Капітан юнацької збірної України Максим Мельниченко в інтерв’ю клубному сайту «Карпат» розлого підбив підсумки виступу «синьо-жовтих» на Євро-2024 U-19.
— Максиме, емоції від чемпіонату Європи вже трохи заспокоїлися. Яку оцінку можете поставити команді?
— Як на мене, підсумковий результат непоганий. Завдання мінімум ми виконали. Проте нам хотілося більшого.
— Яке завдання у вас було перед стартом турніру?
— Ми хотіли кваліфікуватися на чемпіонат світу, який відбудеться наступного року. Для цього треба було виходити з групи. Якщо ж вести мову про цілі безпосередньо на чемпіонаті Європи, то мріяли про перемогу. У півфіналі ми заслуговували на більше, однак таке трапляється, це футбол.
— До Львова ви поверталися з Володимиром Єзерським і, мабуть, встигли детально обговорити Євро?
— Так. Взагалі на турнірі Володимир Іванович насамперед допомагав у питаннях, що стосувалися оборонних дій. У нього великий досвід та знання. Правильне розташування, гра проти суперника — Єзерський провів колосальний об’єм роботи, як і весь тренерський штаб.
— Емоційний Володимир Іванович доповнював більш спокійного Дмитра Михайленка. Такі собі добрий та поганий поліцейські?
— Вони різні за стилем управління командою, але це однаково добре працює. І Михайленко, і Єзерський можуть бути добрим та поганим поліцейським водночас.
— Михайленко згадував, що після гри з Францією у півфіналі у футболістів на очах були сльози.
— Безперечно, було дуже прикро. Ми припинили боротьбу за крок до фіналу. Як я вже казав, сам матч теж не складався погано. Україна могла претендувати на більше. Зараз емоції вщухають і ми поступово перемикаємося на роботу в клубах.
— Долю путівки у фінал вирішив єдиний гол Валентена Атангана з кутового. Склалося враження, що його просто неможливо втримати.
— До речі, саме на цьому хлопцеві ми акцент не робили. Він просто був одним із тих гравців, які йдуть на стандарти до чужих воріт. Можливо, наша увага не була прикута до Атангана ще й тому, що він не є гренадером. Звичайний зріст, мабуть, 175-176 сантиметрів. Але як вистрибнув! І забив нам гол.
— На останніх хвилинах того поєдинку камера вихопила ваш діалог з французом Елі Крупі. Про що розмовляли?
— Французький нападник тільки-но вийшов на заміну, минула хвилина і він сказав мені: «У вас дуже гарна команда. Проти вас дуже важко грати». Я відповів взаємністю і похвалив Францію: «У вас теж класна команда». Раніше у мене виникали схожі діалоги, однак вони, скоріше, були спірними та стосувалися суперечностей на полі.
— Ви — знаний універсал, котрий може закрити позиції в центрі оборони та в опорній зоні. Під час Євро ви це вкотре продемонстрували. Та все ж, де вам зручніше грати?
— У перших двох поєдинках Україні загалом непогано вдалося зіграти у захисті. Ми не давали суперникам створювати моменти і не пропустили. Втім у центрі поля я почуваюся краще і позицію опорника вважаю ріднішою. Коли дізнався, що проти французів гратиму саме там, то дуже зрадів. У центрі доводилося виконувати багато бігової роботи, але мені такі функції подобаються.
— Ви стали одним із трьох польових футболістів, які відіграли усі матчі без замін.
— Втоми не відчував. По-перше, у нас було якісне відновлення. Крім того, ми переважали французів, оскільки мали на день більше відпочинку. Вважаю, що з кожною грою ми ставали кращими у фізичному плані.
— У всіх матчах ви виводили партнерів на поле з капітанською пов’язкою. Мали додаткові обов’язки?
— За межами поля нічого надзвичайного — там всі рівні, це не створює жодних переваг чи додаткових зобов’язань. А під час гри я й так багато підказую та управляю командними побудовами. Багато розмовляю, багато допомагаю підказками.
— З ким найбільше товаришуєте?
— З усіма добре ладнаю, та трохи більше спілкуюся з експартнерами по «Дніпру-1»: Владиславом Крапивцовим та Раміком Гаджиєвим.
— У пресі чимало писали про нападника Крістіана Шевченка. Як вам спадкоємець футбольної легенди?
— Коли Крістіана вперше викликали, то було трохи незвично, оскільки він українською не розмовляв. Проте зараз все чудово. Крістіан — класний хлопець, непоганий футболіст. Він старався, як і всі, багато працював. Думаю, він дуже швидко адаптувався у колективі, адже відчував підтримку кожного з нас.
— Чемпіонат Європи — швидкоплинний турнір, але вільного часу все одно вистачало. Чим його заповнювали?
— Перш за все, формат турніру зобов’язує швидко відновлюватися. Часу між іграми не так багато, активною діяльністю завантажувати себе не варто. Умовно кажучи, на затяжну прогулянку в місто не вийдеш. Ти маєш завжди бути максимально готовим. Зазвичай ми проводили час у готелі, спілкувалися, грали у якісь ігри. Якщо вести мову про мої інтереси, то раніше я багато читав, зараз — трохи менше.
— Турнір приймала Північна Ірландія. Як вам ця країна?
— Насамперед відзначу клімат. Там переважно дощі, похмуро… Водночас для футболістів це перевага, адже спеки немає, комфортні умови для гри. З нефутбольного пригадується екскурсія — у Белфасті ми відвідали музей «Титаніка».
— Ще одна особливість Євро — підтримка українських вболівальників.
— Особливо це відчувалося під час поєдинку з французами. На груповому етапі ми грали у Ларні на меншому стадіоні, а півфінал проводили на «Віндзор Парк» у Белфасті. Здавалося, що ми граємо, наче десь у Києві чи у Львові. Трибуни нас підтримували так тепло, як вдома.
— У соцмережах періодично з’являлися атмосферні відео з табору команди. Особливо вразили пісні в автобусі. Хто відповідав за музику?
— Зазвичай за музику відповідає той, у кого після перемоги є настрій. А до матчу щось своє вмикали або Геннадій Синчук, або Рамік Гаджиєв.
— Дуже енергійним був Маркіян Бакус. Воротар «Руху» — головний жартівник колективу?
— О так, Маркіян чудово влився у товариство. Він завжди підтримував хлопців, допомагав. Бакус на поле не виходив, проте зробив дуже вагомий внесок у загальний успіх. Ми жартували, що у нас був непоганий тамада (усміхається).
— Після тривалої відсутності ви повернулися до Львова.
— Одразу по приїзду я поспілкувався з головним тренером. Дуже чекаю на повноцінне повернення до тренувань. Маю тиждень до старту сезону, щоб втягнутися. Можу сказати, що мені тут дуже подобається. «Карпати» — це космос у контексті створених умов. База, поля, персонал — все на найвищому рівні.
— Після прощання з «Дніпром-1» у вас були різні варіанти. З ким радилися щодо подальшої долі?
— З батьками. Вони, до речі, радили переходити у «Карпати». Та все одно фінальне ухвалення рішення було за мною. Вважаю, що для моєї кар’єри цей крок є дуже важливим та правильним.
— Ваші батьки до спорту безпосереднього стосунку не мають?
— Ні. Тато працює водієм, мама — на одному з одеських підприємств.
— Свого часу вони записали вас на футбол?
— За руку на заняття мене привів батько. Хоча я сам попросив його. Мені просто було цікаво. Я хотів відчути, як це пограти у футбол. З часом я почав робити успіхи, мене затягнула ця справа. Також я ходив на стадіон у якості глядача. Пригадую сильний «Чорноморець», який виступав у єврокубках. Найбільше у тій команді Романа Григорчука мені подобалися Франк Джа Джедже та Сіто Рієра.
— Після рідного «Чорноморця» у вашому житті був «Дніпро-1».
— Я поїхав туди у 16 років. Мені було нескладно, оскільки я переїжджав у Дніпро з кількома партнерами із «Чорноморця». Ми швидко адаптувалися і втягнулися. Минув час і я дебютував за дніпрян у Прем’єр-лізі.
— Цей шанс вам надав Юрій Максимов.
— Кожен тренер дає нові знання та змінює світогляд. Це нові відчуття, емоції та виклики. Максимов — не виключення. Він дуже багато розмовляв з нами, молодими хлопцями. Я відчував довіру, тренер підпускав нас до основи. Було цікаво.
— Тепер у вас новий виклик і нова ціль — реалізувати себе у «Карпатах»?
— Так, це завдання на найближчі роки. Хочу стабільно виходити у складі та допомагати «Карпатам». Мрію про успіхи зі своєю новою командою.