Валерій Поркуян: «Росіяни завжди були майстрами робити різні гидоти. Їхня справжня сутність проявилася і на ЧС-1966»

Екс-нападник київського «Динамо» і збірної СРСР Валерій Поркуян поділився своїми враженнями від Євро-2024, а також згадав свій виступ на чемпіонаті світу 1966 року.

— На нинішній європейській першості відверто слабких суперників я не побачив, — зізнається Валерій Семенович. — Та й це не дивно, адже у фінальній частині таких бути й не повинно. Навіть якщо та чи інша збірна і виступила невдало, не потрапивши до 1/8 фіналу турніру, то це аж ніяк не означає, що вона відверто слабка.

У більшості випадків команди дещо «підсіли» психологічно після поразок у перших турах групового етапу. Як, наприклад, Шотландія, яка у стартовій грі чемпіонату Європи потрапила під потужний прес Німеччини — 1:5. Та й збірна України зіпсувала собі шанси через великий програш у першому турі Румунії — 0:3. Потім цим командам було непросто. Утім, як і Польщі, Сербії та Чехії, які також вибули після матчів у групі.

Що стосується нашої збірної, то хоч вона і зіграла два наступні матчі зі Словаччиною та Бельгією непогано, але було вже пізно. Як то кажуть, поїзд уже пішов. Це буде хорошим уроком на майбутнє.

— Хто став для вас справжнім відкриттям на Євро-2024?

— Безумовно, це збірна Грузії. На такий солідний футбольний форум грузини потрапили вперше, проте проявили неабияку старанність, згуртованість і непоступливість.

У матчі з чехами вони зобов’язані були вигравати, проте на останніх секундах Лобжанідзе забракло холоднокровності та досвіду в завершальній стадії. В останній же грі групового етапу Грузія зробила справжню сенсацію, перемігши Португалію 2:0! Але потрапивши на Іспанію в 1/8 фіналу, грати на рівних грузинським футболістам було важко, тож вони змушені були завершити виступи в першості.

На особливу відзнаку заслуговує воротар збірної Грузії Мамардашвілі, який у кожному матчі творив дива. Вважаю, що цей чемпіонат Європи може стати визначальним у його кар’єрі, і за деякий час ми дізнаємося про перехід голкіпера в один із провідних клубів Європи.

А ще крім грузинів із числа не фаворитів мені сподобалися швейцарці та словенці, а ще словаки.

— Хто, на ваш погляд, міг заслуговувати на кращу долю в 1/8 фіналу?

— На мій погляд, Австрія і Словаччина. Цим збірним не пощастило на останніх хвилинах, що подвійно прикро. Але нічого не поробиш, футбол — гра непередбачувана.

— Що скажете про фіналістів європейської першості — Англію та Іспанію?

— Кожен, хто подолав такий непростий шлях до вирішального матчу турніру, звичайно ж, заслуговує на повагу. Щоправда, англійська збірна за якістю гри не так вразила, як бувало раніше. Багато хто очікував від неї яскравішого футболу, проте в її діях превалював прагматизм. Англійці хоч і непогано виходили з оборони в атаку, проте притаманної родоначальникам футболу родзинки в грі ми не побачили. Якоюсь мірою вихід у фінал збірної Англії стався не без частки везіння.

Щодо Іспанії, то вже від самого початку чемпіонату Європи ми побачили змістовну і яскраву гру, з якої було видно: це стовідсотковий фаворит. Іспанці досить рівно провели всі матчі, довівши свою перевагу над суперниками. У їхніх діях була видовищність, простежувався запас міцності. Приємно вразила гра юного Ямаля, який діяв як дорослий майстер. А йому ж лише 16! Це зайвий раз свідчить про те, що в Іспанії, де багато уваги приділяється вихованню майбутніх футболістів, робота не минає даремно. Обдарований Ямаль, упевнений, ще заявить про себе на повний голос.

— Перипетії чемпіонату світу 1966 року, на якому збірна СРСР із вашою допомогою зуміла виграти бронзу, часто згадуєте?

— Відмінно пам’ятаю ті події. На світовій першості в Англії я відіграв три матчі з шести, забивши 4 м’ячі. Перші два поєдинки, які були в груповій стадії — з КНДР та Італією — пройшли без моєї участі, а на третій, із Чилі, я вийшов на поле. Тодішній старший тренер збірної СРСР Микола Морозов довірив мені зіграти — і я його не підвів. У тій зустрічі ми перемогли 2:1, а мені вдалося оформити «дубль».

Ця перемога відкрила нам шлях до 1/4 фіналу, де зустрілися зі збірною Угорщини. І знову мені вдалося відзначитися голом, що посприяло черговій перемозі з тим же рахунком 2:1. У тому матчі був епізод, коли м’яч після удару когось із угорців летів у наші ворота. Однак в останню мить мені вдалося перегородити йому шлях у сітку грудьми. Після гри щасливі партнери по збірній підняли мене на руки й понесли в роздягальню. У той момент я подумав: а чи не уві сні все це відбувається?

Потім був півфінал. Нашим суперником була потужна збірна ФРН, у складі якої виступали такі зірки, як Франц Беккенбауер і Уве Зеелер. Німцям я теж забив, але цього виявилося недостатньо — ми поступилися 1:2. Та й не заслуговували ми на ту поразку. На жаль, як часто буває, втрутилися зовнішні чинники — суддівство. Італійський рефері судив упереджено, не «поставивши» пенальті у ворота німецької команди. Було дуже прикро.

Тож нічого іншого, ніж задовольнятися матчем за третє місце, збірній СРСР не залишалося. У ньому нашим суперником була збірна Португалії на чолі з Ейсебіо. І знову був рахунок 1:2 — наша команда програла. Щоправда, у тому поєдинку я не брав участі. Ми фінішували четвертими, проте за регламентом турніру нам, як і португальцям, було вручено бронзові нагороди. Ось тільки на відміну від інших, я медаль не отримав.

— Чому?

— Незважаючи на те, що в мене, як форварда, на турнірі «йшла масть», Морозов на гру мене не поставив. Зіграй я в тому матчі — і це було б більше ніж 50 відсотків поєдинків, що давало гравцеві право на отримання нагороди. Але вже тоді проявилася справжня сутність росіян: щоб медаль дісталася не мені, у зустрічі з Португалією зіграв росіянин Хусаїнов.

Що тут скажеш: росіяни завжди були майстрами робити різну гидоту, і той випадок — один із їх числа. Пам’ятається, коли після чемпіонату світу київське «Динамо», у складі якого я грав, проводило домашній матч із московським «Спартаком», уболівальники голосно кричали з трибун: «Хусаїнов, віддай медаль Поркуяну!».

В’ячеслав Кульчицький