Легенда київського Динамо, віце-чемпіон Євро-88 у складі збірної СРСР Сергій Балтача розповів, що думає про виступ збірної України на Євро-2024, чому Англія не виграє чей чемпіонат Європи, а також пригадав свій трансфер з «Динамо» до англійського «Іпсвічу».
— Сергій Павлович, дякуємо, що знайшли час поспілкуватися з «УФ». Чим зараз займаєтесь?
— Я залишив роботу в академії «Чарльтона». Уже рік треную дітей у приватній школі. У цій школі не так добре розвинений футбол, як інші види спорту. В Англії дуже престижно, коли разом з освітою діти паралельно займаються спортом — футбол, хокей на траві, регбі, крикет. Усі традиційні види спорту в Британії. Керівники школи хочуть, щоб футбол був на рівні з крикетом, регбі та хокеєм на траві. Мене запросили, щоб я розвивав тут футбол.
— Чому ви залишили «Чарльтон»? Ви близько 20 років віддали клубу.
— Настав час змін, коли занадто довго на одному місці. В «Чарльтоні» не було порозуміння з директором академії, який дуже далекий від футболу. До того він ходив у помічниках протягом 12 років. Його попередники були людьми футболу, колишні футболісти, тренери. Ми говорили однією мовою футболу.
Зараз «Чарльтон» у третьому дивізіоні, а 20 років тому грав у Прем’єр-лізі. Мені дуже подобається працювати з дітьми. Жоден тренер, крім мене, там не ставав чемпіоном Англії серед 18-річних.
Я пройшов всю програму FA. Вони роблять акцент на всіх аспектах, але дуже кульгає техніка. Не було за правило відпрацьовувати все до автоматизму. Тренер не повинен багато говорити, а футболісти мають виконувати те, що просить тренер. Вони цього не розуміють.
— Як працювати в умовах, коли футбол поступається іншим видам спорту у школі?
— Саша, не кожен може в 66 років зважитися на новий крок. Весь рік я намагаюся перебудувати себе на новий лад роботи. В академії діти плачуть, коли не грають у складі, а в приватній школі плачуть, бо не хочуть грати по неділях. Їм цей спорт ні до чого, а батьки і тренери змушують. Тут велика конкуренція між школами, тому школам, які відстають у плані розвитку футболу, необхідно підтягуватися до решти, щоб залучати більше дітей.
Все дуже відрізняється. Атмосфера зовсім інша після року роботи. Чесно зізнаюся, мої очікування і реальність не співпали від слова зовсім.
Для мене великий сюрприз, що так відбувається. Якщо я розумітиму, що це не моє — повернуся назад працювати в іншу академію.
Проблема в тому, що я один не можу відповідати за всі процеси: поля не готові до зими, тому що коли дощі йдуть з жовтня до травня поля не готові і дуже мало часу, щоб тренуватися. Я це одразу зрозумів, коли прийшов. Керівництво школи готове це робити. Самотужки ти не зможеш тренувати 5−6 тисяч дітей, які тут навчаються. Зі своєї ініціативи намагаються допомогти вчителі, які тут працюють, але їхні знання у футболі дуже маленькі: як проводити тренування, підвищувати кваліфікацію.
Англійці — дуже специфічна нація. Вони думають, що розбираються абсолютно в усьому. Якби мені запропонували піти в таку авантюру, навряд чи б погодився. (Посміхається). Побачимо, що з цього вийде.
— До ваших порад у школі прислухаються?
— Я їм пояснюю, як тренувати, готувати план тренувань. Я ж не можу щодня робити це за них. Тепер це їхня відповідальність — планувати тренувальний процес. Я завжди можу підказати, якщо щось потрібно, але вони не живуть футболом, а ставляться до цього як до роботи.
— Як відреагували на ранній виліт збірної України?
— Нашу команду підвела перша гра. 0:3 від Румунії — це урок, дуже болючий. На ньому потрібно вчитися, щоб у майбутньому це не повторилося.
Я дивився на хлопців і не міг зрозуміти — хто лідер? Не базікати, не розповідати до гри і в перерві. Я не побачив людини, яка могла б повести за собою. Недостатньо покладатися на кількох людей, що вони все зроблять. На полі 11 людей, і вони повинні всі тримати високу марку. Щоб був командний дух, битися за себе і за того хлопця, у чому була сила хлопців, з якими я грав.
— Багато було очікувань від хлопців, особливо тих, хто грає за межами України. Ми стали заручниками своїх очікувань?
— У кожній грі потрібно виходити з максимальною віддачею. Ті голи, які пропустили, можна було уникнути. Не було оверперформансу, якого ми чекали від хлопців. Дуже важко, коли ти проходиш такий шлях, щоб у фінальній частині ніяк не проявити себе.
Зараз не так легко, коли з «Динамо» 17 людей переодягалися у футболки збірної союзу. У вікна збірних не так багато часу в тебе щось награти, коли гравці виступають у різних клубах.
— Англія другий турнір поспіль пролізла у фінал. Команду Саутгейта безбожно прибивали весь турнір. Ця команда може претендувати на титул?
— В Англії преса була незадоволена грою збірної, але найголовніше, що колектив розуміє, які на них покладені очікування. Багато було критики. Вони згуртувалися, віддавалися в кожній грі. Не все виходило, але команда не програла жодної гри. Один із фахівців говорив, що на таких турнірах головне — результат.
Для мене стало сюрпризом, що вони пролізли в плей-оф із такою грою, але вони потихеньку рухалися і вийшли у фінал, забивали на останніх хвилинах, маючи високоякісних гравців. Є лідери, коли в когось може не піти, є кому взяти гру у свої руки. Це те, чого не було в нас. Дуже важлива складова для успіху — лідери, які роблять свою справу. Що більше в тебе їх у команді, то це тільки в плюс.
— Англійська збірна змінилася під час турніру: прямо по ходу Євро-2024 Саутгейт перейшов на гру в три захисники, а в вирішальних стадіях заміни перевернули гру на користь Англії. Випадковість чи глибоке знання можливостей команди?
— Дуже здорово Саутгейт провів заміни. Це теж говорить про те, наскільки він знає можливості кожного з гравців. Гол, який забив Воткінс, це помилка захисника. Я тисячу разів бував у таких ситуаціях, де важливо не дати суперникові потрапити між ніг.
Це буде дуже цікава гра. Говорили з молодшим сином, і він сказав, що Англія переможе. Я віддаю перевагу Іспанії, яка кожну гру видає шоу. Англія більше схожа на робочу команду, але дуже сильна індивідуально та колективом.
Для іспанців фінал буде певним тестом. Вони живуть футболом. Навіть у мій час проти іспанців було важко, тому що дуже здорово поводилися з м’ячем. Потрібно було весь час орати поле та не давати їм грати у свій футбол, грати проти м’яча. Вони не давали багато шансів супернику.
— У команді Саутгейта є ваш вихованець — центрбек «Астон Вілли» Езрі Конса, який показав себе дуже здорово на шляху Англії у фіналі.
— Для мене він найкращий захисник на турнірі. Здорово, що він класно користується хвилинами, які отримує на футбольному полі.
— Якщо Англія виграє Євро — скільки народ гулятиме?
— Тижнів зо два так точно. (Посміхається). Це буде грандіозно. Королівська гвардія вже репетирує пісню It’s Coming Home. Коли це бачив, мене це дуже повеселило, адже ще до фіналу вони починають готуватися.
— Коли ви в 1988 році приходили в «Іпсвіч», команда виступала в League 2, який у нинішній системі EFL (Англійської футбольної ліги) переформатувався в Чемпіоншип.
— У той час ми боролися за вихід у Перший дивізіон, який потім реорганізували в Прем’єр-лігу. У мій час вони були близькими. Тодішній «Іпсвіч» сповідував зовсім інший футбол. Зараз команда грає в симпатичний футбол, володіє м’ячем по 70−80%, багато легіонерів. Коли я прийшов, це була дуже проста команда — бий-біжи, як-то кажуть.
На той час командою керував шотландець Джон Данкан, тому футбол у стилі cross&shoot був йому зрозумілий. Він завжди любив повторювати: «Серьога, не пасуй, бий цей м’яч у боротьбу». А я йому завжди говорив: «У київському Динамо я грав у футбол».
— Саме це підштовхнуло вас покинути «Іпсвіч»?
— Коли мій контракт добіг завершення, я своєму агенту сказав, що буду повертатися в «Динамо». В «Іпсвічі» не грають в футбол. Він сказав мені, що є варіант поїхати в Шотландію, де команда не грає «бий-біжи». Я сказав, що якщо там грають у футбол — я поїду. Я не хочу більше грати «бий-біжи».
Мій товариш по «Іпсвічу» Ян Редфорд зателефонував власнику клубу і запропонував йому мою кандидатуру. Коли ми з ним зустрілися, перше моє питання було не про гроші, а в який футбол грає «Сент Джонстон». Я сказав, що готовий за них грати, якщо клуб сповідує європейський футбол. Він запевнив мене, що мої побоювання марні. Я був дуже радий почути це, і тільки після цього питання зайшло по грошах.
У «Сент-Джонстоні» я провів прекрасні 3 роки. Команда була хороша. Мені було дуже цікаво там грати.
— Не шкодували, що вибір на користь «Іпсвіча» не виправдав сподівань?
— Для мене був важливий футбольний бік. З іншого боку, я одразу побачив інший рівень футболу. Це теж певний досвід з точки зору адаптації в новій країні це хороший досвід, але задоволення від гри у футбол я не отримував.
Мало було іноземних тренерів. Тренувальний процес і філософія гри була неправильними. Це було помітно неозброєним оком, коли ти приходиш після Динамо Лобановського.
— А хто з англійських клубів міг скласти конкуренцію «Динамо»?
— Не може скрізь бути футбол, як у Лобановського. Хлопці, з якими я грав в Україні, зовсім інші. На той момент я думав, що рівень футболу в Англії на порядок вищий, а реальність виявилася інша. На той час Ліверпуль був приблизно на одному рівні з «Динамо».
Кожен гравець «Динамо» був набагато сильнішим за кожного гравця «Іпсвіча». Ми грали в одній із найкращих команд у світі з одним із найкращих тренерів. Це пояснює, чому ми вигравали Кубок Кубків, у складі збірної СРСР майже всі були українцями. Ментально нас привчили до того, що там, на Заході, все найкраще, хоча це було не так. Я колись на собі це відчув після двох років в Англії.
Коли в мене Лобановський запитав, чого я навчився, я відповів, що ми були і є кращими.
Зараз «Іпсвіч» грає в сучасний футбол, як «Ман Сіті», «Арсенал», які успішно виступають. Цю обставину не розуміють англійці. Ви можете назвати останнього англійського тренера, який перемагав у чемпіонаті Англії?
— Дайте подумати... Напевно, тренер «Лідса» в останній сезон перед Прем’єр-лігою? Говард Вілкінсон тренував «Лідс Юнайтед» з 1988 по 1996 рік. У сезоні-1991/92 павичі стали останнім переможцем першого дивізіону.
— Я сам цього не знав, поки мені англійці не сказали. Після цього жоден англійський тренер нічого не виграв ні всередині країни, ні за кордоном. Як говорив мені покійний Боббі Робсон: «Ми думаємо, що весь світ розмовляє англійською і краще за всіх розбираємося у футболі».
— Перед інтерв’ю я прочитав, що мрія грати в Англії у вас народилася, коли у складі збірної СРСР ви зіграли проти Англії (2:2) 1984 року. Це правда?
— Так і є. Лобановський мені сказав, що мною цікавляться 4 команди з Іспанії, Англії, Італії, Швейцарії. Я віддав перевагу «Іпсвічу», тому що ми часто грали з англійцями товариські ігри. Мені завжди імпонував англійський футбол агресією, грою на другому поверсі, атмосферою на стадіонах. Я дуже любив сюди приїжджати. Дуже високо котирувався англійський футбол у той час.
Завжди дуже важко було грати з англійцями. Ми програли «Астон Віллі» за рік до того, як вони виграли Кубок європейських чемпіонів. Я навіть не думав, що залишуся тут жити. Підписав контракт з «Іпсвічем» на 2 роки, після чого поїхав до Шотландії. Там провів 3 роки і думав повертатися, діти росли, почав працювати менеджером. Так вийшло, що тут освоївся. Приїхав на 2 роки, а живу тут 35.
— Яким був футбол в Шотландії на стику 80-х та 90-х?
— «Селтік» і «Рейнджерс» домінували, тому що були сильними в плані фінансів. Поруч із ними йшли «Хіберніан», «Хартс», «Абердін». «Сент-Джонстон» був хорошою командою. Вони тільки вийшли в елітний дивізіон. На кожній грі — повний стадіон, ми завжди йшли в п’ятірці-шістці. Коли я пішов граючим тренером в «Інвернесс», «Сент-Джонстон» вилетів.
У Шотландії клуби дуже залежали від грошей з продажу квитків. На кожну гру «Сент-Джонстона» ходили по 15−20 тисяч уболівальників. Це був один із хороших періодів у їхній історії. Ще мене здивувало те, що місцевих привчали вболівати за місцеву команду, а в нас було так, що приїжджаємо в Москву грати зі «Спартаком» і половина Лужників підтримує нас.
— Зараз у Шотландії побільшало тренерів-іноземців. Можна навести приклад Постекоглу, який дав результат з «Селтіком» та отримав запрошення в АПЛ.
— В Англії фінансовий бік кращий, тому багато шотландців з ранніх років потрапляють в Англію. У Шотландії багато іноземців, а 35 років тому я був один із перших, тому що вимоги були дуже жорсткі. Пам’ятаю, що мені довелося чекати 2 місяці на робочу візу, при тому, що я підпадав під правило, згідно з яким іноземець повинен був провести 50% матчів за збірну.
Це був цікавий досвід, тому що був момент, коли я порадив «Іпсвічу» підписати Мішу Михайлова, але він не проходив за критерієм матчів за збірну і йому було відмовлено в британській візі.
— А хто ще з того складу «Динамо» міг опинитися по той бік залізної завіси?
— Я не знаю. В один час зі мною в Англії грав білорус Гоцманов, який у «Брайтон» тоді перейшов. А потім уже почався бум. Приїхали Льоха Михайличенко, Олег Кузнєцов, Андрюха Канчельскіс.
— В Шотландії перетиналися на полі з екс-одноклубниками?
— З Льошею ми розминулися, а Олег від матчу з «Сент-Джонстоном» отримав погані спогади. Зіграли тоді 1:1, Кузнєцов отримав травму хрестів. Тоді його відправили на операцію в Штати. Я після матчу заходив в роздягальню «Рейнджерс», а його одразу відвезли в лікарню. Пройшло 3−4 дні, і я вже зміг його провідати у Глазго вдома.
— Мовний бар’єр легше дався, ніж переїзд по той бік залізної завіси?
— Коли я приїхав сюди, я зрозумів, наскільки радянська машина пропаганди накручувала народ. Я був першим футболістом із СРСР, який приїхав до Великої Британії грати у футбол. Відносини були досить напруженими. Вони не знали, хто ми такі, а ми — їх.
Я з першої хвилини знав, що до мене буде дуже багато уваги, люди будуть мене оцінювати. Для мене було дуже важливо робити все правильно: правильно водити авто, спілкуватися з пресою тощо. Якби я десь потрапив в аварію, це миттю підхопили б ЗМІ і роздули навіть більше, ніж було за фактом. Я знав і був до цього готовий.
— Як проходили переговори з «Іпсвічем»?
— Я нікому про це не розповідав. Коли я переходив в «Іпсвіч», мене представляло не «Динамо», а компанія «Совінтерспорт». На зустрічі Міша Ошемков був перекладачем, представники «Іпсвіча» — Девід Шипшенс і Джон Данкан плюс перекладач. Переговори проходили в Москві, ми уклали контракт, все було обговорено.
Була така умова, що моя зарплата не повинна була перевищувати оклад радянського посла в Лондоні. Я питань не ставив. Після першого раунду переговорів я поцікавився в Ошемкова, яка зарплата в посла, а він відповів мені — 500 фунтів на тиждень. Я сказав: «Нехай самі їдуть і грають тоді за 500 фунтів. Я нікуди не поїду!» За мене заплатили гроші, які дісталися «Совінтерспорту». Англійці не знали, що всі гроші отримає не клуб, а держава. Коли йшов Михайличенко в «Сампдорію», тоді вже «Динамо» змогло заробити.
У нас був неформальний обід із представниками «Іпсвіча», ми з Мішею пояснили їм усю ситуацію. Англійці про це не були в курсі і запропонували укласти договір, про який не дізнаються в спорткомітеті. Паралельно я в радянському посольстві отримував свої 500 фунтів за офіційним договором. Ми уклали того ж вечора нову угоду: «Заплатимо їм менше, а ти отримаєш те, на що заслуговуєш».
— У ті часи радянській людині за кордон виїхати було і за щастя, і за диво…
— Я після підписання контракту чекав місяць чи півтора на візу. 19 січня я з Києва транзитом через Москву полетів до Лондона. Після прильоту в Москву мені видали авіаквитки для мене і дружини з дітьми. Людина зі спорткомітету сказала мені, що я маю підписати контракт із «Ладою». Я пояснив, що «Іпсвіч» мені надасть Mercedes. Тоді він сказав, що я нікуди не полечу, бо повинен представляти радянський автопром. Це було головною умовою.
Він тримає квитки, забирає їх і каже, що віддасть їх, коли підпишу з «Ладою» контракт. Я стою, до закриття спорткомітету півгодини залишається. Мене поставили в такі умови, де навіть не дали час подумати. Виходу іншого не було і я підписую контракт. Ось так і вийшло.
Наступного дня о 6-й ранку за москвою в нас був літак. Прямого сполучення з Лондоном не було, тому ми потрапили на один рейс.
— Скільки в новому договорі вам пропонували?
— Суму називати не стану, але сума хороша. Мені платили більше, ніж англійцям.
— москва палиці в колеса не ставила під час переговорів?
— У Союзі це все тільки починалося. Для західних команд і нас це був зовсім новий досвід. Я свою справу зробив, коли інші хлопці почали теж їхати. Я досі не знаю, скільки за мене «Динамо» мало отримати.
— Історія, як натовп журналістів зустрічав вас в аеропорту, наробила багато галасу.
— Ми поїхали о 4 ранку в аеропорт. Сідаємо в літак. Вийшло так, що з нами на чемпіонат Європи з фігурного катання летіла збірна СРСР. Ми всі добре один одного знали. Вони запитують мене: «Куди ти летиш?» Я кажу: «У футбол грати, контракт підписано». Не повірили: «Ти що, труїш?» Я з сім’єю лечу в Лондон, а вони повірити в це не могли. Усі 4 години в повітрі до мене підходили і питали: «Чи правда це?» Уся делегація від спортсменів і керівників.
— І ось ви прибуваєте в Англію. Що спершу побачили?
— Коли приземлилися, я побачив у вікнах стільки телекамер, і я дружині сказав: «Напевно, давай ми їх випустимо, а ми після них тихо підемо собі». Дружина погодилася, ми попрощалися. Вони виходять у зал, а камери не рухаються. Я кажу дружині: «Давай ліворуч підемо, а вони за нами. Щось тут не те...»
Я зустрічаю в аеропорту Джорджа Скейтленда, який працював перекладачем на всіх турнірах, куди ми приїжджали. Коли ми в Англії грали, він завжди із нами працював. У нього російська вимова була без акценту, тому що він був професором. Ми привіталися, і я кажу йому: «Я думав усі ці камери збірну з фігурного катання приїхали зустрічати», а він мені: «Яке фігурне катання? Усі про тебе говорять — ти перший радянський гравець за кордоном. Ти не уявляєш, що відбувається». Він сказав мені, що в нас буде пресконференція. Щоб я не хвилювався. Усе буде нормально: «Чейрмен клубу Патрік Кобболт і знайомий представник клубу Девід уже чекають на тебе».
Починається прес-конференція. На першому запитанні у Джорджа колір обличчя змінився. Антирадянська газета, перше запитання: «А ти комуніст?» Останнє слово зрозуміле без перекладу. Я повертаю голову до Джорджа і кажу: «Якась провокація». Він мене заспокоїв і сказав, що перекладе зараз. Ми поки тихо обговорюємо це, власник «Іпсвіча» Патрік Кобболт зривається з місця і каже: «Хлопці, ми зібралися тут, щоб поговорити про трансфер першого радянського гравця в історії Британії. Якщо хтось хоче говорити про політику — fuck off. Усі питання тільки про футбол». Джордж мені перекладає цю фразу: «Сірий, все нормально. Він усіх послав на три букви». Коббольт уже тоді всіх відправляв за російським кораблем. (Посміхається).
Після цього всі півтори години були про футбол. Я тоді зрозумів, який вплив ЗМІ в Англії. Ми приїхали в «Іпсвіч» дуже пізно. Так і почалося моє нове життя.
Кобболт був класний мужик. Завжди говорив те, що він думає. Я його дуже любив за це. Він за менталітетом був, як українці. Щось не подобається — каже прямо.
— Для вас не було в дивину, який вплив ЗМІ мали в капіталістичних країнах?
— Вдома подібного плану спілкування з пресою не проходило. Стільки нового з перших днів, необхідно було пристосовуватися. Після року я трохи втомився від цього ритму життя. У перший рік перебування в Англії інтерес до мене був божевільний.
— А що з мовним бар’єром?
— «Іпсвіч» надав мені вчителя. Займалися двічі на тиждень по дві години. Перші півроку Джордж з нами проживав та допомагав у всіх побутових моментах.
За тиждень після приїзду в Англію мені зателефонували з клубу і сказали, що зі мною хоче зустрітися Боббі Робсон. Ми бачилися тільки на матчах збірних Англії та СРСР, але ніколи близько не спілкувалися. Він приїхав до нас додому. Спочатку йшлося, що Робсон буде в «Іпсвічі» кілька годин, але ми проговорили сім.
— Про що стільки говорили?
— Ми пообідали, дружина нас залишила. Сидимо я, сер Боббі та Джордж. Я поцікавився в Робсона, яка була мета його візиту, на що він мені відповів: «Я хочу, щоб ти був зі мною чесний. Чому ви нас весь час обігруєте — „Динамо“ (Київ) і збірна союзу?»
Я йому пояснив, що це було одне й те саме і сказав, що ми просто ретельно готувалися до англійців, знали про усі слабкі сторони. Робсон уточнив: «А які саме в нас слабкі сторони?» Я пояснив йому, що коли ми їх обіграли у 84-му, Малофєєв грав один в один. Наші нападники перекривали крайніх захисників. Коли два центрдефи отримують м’яч від воротаря, проходить 5−10 хвилин, вони не можуть грати під тиском. І ми це завжди використовували на Євро-88. Ми робили так, щоб із м’ячем завжди опинялися два захисники. Я поцікавився: «Вашим захисникам можна вперед ходити?» Він сказав: «Ні».
Ще йому було цікаво, як грати зі свіппером, а це було перед ЧС-90. Теж я навів приклад, наскільки важливо було центральному захиснику йти вперед, мати хорошу першу передачу і грати на другому поверсі.
— А як ви в собі цей талант відкрили?
— Я ж у 14−15 років був найкращим нападником в Україні серед однолітків, тому мене запросили в спортінтернат Харкова. Там я вже спустився в середину, а першу гру в «Металісті» я зіграв центрального захисника. Я в житті до цього не грав на цій позиції, так і провів усю кар’єру.
Робсон дійшов висновку, що йому потрібно грати з п’ятим захисником, а після ЧС-90, коли Англія в півфіналі поступилася німцям, Робсон подзвонив мені і сказав: «Сергію, велике спасибі тобі, четверте місце на ЧС це і твоя заслуга». Це, повертаючись до того, що Робсон, на відміну від більшості англійців, не соромився брати щось для себе в інших та розвиватися. Після цього він поїхав працювати в ПСВ, Португалію, Барселону. Він розповідав, що місцеві футболісти писати не вміли, а в мене дві вищих освіти було.
Згадав одне цікаве прислів’я: «У мами було двоє синів: один розумний, а інший — футболіст». Вони над цим жартували через те, що тодішні футболісти інтелектом не виблискували. А в радянські часи у «Динамо» ти не потрапив би без диплому.
— На кого навчались?
— Я став магістром фізмату та правознавства, ще й капітаном міліції був. Робсон мені не повірив спочатку. Я ж думав, що після футболу піду за дипломом працювати. (Посміхається). Робсон ніколи не соромився вчитися в інших, що не властиво більшості англійців.
— 35 років тому могли уявити, що Україна буде представлена на рівні АПЛ п’ятьма українцями?
— Для мене це дуже радісно. Я знаю багатьох людей, які в мій час приїжджали і не могли адаптуватися. Усі наші хлопці, які представляють Україну, роблять дуже добре свою справу. Це показує, що ми футбольна нація. Ми нікому не хочемо поганого, якщо нам не зроблять.
— Відомо, що через вас пройшло чимало відомих гравців, які навіть доросли до збірної Англії. Можна згадати героя фіналу Ліги Європи Адемолу Лукмана («Аталанта») та Езрі Консу («Астон Вілла»), який є у складі Гарета Саутгейта на Євро-2024.
— Я був дуже радий за Адемолу. Слава Богу, що він знайшов свою команду і свого тренера. Гасперіні зрозумів, як його використовувати, як і я свого часу. Він не центральний нападник, а вінгер. Чудово, що у фіналі він показав те, що повинен був раніше, але ні в «Евертоні», ні в «Лейпцигу» не розуміли, як його використовувати.
Колись підрахували, що я виховав для «Чарльтона» гравців, за яких в сумі виручили 100 мільйонів фунтів. Я не знав про це.
— В чому ви бачите недоліки у англійців в плані виховання футболістів?
— Збільшився вхідний поріг для тих, хто не грав на рівні профі. Останні 7−8 років я багатьом з них допомагав, стежив за ними. Вони всі хороші люди, але не живуть футболом 24/7. Ставляться до цього як до звичайної роботи. В спілкуванні один з тренерів сказав, що прийшов в 35 навчатися, на що я відповів, що в такому віці пізно вчитися. Всі їхні знання про футбол підкріплені лише теоретичною базою, технологією, вони не пройшли шляху футболіста. Коли я прошу їх підготувати план тренувань на тижневий цикл, вони апелюють до того, що в них брак часу, оскільки десь підпрацьовують на іншій роботі.
Це дуже важливо: подумати про тренувальний процес, що треба пацанам по 13 років. Дві години триває тренування, а вони просто стоять і базікають ні про що. А я пояснюю, що не потрібно багато говорити. Футболісти повинні відточувати свою майстерність, техніку, удари. З кожним роком рівень сильних випускників академій падає, тому що люди з-поза футболу роблять усе за книжкою.
Відразу скажу, що я не ретроград. Є хороші хлопці, які не лізуть у менеджери, але завдяки скілам у плані технологій роблять нарізки, теорії, де можна за рахунок книжки вирулити, зрозумівши базові принципи, отримуючи певний досвід. Зі мною в «Чарльтоні» працював такий хлопець, який розумів, що таке контратака, перехідна фаза, вихід з оборони. Мені було дуже легко з ним працювати. Коли він пішов, мені доводилося пояснювати іншій людині всі ці моменти. А цей хлопець із першого складу. Він був частиною штабу, коли ми брали чемпіонства.
Раніше було простіше знайти порозуміння з тими хлопцями, які починали тренувати, погравши в нижчих дивізіонах. Я ділився з ними досвідом і для них це було справжнім відкриттям, що футбол — це не тільки бий-біжи в класичному розумінні. В інших країнах ніде такого немає.
— Стоп-стоп-стоп-стоп... Ну Моурінью, Нагельсманн же точно під ваш опис підходять.
— Моурінью дуже прямолінійний. За всіх його заслуг ми бачимо, що недостатньо сідати ззаду, покладаючись на контратаки, і штампувати кубки. Більше нічого.
— Нагельсманн — виняток із правил. Дуже мало таких фанатиків.
— На верхівці піраміди все досить безхмарно. Молоді гравці визначають гру збірної Англії, яка доповзла до фіналу при задушливому футболі.
— Бо хто їх готує для збірної? Іноземці! Англійці сильні в організації, але у специфічних сферах існують проблеми. Добре, що FA додумалися призначити тренером Саутгейта, який сам був колишнім гравцем. Я з ним кілька разів зустрічався. Він розуміє футбол. Як гравець він не був особливо сильним, але є досвід, який дозволяє йому керувати роздягальнею.
— Розкажіть про вашу сім’ю. Знаю, що обидва ваші сини були причетні до футболу.
— Старший Сергій грав за «Сент-Міррен» і викликався в молодіжну збірну Шотландії. У середині 2000-х він звернув на себе увагу Арсена Венгера. Він дуже хорошим був центральним півзахисником, вгорі здорово грав. Венгеру сказали: є другий Вієйра для тебе, але він українець. (Посміхається). Мені зателефонували і сказали: «Арсен дуже хоче подивитися твого сина».
Я агенту сказав, він тиждень пробув у команді, все йшло до підписання контракту. Коли розмова зайшла за гроші, то в «Арсеналі» гравці до 20 років не могли отримувати більше 500 тисяч фунтів на рік за трансфер. Він тільки почав викликатися до збірної, а «Сент-Міррен» хотів за нього мільйон. Вони не домовилися.
Я дзвонив у клуб і просив відпустити його. Я їм сказав, що буду домагатися розірвання контракту, тому що хлопцю руйнують кар’єру. Потім він грав у «Міллуолі» і через 4−5 років закінчив через проблеми зі спиною. Вискочив диск. Його оперували в Києві. Після цієї операції він уже не зміг грати.
— Чим займається Сергій-молодший?
— Здобув освіту, працює в банківській сфері. Його син Саша залучається до збірних Шотландії. «Селтік» і «Рейнджерс» стежать за ним, але ми його віддали в «Сент-Джонстон». Там хороша школа. Сергійко з ним ще додатково працює. Він захисник європейського плану, добре вчиться.
— Якщо шотландці проморгають, розглядаєте можливість заграти за Україну?
— Намагаємося не сильно його перенавантажувати, щоб не відчував тиску і ріс нормальним пацаном. Далі сам вирішить. Характером пішов у мене, як і у свою сестру Оленку (Олена Балтача була першою ракеткою Великої Британії, яка пішла з життя 2014 року після боротьби з онкологією, — прим. ред.).
Мій молодший син Мишко теж рано закінчив. Його хотів підписати «Іпсвіч», мав хороші дані, але потім вирішив здобувати освіту з кримінальної психології. Два роки провчився, ще один залишилося. За футболом не нудьгував, але дуже любив теніс.
Олександр Карпенко
Что могу сказать....
Те кто сейчас надевают футболки ДК и сб. Украины - это даже ни тени величия таких людей как Балтача.
Печально, что таких мастеров уже не делают. И радостно, что воочию видел то ДК-80-х !!!
Для игры "по Лобановскому" необходимы игроки класса, которые ему соответствовали. Это сегодня невежественные люди придумали себе тренера-чудотворца - потому, что ничего не смыслят в предмете.
Очень приятно видеть такие материалы на сайте