Вихованець київського «Динамо» Олексій Довгий пригадав свої перші кроки в футболі.
— Ти родом з Києва. З якого району?
— З Голосієвського. Зараз, звичайно, там багато що змінилося, район забудувався. Але тоді, наприкінці 90-х, я пам’ятав дороги й маршрути, якими через все місто добирався на динамівську базу на Нивках.
— Коли відчув, що футбол у твоєму серці назавжди?
— Коли пройшов відбір у «Динамо». Мав тоді, мабуть, років дев’ять-десять. На базі тоді ще нічого не було — лише критий манеж, гумове поле та майданчики, встелені мілкими камінцями.
Як зараз пам’ятаю, живого місця на тілі в мене не було. Боки, коліна — все було в крові. Але воно було того варте. У результаті мені сказали, щоб я приходив, намагатимемося вчитися.
— Коли ти потрапив до ДЮСШ «Динамо», перша команда гриміла на всю Європу.
— Так. На Сергія Реброва, Андрія Шевченка всі дивилися з розплющеними ротами. Не знаю, як, це коштувало великих труднощів, але батькові вдалося дістати квитки на чвертьфінальний поєдинок Ліги чемпіонів проти мадридського Реалу у 1999 році. Понад 80 тисяч глядачів, голи Шевченка — це було щось! Таке залишається у пам’яті на все життя. І також запам’ятав величезну кількість автобусів аж до метро Либідська, які привезли вболівальників з інших міст, стояла.
— Твоїм тренером в академії був Олександр Лисенко?
— Так, він вів наш рік до самого випуску, а потім ще й у збірній працював із 1989 роком. Лисенко також був для нас, дітей, як другий батько, оскільки ми з ним проводили більше часу, ніж в родині, оскільки жили в академії. Сан Санич навчав нас, як їсти, як правильно ходити до туалету, прищеплював характер. (Посміхається). То була хороша життєва школа.
— Можна назвати багато прізвищ футболістів, з якими ти займався в ті часи. Але кого б ти відзначив із партнерів, хто дістався професійного футболу і залишив там свій слід?
— Таких хлопців, хто виступав у Прем’єр-лізі, було чимало, але я виділив би трьох. Це, безумовно, Андрій Ярмоленко, якого, як відомо, свого часу відрахували з динамівської школи, оскільки він не підходив за розмірами (посміхається), був маленьким, хоч із м’ячем працював, дай боже кожному. Просто тоді більше цінувалися гренадери, які могли бігти, штовхатися… Проте, через деякий час, коли Андрій розкрився у Десні, його придбало «Динамо». Попри те, що Ярмоленко ще виступає, це вже легенда українського футболу.
Роман Зозуля, мій кум. (Посміхається). Ми з самого початку були разом з ним. Природно, що зараз підтримуємо зв’язок. Нині він змінив напрямок своєї роботи, розпочав агентську діяльність. Був період, коли він на протязі багатьох років якісно виступав. Роман пограв у «Динамо», Дніпрі, сягав фіналу Ліги Європи. Добре зарекомендував себе в Іспанії.
Артем Кравець. Він не був основним гравцем у нашому віці. Однак Артем закінчив школу із золотою медаллю, у нього дуже розумна голова, багато в чому завдяки цьому він досяг високого рівня професіоналізму. Вже як досвідчений футболіст, можу сказати, що тренерам набагато простіше з такими футболістами, як Кравець. Йому не треба говорити двічі, він ловить усе на льоту. Артем часто аналізував ігри, багато дивився матчів, потім сам намагався відшліфувати те, що взяв на озброєння. Не маючи супер-таланту, він пограв і в «Динамо», і за кордоном, і залишив помітний слід у збірній України.
— За весь час перебування в «Динамо» хтось із наставників підтягував тебе до роботи з першою командою?
— Точно не пам’ятаю, але, швидше за все, це було за Анатолія Дем’яненка. Я добре тоді виступав за дубль. Зіграв за основу у товариському матчі, коли не було збірників. Але потім я отримав травму хрестоподібної зв’язки, що мене відкинуло назад.
Може, й вийшло б піднятися нагору, якби щось пішло трохи інакше. Втім, я ні в якому разі ні про що не шкодую, я задоволений своєю кар’єрою і за це дякую долі. І зараз, повертаючись назад, хочу доносити до молоді свої помилки. Все можна змінити, коли є час, у мене його вже нема.
— Коли зрозумів, що в «Динамо» тобі нічого не світить?
— 2009 року юнацька збірна України (U-19) готувалася до домашнього Євро. Колектив тоді тренував Юрій Калитвинцев, а допомагав Геннадій Литовченко. Базовою командою наставники зробили «Динамо-2», куди набрали пацанів 1990 року народження та молодше. На них і було зроблено акцент.
Отоді я й зрозумів, що треба рухатися далі. У мене немає жодних образ на Юрія Миколайовича (Калитвинцева, — прим. ред.). Скажу більше, це один із тренерів, з яким я трохи попрацював, хоч не грав, але маю великі симпатії. У нього є стержень, що полягає у добрих людських якостях. Для мене він теж є прикладом для наслідування. За такого тренера хочеться завжди хочеться грати.
— Залишивши «Динамо», ти почав колесити Україною, не сильно затримуючись у різних клубах. Чому так?
— Не знаю, так складалася кар’єра. Хоча, звісно, хотілося якоїсь стабільності. Може, не потрапляв до клубу з великими амбіціями і від цього шукав свого щастя. Десь мінялися тренери і не бачили мене у складі, десь приходило нове керівництво і встановлювали свої правила.
Я взагалі міг закінчити у 27 років.
— Як так?
— Коли я був у «Сталі», командою керував Леонід Кучук. У мене тоді були дуже серйозні проблеми з коліном. Наставник мене викликав і сказав, що допоможе, підтягне, і зробив пропозицію йти до нього в помічники, мовляв, мені буде складно вийти на потрібний рівень з огляду на мою ситуацію. Українські футбольні лікарі та реабілітологи мене вже «поховали».
А мене це, навпаки, завело. Я потрапив до сербських лікарів, які поставили мене на ноги, і сказали, що при правильному до себе ставленні, правильному відновленні, можу спокійно грати на високому рівні ще років 10. І, що найцікавіше, що за вісім років, які я ще пограв, через проблеми зі здоров’ям пропустив щонайбільше місяць.
До речі, і в цій ситуації я багато розповідав молоді, яких помилок слід уникнути.
— Проти якого футболіста тобі було найскладніше грати?
— Фінський динамівець Роман Єрьоменко. У мене складалося враження, що він взагалі не втрачав м’яч, він був як приклеєний до його ноги. Начебто й знаєш, що він зараз робитиме, а ні — вже втік. Роман ніби на приставці грав. Технічний, пластичний, швидкісний. Якось грав із ним на пляжі під час відпустки, то тоді зрозумів, що це топ-футболіст.
Звісно, не можу не згадати середню лінію «Шахтаря». Дуже сильним був Фред. Рівень професора. Недарма він свого часу поїхав до «Манчестер Юнайтед».
Сергій Дем’янчук
Мілка може бути річка.