Владислав Ващук щойно повернувся до Києва зі сходу і виглядає трохи втомленим — не мав можливості відіспатися. Упродовж нашої розмови в нього не замовкає телефон — дзвонять по службі. Колись російськомовний, Владислав одразу перепрошує за свою недосконалу українську, але запевняє: принципово відтепер дає інтерв’ю лише державною.
Жартуємо, що Владислав Ващук — із тих, хто «ліг спати 23 февраля, а прокинувся 24 лютого». У його випадку саме так і було: відомий український футболіст, який разом із дітьми мешкав у Гостомелі, два тижні пробув у російській окупації, дивом зміг виїхати та вціліти. Його добровільне бажання стати до лав українського війська мало свої мотиви, хоч багато кого й здивувало: колишній захисник збірної України, київського «Динамо», московського «Спартака», «Чорноморця», «Львова» і «Волині», заслужений майстер спорту, Ващук у 47 років став солдатом і санітаром у медичній бригаді НГУ «Буревій». Його завдання — супроводжувати важкопоранених бійців у машині швидкої допомоги та стабілізувати їхній стан на шляху до лікарні.
«Версія, висунута одним з російських говноресурсів, що «увлечение нацистской идеологией привело этого странного персонажа в ряды вооруженных формирований киевского режима» (с), хоч і шокувала своєю креативністю, сміливістю припущень та висновків — теж заслуговує на увагу, звичайно. Нехай так, якщо так легше сприймати цю інформацію», — так жартівливо Владислав коментував у соцмережах російські пасквілі щодо своєї мобілізації. Побачивши, на що здатні росіяни, Ващук тепер однозначний в оцінках: «Це — варвари, які хочуть нас знищити. І вони понад сто років намагалися це зробити — ліквідувати нас як націю, наш ген. Але сьогодні ми даємо їм відсіч».
За півтора року служби Владислав Ващук здійснив понад 70 евакуацій поранених із Донецької та Харківської областей. Він запевняє, що почувається впевнено, виконуючи цю роботу.
«Було якось, дзвонить командир і каже: «Проведеш майстер-клас?». Я йому: «З футболу?» — «З евакуації! Ти ж усе знаєш». Провів — усі залишилися задоволені!» — розповідає вже офіцер НГУ Ващук.
«Чесно кажучи, намагаюся вже не згадувати ті дні», — зізнається Владислав, коли я прошу його відтворити в пам’яті перші тижні повномасштабного вторгнення та події на Київщині.
Велика війна застала відомого футболіста удома — в Гостомелі, де він перебував із 19-річним сином Віталієм та 13-річною донькою Василиною.
«Зранку 24 лютого друзі набрали й наполягають: забирай дітей і виїжджай!» Розбудив сина й доньку, але коли ми виходили з будинку, то вже над нами летіло не менше 20 гелікоптерів. Чутно було вибухи — зліва, справа! Так ми й повернулися у дім: куди ж їхати? Обладнали підвал і перебралися в нього. Їжі було на три дні, а потім і вона закінчилася. Сусіди допомагали одне одному: їжу готували на багатті, бо газу не було. Ми в ті дні ближче познайомились, і що в кого було з харчів, ділили між собою. Із сусідами щодня зустрічалися на вулиці, аби поспілкуватися, обмінятися інформацією (бо світло вирубили на третій день, інтернету не було, зв’язок — поганий, джерело новин — «сарафанне радіо») — і такі зустрічі вже стали щоденним правилом».
Владислав пригадує, як йому постійно намагалися додзвонитися в ці дні знайомі, закликали виїжджати з окупованої території. Попервах він геть відкидав цю думку: боявся за дітей. Одного дня Владислав зважився на спробу евакуації (чув, начебто оголосили «зелений коридор»), але вона виявилася невдалою. Три кілометри пішки разом із дітьми йшов до точки евакуації — туди, як обіцяли, мали прибути автобуси.
«Зібралося близько тисячі людей, і всі чекали, що приїдуть російські військові, щоб розмінувати міст. Нарешті прибули танк і броньована машина. Але на наших очах відбувалася якась дивина: російський танк просто поїхав по мосту на повній швидкості і підірвався. Ніхто не розумів, що коїться! Росіяни кинулися збирати своїх «трьохсотих», завантажили їх у машину й поїхали геть. А ми стоїмо і не розуміємо, що робити далі! Так і розійшлися по домах того дня».
Тим часом їжі ставало все менше, вулицями почали ходити росіяни зі зброєю, обстріли частішали. Владислав пригадує, як одного дня бомбили 15 годин поспіль.
Не в усіх сусідів були підвали, деякі будинки вже розбили, в будинку навпроти сусід прихистив 18 людей.
«Я постійно думав, що робити далі, — згадує Ващук. — Заради дітей намагався жартувати, підтримував їх. Навантажував якимись завданнями, щоб відволікти від панічних думок».
На 14-й день облоги Владислав вирішив прориватися з Гостомеля власною автівкою — почув від місцевих про ймовірний маршрут.
«Ми просто вишикувалися в колону й поїхали, на свій страх і ризик. До нас приєднувалися машини з інших вулиць — в них їхало багато дітей, літніх людей, вагітні жінки. Рухалися зі швидкістю 20 км/год. Бачили на дорозі багато осколків, людських трупів… Просив дітей, щоб вони не дивилися, заплющували очі. Снайпери дорогою теж були. Але я для себе вирішив: навіть якщо проб’ю колеса, однаково їхатиму вперед. Минули чотири блокпости й нарешті виїхали на Житомирську трасу, а там — на Білогородку, де нас уже зустрів брат».
Перші дні після втечі з окупації Владислав приходив до тями: нарешті можна було приймати душ, лягати спати не вдягненим. А потім сусід вийшов на зв’язок і розповів, що в будинок Ващуків у Гостомелі зайшли росіяни, загнали на подвір’я два бронетранспортери.
Уже згодом, після деокупації Київщини, Ващук поїде в Гостомель і побачить, на що перетворили окупанти його будинок.
«Мій дім просто зґвалтували — таке було моє перше враження, коли я побачив його. Потрібно було взяти якісь речі, але я нічого не міг знайти. На столі валялася купа порожніх пляшок, поруч із ними росіяни поставили моє фото з дітьми — так наче вони з нами бухали. Довго я це все відмивав».
Із цінних для Владислава речей непрохані гості забрали його нагороди та кубки. Але головне — вцілів сам будинок.
Після пережитого головною емоцією Владислава довго була злість.
«Я думав: що я можу робити, чим допомогти, як наблизити нашу перемогу? Усі мої друзі, сестра волонтерили. Тож і я вирішив долучити до цього руху.
Якось набрав мене друг, військовий, і каже: нам дуже потрібен тепловізор. А паралельно мене запрошують на благодійний матч в Ужгороді. Розповідаю там про свого друга на фронті, про його потребу. І після того матчу мені вручають два тепловізори. Це було таке емоційне піднесення! Відтоді все й почалося: зібрали ще на машину для підрозділу, на інші тепловізори…»
Згодом до Ващука звернувся його друг полковник Всеволод Стеблюк, командир медичної роти бригади Нацгвардії, з проханням організувати благодійний матч Гвардії наступу із легендами футболу.
«Той матч пройшов чудово — хлопці такі задоволені лишилися! Ми ще їм купили форму, бо вони нічого не мали. Після гри хлопці поїхали на Бахмут. Згодом Всеволод мене запитує: «А ти до нас не хочеш? У медроту «Буревій». — «Ти що? — кажу я. — Де медицина, а де я?» — «Навчимо. Все буде добре».
Владислав жартує, що все, що він тоді знав про надання першої медичної допомоги — це отриманий досвід на футбольному полі: «Коли скаржишся лікарю на біль, а він відповідає: «Зараз перестане!». Або щось у дусі: «Коли я стрибаю, мені болить нога!» — «Ну то не стрибайте!»
Про своє рішення приєднатися до Сил оборони Владислав подумав одну ніч і наважився — пішов у ТЦК.
Його пост у соцмережі з фотографією за 19 травня 2023 року, де футболіст у формі з автоматом приймає присягу, став вірусним.
«Так, це було моє особисте рішення, — пояснював Владислав. — Так, близькі і рідні ще досі в шоці. І так, я знаю, що дехто мене ніколи не зрозуміє. Але я дійсно вірю в нашу Перемогу. Я бачив «русский мир» на власні очі і буду робити все, щоб такого в моїй країні більше ніхто не побачив і не відчув. І коли прийде час, то я зможу точно відповісти, що я робив під час війни. Національна гвардія України. Бригада наступу «Буревій». Солдат Владислав Ващук. Служу Українському народові!»
Під час навчання Владислав опановував тактичну медицину, зброю та стрільбу.
«Я залюбки це все робив — ніхто мене не змушував. Для мене було принципово стати корисним, а не просто спостерігати за роботою інших», — запевняє Ващук.
Про свою службу він розповідає аналогіями з футболу: «Певний час мене дивували люди, які знаючи, що я захисник, все одно запитували, чому я так мало голів за збірну забив. Зараз мене дивують ті, хто питає, скільки вбитих орків на моєму рахунку і який рахунок мого підрозділу. Мабуть, вважають, що медичний підрозділ — це щось на кшалт штурмовиків, але крутіші, бо нам ще РСЗВ з реактивними ранцями на кожного по дві штуки видають».
На першій евакуації Ващук просто спостерігав за діями колег, а вже згодом почав долучатися.
«Перше питання від командира було, чи боюся я крові? Відповів чесно, що ні. Але ж я не знав, з чим доведеться стикатися на практиці. Всі евакуації поранених відбуваються вже тоді, коли кров зупинена, перша медична допомога надана. Але важко бачити хлопців без кінцівок, із численними опіками, коли людина втрачає свідомість, не може дихати і в мене на руках вона синіє, а ми маємо надати їй допомогу, врятувати — ось це було складно».
Владислав під час перших евакуацій не міг відпустити емоції через побачені страждання поранених бійців.
«Перший час було важко. Я навіть запитав: «Командире, як вам вдається такими стриманими весь час бути?». Бо я приїжджав додому мокрий, довго сидів, все обмірковував, переживав.
Закрадалася думка: блін, куди я потрапив?.. Уже двадцять евакуацій, а мене все не відпускає. А потім я згадав, що нам говорив Валерій Лобановський, коли ми готувалися до ігор, а їх було багато: «Якщо перемога — 15 хвилин радіємо перемозі, якщо поразка — 15 хвилин переживаємо поразку. Далі — все, інша гра».
Тобто я зробив свою свою роботу, сів у машину — і все, я вже відключаюсь. Я зрозумів, що маю дотримуватися цієї стратегії, інакше збожеволію.
Потім я бачив схожі історії з іншими людьми в нашій команді: приходять новачки, дві-три евакуації і запитують: «Владиславе, а можна ми провідаємо пораненого? Я переживаю за нього, не можу спати». Я кажу: «Звісно, можеш провідати. Але що робитимеш після тридцятої, сорокової евакуації? Усіх будеш провідувати? Так ми скоро тебе будемо рятувати». Треба вчитися перемикатися — я сам це пройшов».
Допоміг, звісно, й футбол. Владислав і зараз продовжує організовувати благодійні матчі, сам грає — це теж допомагає перемикати мозок.
У службі евакуаційної групи трапляються різні випадки. Щойно прооперовані поранені, без свідомості — їх забирають з евакуаційних потягів, прифронтових лікарень, аби перевезти в тилові спеціалізовані заклади. Це потребує певних умінь у роботі з лежачими: як правильно перекласти, перевернути, підтримати, підняти. При цьому необхідно слідкувати за монітором, датчиками, різноманітними трубками, приєднаними до тіл поранених. Усе це вправно виконує Владислав.
«Мене хотіли навчити й більшому, але я сказав: цього достатньо — ви вже хочете, щоб я вже й оперував», — жартує колишній футболіст.
Але завжди може щось піти не за планом — це ж війна.
«Третя евакуація у мене була на гелікоптері, я взагалі не розумів, як це відбуватиметься, — пригадує Владислав. — Я — з ношами, моїм завданням було слідкувати, щоб усі трубочки, датчики були на місці. А там важкий, на ШВЛі. Я сильно переживав.
Іншим разом хлопець у дорозі, поки ми його везли, перестав дихати. Ми його врятували.
Коли він знову почав дихати, це була серйозна перемога».
Бригада Ващука спеціалізувалася на тяжких пацієнтах, але, на щастя, всіх пацієнтів довозили, нікого не втратили.
Звичайно, нацгвардійці впізнають відомого футболіста. Владислав описує кілька таких ситуацій: «Разом із лікарем перекладаємо на ноші пораненого, його голова лежить у мене на руках. І лікар каже: «Ех, взяв би у вас автограф, але ситуація не та!» — «Не та, це точно», — погоджуюся я, тримаючи обома руками пораненого.
Було таке, коли хлопець із численними опіками, якого ми везли, впізнав мене в потязі і попросив зробити спільне фото. Там це заборонено, але для нього зробили виняток.
Був ще один поранений — я допомагав йому пересуватися. Йдемо до машини, він спирається на мене й каже: «А ви знаєте, що в мене позивний «Марадона»?». Посміялися обоє.
Або ж бойове завдання на Куп’янському напрямку. Ми прийняли тоді за вечір у нашому медпункті близько 90 бійців. Втомлені, змучені — вони з оточення виходили, і ми їх чекали. Хтось із хлопців подивився на мене й каже: «Щось у вас знайоме обличчя…» Я жартую і кажу, що актор. Тут хтось додає: «Та це ж Ващук! А що ви тут робите?» — питають здивовано. — «Те, що й ви — допомагаю, наближаю перемогу», — відповів їм.
Через кілька хвилин, трохи відійшовши, хлопці із задоволенням спілкувалися зі мною, щось розпитували, згадали, що голодні — видно було, що їхній емоційний стан вирівнявся. Командир мені каже потім: «Ти вже як і психолог працюєш».
Владислав Ващук і у війську продовжує займатися волонтерством, допомагає побратимам. І просувається по службі. У травні отримав перше офіцерське звання: тепер Влад — молодший лейтенант НГУ, офіцер реабілітації медичного центру Нацгвардії.
У його майбутніх планах — розвивати напрямок відновлення поранених, які повертаються з поля бою.
«Я пішов служити для того, щоб виграти цю війну, — каже Владислав Ващук. — Для того, щоб мої діти в цьому не брали участь.
Нам потрібні ще люди, які хочуть навчатися, хочуть бути корисними. Я теж не медик, і багато роблю з того, що не мав би знати. Але навчився. Бо всі ми повинні прийняти той факт, що такою, як раніше, наша країна вже ніколи не буде. Значить, і ми маємо змінюватися, адаптуватися до нових реалій».
Марина Ткачук
учетная запись этого пользователя была удалена
учетная запись этого пользователя была удалена