Колишній головний тренер жіночої команди «Динамо» Володимир Пятенко, який зараз працює з дівчатами «Металіста 1925», розповів білоруській Трибуні про війну в Україні.
— А в якому стані зараз футбольна інфраструктура в Харкові?
— Прилітало на поля, на стадіони міста, ба більше, були прильоти недалеко від клубного офісу, вилітали вікна. Але навіть у таких умовах керівництво робило все, щоб у тій самій академії діти займалися на якісних полях, у хороших умовах. Інфраструктура клубу, за великим рахунком, ціла, але я пам’ятаю, що в Харкові було кілька випадків, коли ракети прилітали буквально на майданчики, де грали діти, або поруч. Хлопці ганяють м’яч, а недалеко вибухає ракета. Жах, звісно.
— Наскільки легко у військовій Україні сконцентруватися на своїй роботі, на футболі?
— Людина, як то кажуть, до всього звикає, але до війни звикнути все одно не можна, це об’єктивно. Проте і я, і дівчата намагаємося сконцентруватися на футболі, на спортивній складовій. Дуже вдячні нашим збройним силам за те, що вони дають нам можливість у принципі займатися своєю улюбленою справою, грати.
— Як часто доводиться переривати роботу через повітряні тривоги?
— Не скажу, чи часто, але таке буває. Намагаємося швидко закінчити тренування і піти в укриття. Якось був випадок. Я перебував у збірній, а заняття в клубі проводили мої помічники. Команда спокійно тренувалася, і буквально над головами в колективу почали літати ракети. Їх збивала ППО, і ось тоді, зрозуміло, ні про яке продовження тренування мови не могло бути. Усі кинулися в укриття. У нас же команда базується під Києвом, а було це в день, коли росіяни обстріляли дитячу лікарню «Охмадет». Ракети літали над головами, причому буквально відразу після того, як оголосили тривогу. Усі поховалися, тренування після цього не відновилося.
У психологічному плані, звичайно, всім було, м’яко кажучи, некомфортно, люди налякані. Плюс, розумієте, наша команда з Харкова, але там нам грати і тренуватися не можна. Однак у людей із колективу в цьому, за фактом, прифронтовому місті живуть рідні. Люди переживають. Але працювати все одно треба — тож навіть у таких умовах намагаємося сконцентруватися на футболі.
— Як сьогодні здебільшого українці реагують на повітряну тривогу?
— Тут кожен вирішує сам — йти в бомбосховище чи ні. Коли проходять матчі, звісно, піти в укриття — це правило, яке виконується обов’язково. Зараз, до речі, подекуди почали дозволяти присутність глядачів на трибунах. Вважаю, це добре — ми ж граємо для вболівальників. Але головне дотримуватися заходів безпеки. Якщо стадіон не має бомбосховища, тоді, звісно, глядачів не варто пускати. Та й узагалі кожна людина сама має оцінювати ризики, коли йде на стадіон. У будь-якому разі я не проти, щоб уболівальники приходили. У непростий час футбол створює якийсь позитив.
— Ваше ставлення до обстрілів зараз інше, ніж на початку війни?
— Перший час, звісно, було набагато страшніше, і в підвали спускалися швидко і перечікували там. На початку війни два тижні довелося жити в підвалі. Зараз теж страшно, до такого звикнути неможливо, але я в бомбосховища не спускаюся, просто дотримуюся правила двох стін. Якщо йду вулицею і лунає сирена, то намагаюся знайти хоч якесь укриття, безпечніше місце.
— Недалеко від вас коли-небудь вибухала ракета чи падав шахед?
— Так, щоб зовсім поруч, такого не було, але бачив у небі, як літали шахеди, як збивали ракети. Пам’ятаю, ми якось зі збірною виїжджали з Будинку футболу в Києві, і ракета летіла в буквальному сенсі над головою. Вночі з вікна можна спостерігати, як ППО працює. Колись думав, що таке можна побачити лише в кіно, а тут усе поруч, на Батьківщині. Моторошно.
— Вас можуть відправити на фронт?
— Можуть. Коли влаштовувався на роботу тренером «Металіста 1925», став на облік у військкомат. Зараз оновив дані. Як це відбувається? Приходиш до військкомату, проходиш медкомісію, стаєш на облік, вносять твої нові дані (місце проживання насамперед). Отримуєш новий військовий квиток. До 18 липня потрібно було оновити дані. Дівчата робили точно так само.
— Олександр Алієв каже, що його дуже злить кількість «ухилянтів», які з’явилися останнім часом в Україні. А що ви думаєте з приводу тих, хто намагається, зокрема, виїхати з країни, щоб не воювати?
— Когось судити точно не буду і закликаю не гребти всіх під одну гребінку. Ми ж не знаємо, чому, як ви кажете, «ухилянт» намагається виїхати з країни, чому він не хоче йти на фронт. Можливо, у нього справді вагомі причини. І якщо про них знати, то стануть зрозумілі й мотиви людини.
Ось у мене був друг, на жаль, його вже немає в живих. Він розповідав, що на передову приходить багато хлопців (і самі, і за призовом) із настроєм, що «ви тут без нас нічого не змогли, а зараз ми все вирішимо, допоможемо». А коли проходить перший бій, людина просто ламається. Тож усе індивідуально, не всі готові до війни, до пострілів. Або в конкретній родині батько чи брат загинув на війні — і його рідні не хочуть іти на фронт. Чи «ухилянт» така людина? Якоюсь мірою так, але її можна зрозуміти. Я б огульно не критикував усіх, хто намагається не йти на фронт.
— Ви ще тренуєте жіночу збірну України. Після початку війни ставлення дівчат до збірної, до викликів якось змінилося?
— І до війни для всіх було честю захищати кольори збірної України. Я очолив команду вже після початку війни, але бачу, що дівчата приїжджають у команду з величезною мотивацією і відповідальністю. Вони розуміють, що свою роботу, особливо зараз, погано робити не можна, щоб не було соромно ні перед собою, ні перед тими, хто воює, хто дає можливість нам займатися спортом, грати у футбол. Кожен на своєму місці повинен (саме повинен) робити свою роботу добре, віддаватися на 100 відсотків. Так, ми можемо програти, але й поразка може бути така, за яку не буде соромно ні перед ким.
Та й кожна спортивна подія в Україні або пов’язана з українцями, українськими командами має приносити позитив, особливо зараз, коли йде війна. Подивіться, скільки на Олімпіаді було позитиву, скільки медалей наші хлопці завоювали. Це такий самий позитив, як успіхи ЗСУ.
— Як ви вважаєте, наскільки війна вдарила по спорту України, чи позначилася вона на наборі дітей до спортивних шкіл?
— Безумовно, війна позначилася на спорті, на всіх складових. Адже якісь спортсмени загинули на фронті, хтось виїхав із країни, тобто ми втратили атлетів. Але навіть незважаючи на війну, президент і керівники країни ухвалили рішення, що і за нинішніх умов не можна зупиняти спортивне життя в країні. Чому? Щоб не втратити молоде покоління, яке після нашої перемоги представлятиме країну на міжнародних аренах. Якби не було спорту в Україні, повірте, виїхало б удесятеро більше людей. А так багато дітей, підлітків, та й дорослі продовжують свою справу в спорті, щоб представляти Батьківщину. І коледжі, школи, спортивні академії, як я бачу, роблять усе, щоб вихованці займалися в більш-менш хороших і, головне, безпечних умовах. Це дорогого коштує. Ніхто не зацікавлений у тому, щоб втратити молоде покоління спортсменів. Якщо ми сьогодні це закинемо, то через п’ять років нічого хорошого в країні не буде. Та банально не буде нового покоління атлетів.
— Ваш найстрашніший день за час війни.
— Найстрашніше — це не конкретно якийсь день, а моменти, коли ховаєш знайомих, друзів, близьких. На жаль, було таке. У подібних ситуаціях у мене просто злість на все, що коїться. Через примху якогось придурка (хоча це м’яке слово) гинуть мирні жителі, діти.
— Із вашими рідними все гаразд?
— Так. А гинули дуже хороші знайомі, друзі. Люди гинули на фронті. Чи багато? Розумієте, навіть один випадок — це вже багато. Начебто, йде війна, смерті неминучі, і ти це усвідомлюєш. Але коли гине друг чи знайомий, однаково все перевертається. Усе, що більше нуля, це вже багато.
— Боїтеся отримати чергову трагічну новину про свого знайомого?
— Звичайно. Тільки дурні не бояться таких новин, не бояться смерті. Прекрасно усвідомлюю, що в будь-який день мені можуть повідомити, що загинув той і той. Ба більше, коли мої знайомі на відпочинку, не на «передку», і ми з ними зідзвонюємося, є розуміння, що навіть у цей момент може прилетіти — і людини не стане за секунду.
— Про що говорять із вами ті, хто на передовій, що вони запитують, що їх цікавить?
— Буквально про все: як і чим живе країна, люди тощо. Знаєте, мені іноді самому соромно і незручно піти в кафе, розуміючи, що хлопці б’ються на фронті. Говорю з ними про це, так вони відповідають, що воюють якраз для того, щоб мирне населення України почувалося спокійно, щоб жило звичайним життям і було впевнене, що захищене. Тому я розумію, що принаймні свою роботу я маю виконувати на 100 відсотків, щоб мені не було соромно перед тими, хто дає мені можливість цю роботу виконувати. Це моя відплата тим, хто воює і захищає нас.
Уявляєте, що коїться на фронті, де щодня війна, де обстріли, загибелі? Іноді чую, що важко грати матчі по п’ять-шість годин, коли вони перериваються через повітряні тривоги. Відповідаю на це: «Щойно ви подумали, що вам зараз важко, замисліться, як хлопцям на фронті. І яким би довгим матч не був, скаржитися не варто. Важко і страшно — на фронті».
— По-вашому, в українців менше патріотизму не стало?
— Не думаю. А зараз, коли наші війська пішли в курському напрямку, це тільки додає позитиву. Зрозуміло, що всі втомилися — і звичайні мешканці, і ті, хто на фронті — від цього нікуди не дінешся. Але патріотизму, особливо коли приходять такі хороші новини, менше не стає. Перемоги окриляють, значить, ми робимо щось правильно.
— Як думаєте, до чого можуть призвести події в Курській області?
— Я не експерт. Мені б хотілося, щоб, зокрема, ці події якнайшвидше призвели до закінчення війни, до того, щоб Україна повернулася до кордонів 1991 року. Вірю, що все, що ми робимо, наближає країну до закінчення війни, до нашої перемоги.
— Деякі опитування показують, що більше третини українців готові віддати окуповані території, якщо це призведе до закінчення війни.
— Ми не знаємо, чим люди мотивували своє рішення, свою відповідь. Ось, наприклад, жінка, яка втратила на війні сина. Що вона відповість? Звісно, щоб уже все закінчилося, нехай навіть без певних територій. Ну а хтось хоче, щоб Україна йшла до кінця, до кордонів 1991 року. Кожен обирає для себе, що йому важливо, і кожен має право на свою думку.
— Як вас змінила війна?
— На якісь речі, які здавалися важливими перед війною, дивлюся зовсім іншими очима. На ці побутові чи життєві дрібниці просто не звертаю уваги. Хтось щось сказав — і добре. Розумію, що найголовніше — це життя.
— Що хвилює звичайного українця крім війни?
— Усе моє оточення переживає за тих, хто на фронті. Люди занурені в цю тему. Мене ж рятують тільки футбол і рідні, сім’я. Під час ігор, тренувань переключаюся, якось забуваю про війну. Але потім знову читаю, дивлюся, аналізую. Не знаю, як можна жити й не думати про те, що відбувається в країні.
— На початку війни ви, описуючи своє ставлення до білорусів, говорили, що не поділяєте людей за національністю і громадянством. Для вас є нормальна людина і ненормальна.
— Згодом думка не змінилася. Повторюся, як я маю ставитися до білоруса, який проти війни? І зрозуміло, що я буду думати про тих, хто підтримує владу Білорусі і те, що з території країни летіли ракети в Україну.
— Багато білорусів підтримували вас після початку війни?
— Вистачає. Але я спілкуюся тільки з тими, хто виїхав за кордон, природно, вони мене розуміють і підтримують.
Взагалі, більше ніж упевнений, що адекватність не стосується національності. Тут потрібно говорити про розум, розуміння ситуації. В Україні теж є люди, які здають дані росіянам, наводять артилерію на різні об’єкти. Це зрадники. І хоч вони українці, як до них ставитися?
Вірю і бачу, що і серед росіян вистачає адекватних людей, які розуміють реальність, виступають проти війни. Той самий футбольний блогер Євген Савін, як розумію, виїхав із Росії якраз через те, що проти війни. Росіянин, але адекватний. Тож, повторюся, я не поділяю людей за національністю, мені важливіша адекватність.
— Якби знайомий із Білорусі попросив описати, що таке війна, що б ви йому сказали?
— Це страшно. Там втрачаються життя, а втратити життя — це найстрашніше.
— Як, на вашу думку, змінився рівень життя українців?
— Навіть ніколи не замислювався над цим питанням. Але бачу, що десь відкриваються нові бізнеси, десь є проблеми, причому досить серйозні. Але якщо економіка ляже, це буде на руку ворогу. Я вдячний підприємцям, які в умовах війни ризикують і щось роблять. Внесок в економіку країни — це, зокрема, допомога нашій армії.
— Як би ви описали сьогоднішній настрій українців?
— Коли приходять хороші новини з фронту, то, звичайно, позитив, наснага. Коли новини погані, то, природно, і настрій у народу падає. Загалом, багато що залежить від новин із фронту. Принаймні в мене.
— У перемогу України вірите?
— Безумовно. Але ось припустити, коли ця перемога прийде, дуже важко. Хотілося б, щоб завтра, але це нереально. Усе занадто затягнулося. Проте я продовжую вірити.