емоційним і не любив програвати. Потім Артем набрав форму і став основним футболістом на позиції під нападником, забивав багато голів.

На його гру постійно приїжджали подивитися вболівальники із Заходу України, бо Кішварда розташована недалеко від кордону. Можна сказати, Міля розширив коло фанатів «Кішварди». На вихідних ми їздили з Тьомою в Будапешт. Він до своїх друзів, я до своїх.

— Тобто, машини він у Кішварді не бив, як у Туреччині?

— У нього тоді прав не було, тому ми їздили на моїй машині. Я був за кермом.

— У молодіжній збірній і «Динамо-2» ви грали під керівництвом Юрія Калитвинцева. Що він за людина і тренер?

— Він дуже хороша людина, тактик і психолог. Юрій Миколайович дуже багато часу приділяв індивідуальним бесідам із футболістами. Він і Литовченко допомогли молоді влитися в дорослий футбол.

— Молодіжна збірна України виграла Євро, обігравши у фіналі Англію. Що тоді говорив Калитвинцев?

— Він нам сказав таку промову перед грою з англійцями: «Ви і так багато чого зробили — вийшли у фінал. Ви вже молодці! Просто виходьте й отримуйте задоволення від гри. Робіть на полі те, що й раніше. Нічого і нікого не бійтеся! Ви вже довели, що найкращі». 

Це спрацювало. Ми вийшли, обіграли Англію — 2:0, і повернулися в роздягальню чемпіонами Європи. У тому матчі всі відіграли на 200%, мені вдалося закрити Велбека. В Англії тоді був дуже хороший склад: Вокер, Велбек, Тріпп’єр.

Потім ми прилетіли до Києва, але жоден журналіст і вболівальник нас не зустрів. Було прикро. Таке відчуття, що повернулися після звичайної гри.

— Завдяки чому вдалося виграти Євро?

— Ми дуже добре підготувалися до турніру, проводили контрольні матчі з клубами УПЛ. Після 60-ї хвилини всі команди на Євро починали підсаджуватися фізично, а ми продовжували бігти. 

В останньому турі групового етапу нам потрібна була тільки перемога над Швейцарією, і ми її здобули, граючи в меншості. Після цього матчу ми зрозуміли, що можемо виграти Євро.

— Які преміальні за перемогу на Євро виплатила УАФ?

— Я відіграв без замін усі матчі й отримав 25 тисяч доларів. Думаю, це було максимум на гравця. Ті, хто були на заміні, отримали менше. 25 тисяч — це дуже хороша сума на той час. Суркіс зі своїх грошей додав призові динамівцям, щоб вийшло 25. Наскільки я чув, «Дніпро» і «Шахтар» своїм гравцям теж щось додали. 

— Куди витратили гроші?

— 20 тисяч я віддав батькам, а п’ять залишив собі.

— Вікіпедія пише, що під час вашого перебування в «Динамо» вами цікавилися «Евіан» і «Лос-Анджелес Гелаксі». Чому не сталося трансферу?

— Про інтерес з боку «Лос-Анджелес Гелаксі» я не чув, а в «Евіані» я був на перегляді, коли мені було 20 років. Мене туди відправив Суркіс і про всяк випадок взяв зворотний квиток через тиждень. Я відіграв дуже гідно товариську гру проти «Саутгемптона», і тренер «Евіана» добре про мене відгукувався. Мені сказали, що я залишаюся і президенти клубів вирішують це питання. 

Але наступного дня мені повідомили, що я повертаюся до Києва. Не знаю, що там сталося, можливо, не домовилися про суму трансферу. В «Евіана» грало багато орендованих, і вони не могли собі дозволити платити мільйони за футболіста. Я дуже хотів залишитися в «Евіані», на жаль, не вийшло.

— Чому ви пішли з «Динамо»?

— Мені потрібно було грати, і я не хотів сидіти в «Динамо-2». Мене відмовляв від відходу Андрій Гусін, царство йому небесне. Він мені говорив: «Не поспішай, почекай. Я теж пізно заграв». Але я прийняв рішення піти в оренду в запорізький «Металург» Кварцяного. Взимку Кварцяний пішов у Волинь, а разом із ним — і я. Контракт із «Динамо» на той час у мене закінчився. 

— Які у вас спогади про роботу з Кварцяним?

— Тільки позитивні. Він у мене вірив, і саме Віталій Володимирович уперше поставив мене на позицію правого захисника. Я адаптувався на новому місці, біг уперед і підключався до атак. 

У нас кожне тренування було емоційне. Але за полем Кварцяний зовсім інша людина — спокійна, начитана, розумна. Але на тренуваннях спробуй тільки не бігти! Кварцяному все одно, хто перед ним, хоч сам Мессі, він і на нього накричить.

— На вас сильно кричав?

— Він на всіх кричав, але пляшки в мене не кидав. Міг на емоціях сказати: «Усе, ти більше не в команді!» — Потім увечері телефонує: «Синку, треба грати трошки не так. Не виходить в атаку — почни через відбір, відчуй гру. Завтра чекаю на тренуванні». 

Іноді Кварцяний мене ставив опорним, але на цій позиції в мене не виходило грати. Він говорив перед командою: «Я бачу, що Темур помиляється, але він старається і хоче грати. У мене Парцванія буде завжди в основі!» — Таке чути було дуже приємно. Я дуже багато навчився у Кварцяного.

— Про навантаження Кварцяного ходять легенди.

— О так! Пам’ятаю, ми бігали в бронежилетах по 45 хвилин, а вони важили два-три кілограми. Дуже важко! Але було круто. Також Кварцяний любив гірки. На базі в Запоріжжі хтось давно побудував дві гірки — високу і трохи нижчу. Кварцяний казав: «Треба пам’ятник цій людині поставити, хто таке придумав!» — Ми по 10-15 разів бігали цими гірками, вгору-вниз.

— Були такі, хто не витримував навантажень Кварцяного?

— Тоді в «Металурзі» виступав молодий Едуард Соболь. Одного разу після гірок він почав плакати: «Володимировичу, я більше так не можу». Хлопці його заспокоювали, Кварцяний теж перейнявся і сказав: «Гаразд, тобі не треба бігти».

— У кого були складніші тренування: у Кварцяного чи у Яковенка, з яким ви в молодіжці перетиналися?

— Важко порівняти, тому що у тренера збірної інша специфіка роботи. У Яковенка всі навантаження були з м’ячем — 10 на 10, 1 в 1. У кожного був свій футболіст, у якого треба було відібрати м’яч. Ми так займалися по 10 хвилин, три-чотири серії на тренуванні. Яковенко був дуже суворим і в нього була залізна дисципліна, але потім він показував результат, значить, усе робив правильно.

— Чому ви пішли з «Волині»?

— У мене був контракт 2+1. Два роки закінчилися, я поїхав у відпустку додому, пограв із друзями у футбол і отримав мікротравму коліна. Я повернувся у «Волинь», зробив знімок — нічого серйозного. Мені зробили уколи і через тиждень можна було тренуватися. А лікар «Волині» чомусь сказав Кварцяному, що в мене мало не хрести в будь-який час можуть порватися. Коротше, налякали Кварцяного, і контракт зі мною не продовжили. 

Через пару місяців, коли я вже виступав в «Олімпіку», то провів дуже класну гру проти «Волині». Кварцяний тоді сказав в інтерв’ю: «Парцванію хоч у збірну викликай!»

Хлопці мені потім розповідали, що після того матчу Кварцяний облаяв лікаря: «У мене був класний футболіст, а ти змусив мене його відпустити! Дав мені неправдиву інформацію! Подивися, як він зараз грає!»

— Розкажіть про період в «Олімпіку»?

— «Олімпік» тільки вийшов в УПЛ, у нас був дуже молодий тренер Роман Санжар, який поставив команді хорошу гру в пас. Ми навіть вийшли у кваліфікацію Ліги Європи, де гідно билися проти ПАОКа (1:1, 0:2). На жаль, я ці ігри пропустив через травму. 

— Яким був президент «Олімпіка» Владислав Гельзін?

— Він часто тренувався разом із нами, з кожним спілкувався. Міг зіграти 10-15 хвилин у кубкових матчах. Іноді навіть забивав. Гельзін дуже любив футбол. Шкода, що зараз «Олімпіка» немає.

— Потім у вашій кар’єрі була «Десна» з Олександром Рябоконем.

— У Рябоконя було дуже круто. До того ж, мені сподобалося місто Чернігів. У «Десни» була хороша інфраструктура, побудували базу. Незважаючи на те, що ми грали в першій лізі, я залишився дуже задоволений умовами і командою.

Рябоконь був серйозним тренером, його поважали, тому й результат у нього був серйозний. Слово Рябоконя — закон! Хі-хі-ха-ха на тренуваннях не було.

— Як у вашій кар’єрі з’явився МФК «Миколаїв»?

— На той час я дев’ять місяців не грав у футбол. Були проблеми з моїм татом і мені довелося виїхати додому. Мене в МФК «Миколаїв» запросив головний тренер Ілля Близнюк. Він підняв команду з дна турнірної таблиці і нам лише трохи не вистачило для виходу в УПЛ. У Близнюка навантаження теж були дуже серйозні. 

— Розкажіть про ваш закордонний досвід?

— Після Миколаєва я поїхав у «Жетису». У Казахстані було прикольно. «Жетису» була однією з небагатьох команд Казахстану, яка тренувалася і грала на натуральному газоні, а не штучному. У Казахстані важкий клімат, тому траву не у всіх місцях можна виростити. 

Я там відіграв чотири місяці, зі мною хотіли продовжити контракт, але в цей час у Казахстані почалися масові протести через підвищення ціни на газ. У місто, де базувався «Жетису», зайшли танки, почалася стрілянина. Усі наші тренери пішли, і я теж ухвалив рішення не продовжувати контракт.

— Як виник варіант з «Істіклолом»?

— Мене в Таджикистан запросив тренер Віталій Левченко. Я полетів із ними на збори в Туреччину і за два дні почалася війна в Україні. Я був шокований цією звісткою.

— З «Істіклолом» ви пограли в азіатській Лізі чемпіонів. Як вам її рівень?

— Дуже крутий рівень. Я навіть не очікував і був приємно здивований! Я таких полів і стадіонів, як у Саудівській Аравії, ніколи в житті не бачив. Ми грали проти «Аль-Хіляля» — це дуже сильний і багатий клуб.

— З якими зірками перетиналися в Азії?

— Я грав проти Хамеса Родрігеса, Нзонзі, Браімі. Вони контролювали гру, але мені, як захиснику, було не важко проти них грати. Найважче було проти Браімі. Він грав лівого хава, але постійно зміщувався в середину, в мою зону центрального захисника. Моєму партнеру він завдав багато проблем, але я кілька разів його жорстко перекусив, і його запал спав.

— Яка в азіатських клубах зарплата?

— Це залежить від клубу і країни. У Саудівській Аравії платять великі гроші. В «Істіклолі» зарплати були набагато нижчими, у середньому — менше ніж десять тисяч доларів. «Істіклол» для Таджикистану — це місцева «Барселона». Там грали всі збірники. Коли викликали футболістів на міжнародні матчі, то в нас залишалися тільки три місцеві гравці та легіонери. На Кубку Азії Таджикистан дійшов до чвертьфіналу, половина хлопців звідти мої друзі. Я дуже радий за них.

— Хто зі збірної Таджикистану може посилити українські клуби?

— Насамперед — це воротар Рустам Ятімов. Він уже переріс рівень «Істіклола» і йому треба йти на підвищення. Він молодий, високий, стрибучий. Я вже не грав за «Істіклол», але дивився матч азіатської ЛЧ, коли Ятімов робив неймовірні сейви після ударів Роналду. Кріштіану на нього навіть лаявся через це. 

Ятімов може спокійно грати за «Шахтар» і «Динамо». Таджикистанські футболісти більш професійні, ніж наші. Вони не п’ють, не курять, не гуляють. Одним словом, мусульмани.

— Ви теж непитущий?

— Я професіонал, але після тренування міг випити один-два келихи пива. Пиво допомагає у відновленні після важких навантажень, якщо пити небагато. А міцні напої я не люблю. У Миколаєві тренери нам дозволяли після вдалого матчу, коли ми поверталися додому на автобусі, пару пляшок пива випити. Та й у багатьох європейських командах таке практикується, це нормально.

— В «Істіклолі» були росіяни?

— Так, правий захисник — Микита Чичерін. Але тоді війна тільки почалася і конфліктів із ним не було. Він нічого поганого про Україну не говорив, начебто був адекватний. Усі розуміли, що війну почала Росія.

— Ви здивувалися, що Алієв, Богданов і Рябоконь вступили до ЗСУ?

— Молодці! Не кожен чоловік здатен узяти в руки зброю. Вони справжні мужики, що не побоялися. Я пишаюся, що знайомий із ними.

— Чому Каха Каладзе не підтримує Україну у війні і поводиться як проросійський політик?

— Я не знаю, чому він робить такі висловлювання, адже свою футбольну кар’єру він почав будувати саме в Україні. Я знаю, що у прем’єра Грузії був свій бізнес у Росії, напевно, тому він вибудовує з ними політику.

Але весь народ Грузії підтримує Україну. Багато грузинів пішли добровольцями воювати за Україну. І ні Каладзе, ні прем’єр, їх не змогли зупинити.

— Невеликий бліц. Тренер номер 1 у вашій кар’єрі?

— У мене з усіма були чудові стосунки, тож виділяти когось не буду. У кожного тренера я щось узяв. У Кварцяного було своє бачення, але воно приносило результат, отже, він усе правильно робив. Я вдячний усім своїм тренерам. Як би там не було, я дуже задоволений своєю кар’єрою. 

— У якому клубі ви отримували найбільшу зарплату?

— Напевно, в «Динамо» і «Волині». Там було плюс-мінус однаково. Найбільша моя зарплата — це 15 тисяч доларів на місяць.

— Яка у вас мрія?

— Я хочу, щоб Україна здобула перемогу у війні і нарешті настав мир. Сподіваюся, що одного чудового дня я привезу свою сім’ю до Києва, проведу екскурсію на «Динамо» і покажу, де я грав. Також сподіваюся, що «Динамо Джексонвілл» буде розвиватися і найкращі наші випускники заграють на професійному рівні, можливо, і в київському «Динамо». Це моя мрія.

Андрій Піскун