Тіберіу Гіоане: «Ідеальним партнером на полі був Белькевич. З ним у мене була чудова взаємодія»

Відверте інтерв’ю одного з перших легіонерів київського «Динамо» з так званого «дальнього зарубіжжя» — румуна Тіберіу Гіоане, який застав ще Лобановського, а потім не один сезон провів у Києві.

«Ледь не купив квитки на матч «Динамо», але в останню мить зрозумів, що гру перенесли до Львова»

Мій дзвінок застав Тіберіу Гіоане у Нідерландах. На питання «Як справи?» він відповів з посмішкою:

— У мене все нормально. Приїхав сюди відпочивати з сім’єю на кілька тижнів.

— Тіберіу, як виглядає ваше повсякденне життя сьогодні?

— Футбол — це все, чим я займаюся сьогодні. Дивлюся матчі, ходжу на стадіон, сам граю з друзями у футбол, тенісбол. Якщо болить коліно, стаю в ворота.

— Часто виймаєте м’яч із сітки?

— Ні, пропускаю зрідка. Граю у воротах досить впевнено.

— Чи болісно для вас пройшло розтавання з великим футболом?

— Ні, не відчував болю від цього. Ці безкінечні збори перед матчами мені вже неабияк набридли. Зараз у мене більше свободи й часу для особливого життя.

— Вибачте, а з чого ви зараз живете?

— Звичайно, для життя потрібні гроші. Проте не варто забувати, що я провів десять років у професійному футболі, й грав, між іншим, не за копійки. Я ніколи не кидав гроші на вітер — ні під час ігрової кар’єри, ні тепер. Завжди був стриманим у витратах.

— Який останній матч ви дивилися безпосередньо на стадіоні?

— Я вболіваю за «Мілан», тому часто відвідую матчі цієї команди. Ще буваю на матчах чемпіонату Румунії та спостерігаю, як наші клуби грають у єврокубках.

— З тих гравців, які раніше виступали за «Мілан», хто вам подобався найбільше?

— У «Мілані» кожне покоління мало своїх зірок. Коли там виступав Андрій Шевченко, він був одним із провідних гравців і найкращим бомбардиром. Якби він не поїхав у «Челсі», можливо, далі б домінував у клубі. Пам’ятаєте, яким був «Мілан», коли в ньому грали Марко ван Бастен, Гулліт, Райкард?

— Чи стежите ви за українським футболом?

— Звичайно, слідкую. Коли був в Україні, в Чернівцях «Буковина» мала проводити півфінальний матч Кубка проти київського «Динамо». Ледь не купив із дружиною квитки, але у останню хвилину зрозумів, що матч перенесли до Львова. Мені й досі не зрозуміла причина цього рішення. У Чернівцях було досить спокійно, тому дуже шкода, що не вдалося відвідати матч (стадіон «Буковини» у Чернівцях не відповідав критеріям для проведення поєдинку? фіналу Кубка України, тому матч перенесли у Львів, — прим. ред.).

— Яке враження справляє на вас нинішнє «Динамо»?

— Я не можу дати об’єктивну оцінку, оскільки за останній період бачив дуже мало ігор за участю «Динамо». Чув лише, що динамівці розгромили мальтійський «Хамрун Спартанс» 3:0 у стартовому матчі другого раунду кваліфікації Ліги чемпіонів.

— А чи знаєте когось із футболістів теперішнього складу «Динамо»?

— Знаю кількох гравців — Ярмоленка, Буяльського, Шапаренка.

— Це гравці атакувальної лінії. А як щодо вашої позиції? Знаєте, хто нині грає на ній у складі «Динамо»?

— Не можу сказати — не слідкував.

«У фіналі у Франції вийшов у воротах — ми перемогли»

— Чи пам’ятаєте ви свої перші кроки у футболі?

— Я почав грати у футбол у шість років. Жив у будинку біля стадіону, з вікон квартири відкривався вид на поле з ґрунтовим покриттям — майже як на паризькому Ролан-Гаррос.

— На якій позиції ви грали у дитинстві?

— Грав у центрі поля, але не високо, як десятка, а нижче — скоріш як шістка, ближче до оборони.

— Хто був вашим героєм у дитинстві?

— Кумирів у мене було багато, але серед найулюбленіших Денніс Бергкамп з «Арсеналу». Пам’ятаю, коли я вже грав за «Динамо», ми зустрічалися з «Арсеналом» у Лондоні (5 листопада 2003 року Арсенал — «Динамо» 1:0, — прим. ред.). В одному з епізодів я відібрав м’яч у Бергкампа і хотів одразу віддати йому назад — настільки він мені подобався.

— Пам’ятаєте свій перший здобутий у дитинстві трофей?

— Три роки поспіль ми їздили командою у Францію. Було нам по 12−13 років. Після того, як наш воротар травмувався, став я у ворота. Навіть у фіналі довелося грати на останньому рубежі і ми перемогли. Нам вручили якісь медалі, а потім ще купили цукрову вату — щастю не було меж.

— Бували у дитинстві моменти, які змушували вас плакати через футбол?

— Та ні, щоб прямо плакав — такого не було. Але бували моменти, коли дуже засмучувався. У команді я був єдиним 1981 року народження, усі інші хлопці трохи старші — 1980-го. Через це частіше доводилося сидіти у запасі або мене міняли по ходу гри.

Чесно кажучи, у ті моменти було непросто. Але, певною мірою, саме це загартувало мене. Я навчився сприймати такі речі спокійніше. Коли вже грав у «Рапіді» та київському «Динамо», траплялося, що виходив на заміну — іноді на 10−15 хвилин. Але я ніколи не ображався на тренерське рішення. Завжди добре входив у гру й не дозволяв собі грати без віддачі.

— У чому, на вашу думку, полягали ваші сильні та слабкі якості як футболіста?

— Відсутність швидкості. Її в мене ніколи не було. Швидкість — це як дар: її складно додати навіть інтенсивними тренуваннями. Також я був фізично слабким. Коли прийшов у «Динамо», важив усього 70 кг.

— Це створювало певні труднощі?

— Так, особливо складно було, коли почав грати у Лізі чемпіонів. Важко давалося протистояння з габаритними суперниками. Пам’ятаю, як у матчі проти Ліверпуля кілька разів зіштовхнуся з форвардом червоних Емілем Хескі — і зрозумів, що мені бракує фізичної сили.

Відтоді почав активніше працювати в тренажерному залі. У «Динамо» було з кого брати приклад — той самий Сергій Ребров. Невисокий, але фізично міцний, бо регулярно займався у залі. Його не так просто було збити з ніг. Серед моїх сильних сторін я б виділив техніку, яка дозволяла мені впевнено працювати з м’ячем, і хороше бачення поля. Крім того, у мене був непоганий удар, тож за кар’єру забив приблизно 40 голів (44 без ігор за румунські клуби, — прим. ред.). Як для моєї ігрової позиції — це досить хороший результат.

— Ви в курсі, що Сергій Ребров висловлювався про вас як про зразкового командного гравця?

— Це новина для мене — вперше чую це від вас. Дуже приємно про це чути. Але дійсно я грав більше на команду, ніж на себе, якщо партнер опинявся у кращий позиції завжди старався віддати йому пас.

— Чи знаєте, за що Лобановський вас цінував?

— Валерій Васильович ставив мене на різні місця, бо вважав, що футболісти повинні бути універсалами. У нас це добре виходило. Той же Гавранчич грав на всіх позиціях, як і Олег Гусєв міг бути то правим захисником, то півзахисником з різних боків. Лобановському дуже подобалося, як грає Джеррард. Тож він завжди ставив його нам у приклад, кажучи, що ми маємо грати так само — відбирати, пасувати і забивати.

«Різниця в зарплаті між «Динамо» та Румунією була колосальною. Як і між тренуваннями»

— Що передувало вашому переходу в «Динамо»?

— На турнірі на Кіпрі грав за збірну Румунії проти України (26 лютого 2001 року, Румунія — Україна 1:0, — прим. ред.). Якраз добре відіграв на позиції опорного півзахисника. Після матчу скаути сказали мені, що «Динамо» зацікавилося мною. Але через два дні я зламав руку у матчі з Литвою, близько місяця не грав і подумав, що мій перехід у «Динамо» зірвався. На щастя, після завершення чемпіонату трансфер у Київ усе ж таки відбувся. Мені було відомо, що «Динамо» регулярно бере участь у групового етапі Ліги чемпіонів, і що у 1999 році команда навіть вийшла до півфіналу.

— Як проходив сам процес переходу?

— До Києва я приїхав зі своїм менеджером Іоаном Бакалі. Флорін Чернат, з яким ми грали разом за молодіжну збірну Румунії, на той час вже півроку виступав за «Динамо». Здається, на гру молодіжки він прилетів спеціальним літаком, який йому надали в Києві. Чернат багато розповів мені про клуб, умови, атмосферу — йому все в «Динамо» подобалося.

Ми прибули влітку, одразу після завершення чемпіонату Румунії. Нас повезли на базу в Конча-Заспу. Сучасна інфраструктура, багато чудових полів — все справило приємне враження. Мені вистачило кількох днів, щоб дати згоду на підписання контракту.

— У скільки разів зарплата в «Динамо» була вищою, ніж у бухарському «Рапіді»?

— Різниця була колосальною. У Рапіді я отримував копійки.

— Ви переходили до «Динамо» як вільний агент, чи «Рапід» отримав за вас компенсацію?

— «Рапід» за мене нічого не отримав. Там були труднощі з трансфером, і я переходив до «Динамо» як гравець «Брашова», де свого часу починав кар’єру.

— Яке було ваше перше враження про «Динамо»?

— Перше, що я відчув — тренування в «Динамо» були вдвічі-втричі важчими, ніж ті, до яких я звик у Румунії. І ритм був зовсім іншим. До того ж, коли ми грали між собою, хлопці діяли дуже жорстко. На тренування завжди виходили в щитках — інакше не можна було. Проте травм уникати вдавалося не завжди: траплялося, що хтось вибував, зокрема й я. Бували випадки, коли тренування виявлялися набагато важчими, ніж самі матчі.

— Що запам’ятали з першого тренування в «Динамо»?

— Пам’ятаю, що було дуже спекотно. Після тренування я повернувся у свій номер і приліг відпочити хвилин на 15−20. Щодня було два тренування — півтори-дві години зранку і стільки ж увечері. Ритм був надзвичайно важкий. Але коли розпочалися матчі, ставало легше — грати доводилося раз на три дні. Я завжди більше любив грати. Не мало значення, проти кого — чи з «Борисфеном», чи з «Шахтарем». Завжди грав з душею, з серцем, на повну потужність.

— Хто з гравців «Динамо» допоміг вам швидше адаптуватися у новому колективі?

— На початку, найбільше допомагав мені Василь Кардаш — ми жили з ним в одній кімнаті. Я постійно записував на папері слова, які він мені говорив, бо тоді зовсім не знав ані української, ані російської мови.

— То ви, коли приїхали до Києва, взагалі не знали жодного слова?

— Російською я знав тільки фразу з мультика: «Ну, заяц, погоди!», але не мав уявлення, що вона означає. Потім мені пояснили зміст тих слів.

— Які слова ви вивчили першими?

— Звісно, футбольні. Потім нам дали викладачку, щоб допомогла швидше вивчити мову. Вона почала з таких слів, як вікно, молоко, а ми їй кажемо: «Для чого вони зараз нам? Нам перш за все потрібні футбольні терміни».

— Існує думка, що легіонери спершу засвоюють слова з нецензурної лексики?

— Звісно, деякі нецензурні слова ми знали, але не надто багато. Пригадую, як Ласло Боднар навчав нас угорських міцних висловів, а ми його — наших.

— Чи було таке слово або фраза, над якими ви сміялися?

— Мене дуже розвеселив вислів: «Поле бачу, м’яч держу, а на лавочці сиджу». А потім я додав ще кілька слів: «Поле бачу, м’яч держу, а на лавочці сиджу. Потім вийду — гол заб’ю, преміальні получу».

— До чого вам було найважче звикнути в Києві?

— Мені було найважче адаптуватися до спеки, яка стояла влітку.

— Вам доводилося їздити київським метро? Які станції знаєте, чи пам’ятаєте?

— Звичайно, їздив. Найбільше запам’яталася станція Арсенальна. Уже після завершення ігрової кар’єри, коли проходив курси для отримання тренерської ліцензії, час від часу доводилося їздити метро.

— Ви жили на базі чи у готелі?

— Клуб знімав приїжджим гравцям квартири. Жили й на Оболоні, і на Подолі — в різних районах Києва. Жив сам, поки не зустрів подругу, а потім вона стала моєю дружиною.

Після якої гри вболівальники побили футболіста «Динамо» і хто це був? «Ми сміялися, кажучи, що Бетао — найдорожчий перекладач у світі».

— Чи тепло вас прийняли в «Динамо» як новачка?

— Усе було добре — мене чудово прийняли, ніяких проблем.

— Довелося відчути на собі дідівщину?

— Ніякої дідівщини щодо молодих у нас не було. Якщо ти сумлінно працюєш, добре граєш і не валяєш дурня — старші цінують твої старання. Після двох тижнів тренувань з командою Лобановський включив мене до стартового складу на матч проти «Металурга» із Запоріжжя. Грали ми на стадіоні «Динамо», я провів на полі всі 90 хвилин (12 серпня 2001 року, — прим. ред.). Ми перемогли з рахунком 1:0 — Чернат шикарно виконав штрафний, влучивши у «дев’ятку». Після цього матчу я вже залишився у першій команді.

— Хто з гравців був для вас ідеальним партнером під час матчів?

— Валентин Белькевич. З ним у мене була чудова взаємодія на полі.

— Скільки мов можна було почути у роздягальні «Динамо»?

— Хтось спілкувався російською, хтось — португальською у бразильському варіанті, подекуди лунали румунські слова.

— Чи намагалися бразильці вчити мову?

— Їм важко давалося навчання, тому вони не дуже хотіли вчити її. Першого «Динамо» купило Леандро Машаду, а Діого Рінкона віддали до нього як бонус у придачу. Але вийшло так, що Діого Рінкон став одним із кращих легіонерів «Динамо», а Машаду відіграв лише кілька матчів (провів 5 ігор забив 2 м’ячів, один з яких став тисячним голом забитим «Динамо» у офіційних матчах за часів незалежної України, — прим. ред.), і його віддали не пам’ятаю куди (у португальську «Санта-Клару», — прим. ред.).

— Чи був якийсь найзабавніший випадок у «Динамо», який запам’ятався більше?

— Прикольний випадок трапився з бразильським легіонером Бетао після матчу Ліги чемпіонів проти «Порту», який відбувся на стадіоні «Динамо». Ми програли 1:2 (5 листопада 2008 року, — прим. ред.). Після гри Бетао пішов і обмінявся футболками з португальським гравцем. А коли йшов у роздягальню, динамівські вболівальники його не впізнали і побили — подумали, що це суперник. Бетао зайшов у роздягальню засмучений, мовляв, свої ж і вдарили.

— Який матч у «Динамо» запам’ятався вам зі знаком плюс?

— Мені важко виокремити якийсь один, адже в Лізі чемпіонів ми щороку грали з топовими командами. У нас були дуже хороші поєдинки з «Реалом», «Арсеналом», «Боруссією», «Інтером». Добре пам’ятаю товариський матч із Міланом у 2007 році в Києві (гра була присвячена 80-річчу динамівського клубу, — прим. ред.). Вони щойно виграли Лігу чемпіонів, обігравши у фіналі Ліверпуль 2:1. Ми ж на стадіоні «Динамо» зіграли з ними внічию 2:2 — фактично грали на рівних.

— А зі знаком мінус?

— Однозначно гра з «Ювентусом» у Туріні, яку ми програли 0:5. У тому матчі я зіграв просто жахливо (другий і четвертий м’ячі італійці забили після помилок Тіберіу, — прим. ред.).

— На якій позиції вам було комфортніше грати?

— Там, де я розпочинав ще у дитинстві — в опорній зоні ближче до оборони. У схемі Лобановського грали троє півзахисників, але ніхто не був націленим лише на оборону. Ми постійно мінялися позиціями з Хацкевичем, Гусіним, Юсуффом, Корреа — і це працювало.

— За 10 років у «Динамо» ви забили 42 голи і віддали стільки ж результативних передач. Яку з цих передач ви згадуєте найчастіше?

— Дивно, але більше чомусь згадуються не результативні передачі, а ті, що не принесли гола. Пригадую матч у Лондоні проти «Арсеналу». Я з правого флангу віддав передачу на Алієва, ворота були практично порожніми, а він поспішив і лівою ногою пробив повз ворота.

— Який із ваших голів ви вважаєте найважливішим?

— Це, передусім, голи у півфіналах Кубка України проти донецького «Металурга», які виводили «Динамо» у фінал (однак у фіналі «Динамо» двічі поступалося «Шахтарю» — у 2002 та 2008 роках, — прим. ред.). Загалом було чимало важливих голів, які я забив за «Динамо»: у «дев’ятку», головою… В одному з сезонів із дев’ятьма м’ячами увійшов до числа кращих бомбардирів команди (сезон 2008/09, більше за Гіоане забили лише Бангура — 13, Алієв — 13 і Мілевський — 10 голів, — прим. ред.).

Часто мої голи приносили «Динамо» перемоги з рахунком 1:0 або 2:1 — зокрема в матчах проти «Зорі», «Карпат», «Таврії», київського «Арсеналу», «Дніпра». Моїми улюбленими «клієнтами» були «Арсенал» і «Дніпро». До речі, свій перший гол у чемпіонаті України я оформив у матчі проти столичного клубу (26 серпня 2001 року грали на стадіоні «Динамо» перемогли ЦСКА 2:0, — прим. ред.), який тоді ще носив назву ЦСКА — той гол вийшов після рикошету від суперника.

— Якби була можливість, який матч ви б хотіли зіграти ще раз?

— О-о-о-о-о!.. Усі ті матчі останніх турів групового етапу Ліги чемпіонів, після яких ми не змогли пройти далі. У зустрічах із «Байєром», «Арсеналом» та «Інтером» нам трохи не вистачало везіння та фарту.

— Найкумедніший момент із вашої кар’єри в «Динамо»?

— Це історія також пов’язана з Бетао. Коли в «Динамо» буда ціла група бразильців, четверо чи п’ятеро, Бетао постійно щось їм перекладав. Сам при цьому грав мало (сезон 2009−2010, — прим. ред.). Йому платили як футболісту, а по суті, він виконував роль перекладача. Ми сміялися й жартома називали його найдорожчим перекладачем у світі.

«Бангура сказав, що він вдягає більші на 3−4 розміри бутси — ось для чого»

— Проти якої команди чи гравця вам було грати найважче?

— Проти «Реала». Коли ми грали з ними у Мадриді, вони просто розривали нас у перші хвилини. Фігу, Зідан, Рауль постійно мінятися місцями. Особливо вразив мене Рауль — він так багато рухався по полю, що це було просто неймовірно. Перші 15−20 хвилин були дуже важкими, я навіть подумав, що можемо програти їм з великим рахунком. Але згодом у нас з’явилися моменти: Гавранчич влучив у штангу, ще був чистий пенальті, який не поставили. Програли тоді 0:1.

— Ту гру ви провели на позиції правого захисника, правильно?

— Так, абсолютно вірно.

— І вам на фланзі довелося протистояти Роберто Карлосу?

— З Роберто Карлосом було непросто грати, бо він діяв на дуже високій швидкості. Але найбільше мені запам’яталася інший матч Ліги чемпіонів — 2008 року з «Фенербахче». Тоді я сильно вдарив Роберто Карлоса по ногах, після чого виникла сутичка: хтось у відповідь вдарив мене, я відповів йому і пішло-поїхало.

— Давайте повернемося до протистояння з «Реалом». Через два тижні у матчі-відповіді в Києві ви були дуже близькі до перемоги над королівським клубом. Чому цього не сталося?

— «Динамо» завжди грало за принципом: незалежно від рахунку, йти тільки вперед і атакувати. Ми забили два швидких голи, прагнули забити ще, але «Реал» ще до перерви провів дві результативні атаки — у підсумку 2:2.

— У тих матчах за «Реал» грав Зідан — один з ваших улюблених футболістів. Чи вийшло підійти до нього й обмінятися кількома словами?

— З Зіданом у мене була одна смішна історія. Було це у грі за збірну Румунії проти Франції у Парижі у 2002 році. На той час французи були діючими чемпіонами світу 1998 року і чемпіонами Європи 2000 року. Тренер Ангел Йорданеску доручив мені закрити Зідана. Я здорово грав проти нього персонально. Зідан сам не забив і не віддав гольовий пас, хоча ми і поступилися 1:2. У підсумку його замінили хвилин за двадцять до кінця гри (на 71-й хвилині, — прим. ред.). Напевно, то була єдина його гра у кар’єрі за збірну, яку він не дограв до кінця. Як тільки Зідан пішов з поля, я собі сказав: «Слава Богу, тепер можна спокійно видихнути».

— Що ви відчували, граючи проти Зідана?

— Зідан мав божевільну техніку і тонке відчуття гри. Він прораховував усі ходи суперника на 3−4 кроки наперед. Крім того, у нього були чудові фізичні дані: високий (185 см) і розмір ноги просто величезний.

Пригадую, гвінеєць Бангура приїхав у «Динамо», вийшов на поле, а в нього бутси просто гігантські. Ми здивовано питаємо: «Звідки у тебе така нога?» А він поясняє: «Я спеціально взуваю більші на 3−4 розміри бутси — так легше влучити по м’ячу». Бангура був хорошим нападником, багато забивав у «Динамо» (40 голів у 71 офіційному матчі різних турнірів, — прим. ред.). Не знаю, чому «Динамо» продало його назад у Францію.

— Ну, а щодо Зідана? Скільки разів за 70 хвилин у матчі збірних він дав вам відчути свою майстерність?

— У тому матчі за Францію грав Ален Богоссян, футболіст вірменського походження. У мене є класне фото: він іде в підкат, а я проштовхую м’яч між його ніг. Зідан стоїть позаду, з виразом здивування на обличчі, ніби каже: «Вау, яка техніка!». (Посміхається).

— Ваш дебют за «Динамо» в єврокубках міг відбутися в Бухаресті проти «Стяуа». Чому не вдалося зіграти в тому матчі?

— Я тільки прийшов у команді, був у ній пару тижнів. За Лобановського завжди тримали інтригу: до останніх хвилин не знаєш, чи ти в старті, чи в запасі, чи на трибунах. Коли Валерій Васильович назвав серед одинадцяти Сергія Серебреникова, я зрозумів, що буду в запасі. Звичайно, мені дуже хотілося вийти на поле, але на заміну вийшли інші: Боднар, Пєєв, Чернат. Добре, що перемогли 4:2.

— Але у матчі-відповіді зі «Стяуа» ви відіграли від стартового свистка до фінального, так?

— Так, я відіграв усі 90 хвилин і навіть зробив гольову передачу. Після першого тайму ми програвали 0:1, і в перерві Лобановський трохи підвищив голос на старших хлопців. Ми вийшли на другий тайм і відразу розпочали атаку. Не пригадаю точно, скільки зробили передач, але останню я віддав у центр на Мелащенка, і він пробив прямо у дев’ятку — 1:1. Після цього ми заграли розкуто, створили багато моментів (десять майже стовідсоткових, — прим. ред.). У мене особисто було 2−3 шанси забити, але матч закінчився внічию.

Головне — ми вийшли у груповий етап Ліги чемпіонів, де нашими суперниками стали «Ліверпуль», дортмундська «Боруссія» і «Боавішта».

— Що, на вашу думку, завадило «Динамо» пройти «Шахтар» у півфіналі Кубка УЄФА 2009 року?

— Погляньте на склад «Шахтаря» у 2009 році й порівняйте бюджети — їхній і наш. Вони купували футболістів за десятки мільйонів, навіть хотіли підписати Робіньо. А в нас були, здебільшого, недорогі легіонери та хлопці, які пройшли через академію «Динамо».

Після кожної гри з «Шахтарем» Луческу підходив, хвалив мене за гру і щоразу просив динамівську футболку. У мене з ним склалися добрі стосунки.

— Чому?

— Луческу запросив мене до бухарестського «Рапіда», коли мені було 18 років. У «Брашові» я, здебільшого, грав за молодіжну команду. Якось ми грали на виїзду проти «Рапіда», і це був мій єдиний матч за першу команду. Саме тоді Луческу мене помітив, і вже за два дні я отримав запрошення до столичного клубу.

У липні йому виповнилося 80 років, тому можете передати від мене вітання. Він є прикладом для нас у Румунії, та, мабуть, і для багатьох людей в Україні. Дехто в Україні образився на нього за те, що після багатьох років у «Шахтарі» він очолив «Динамо». Я нещодавно читав його інтерв’ю, де він сказав, що за 12 років його роботи в «Шахтарі» у «Динамо» змінилося 12 тренерів. Тобто Луческу «пережив» їх усіх — і це також показовий факт (насправді, за період із травня 2004 до травня 2016 року у «Динамо» відбулося 11 тренерських відставок, а працювало 9 тренерів, — прим. ред.).

«Інсульт став наслідком перевантаження та хронічної нестачі відпочинку»

— У вас було багато травм протягом кар’єри?

— Я мав репутацію гравця, схильного до травм.

— Яка травма була найважча?

— Під час виступів отримав важкі травми гомілкостопа і коліна. Праве коліно досі турбує — перед кожною грою з хлопцями перемотую його.

— Що стало причиною інсульту, який ви перенесли у 24 роки?

— Це сталося через перевантаження і хронічну нестачу відпочинку. Із дитинства я мав проблеми зі сном. Бували випадки, коли перед грою не спав три ночі поспіль — при дуже насиченому графіку ігор.

— Як довго ви хворіли?

— Приблизно півтора року. Попри це, тренувався, потроху грав. А потім мені зателефонували й сказали, щоб я повертався в «Динамо». Приїхав, пройшов медогляд — нічого не виявили, наслідків минулої хвороби не знайшли. Розпочав грати за дубль. Після однієї з ігор підійшов головний тренер першої команди Анатолій Дем’яненко і каже: «Залишайся на завтра, подивлюсь тебе з першою командою.

Пам’ятаю, ми зайшли у роздягальню, і мені кажуть: "Є вільний четвертий номер — візьмеш?» А Дем’яненко з усмішкою додав: «Та яка різниця, хіба номер грає?» І знаєте, у мене справді пішло під тим номером. Все вдавалося, часто забивав, іноді ще й жартував: суперник бачить мій четвертий номер і думає — ну точно не атакуювальний гравець. А дарма!

— За час виступів у «Динамо» ви тричі змінювали свій ігровий номер. Який з них був вашим улюбленим?

— Спершу я грав під дев’ятим номером. Потім довго добивався сімнадцятого — він був у Федорова. Врешті-решт він таки віддав його мені. А коли до «Динамо» після хвороби повернувся — грав уже під четвертим.

«Від Лобановського найбільше діставалося старшим хлопцям, а молодих він не чіпав»

— Протягом вашої кар’єри в «Динамо» команду очолювали вісім різних тренерів. Почнемо з Валерія Лобановського. Яким було ваше перше враження від зустрічі з ним?

— Із того, що мені найбільш запам’яталося — це сцена за день до матчу групового етапу Ліги чемпіонів проти «Боруссії» (Дортмунд) у Конча-Заспі. Із Румунії приїхали наші менеджери разом із тодішнім головним тренером збірної Румунії Георге Хаджі, щоб подивитися гру.

Ми пішли до ресторану на базі, сіли. Я помітив, що Лобановський сидить неподалік, за іншим столиком, і тихо з кимось розмовляє. І раптом наші менеджери почали голосно між собою сперечатися. Тоді Хаджи їх зупинив, сказавши, що так поводитися у гостях це неповага, особливо коли поряд знаходиться така легендарна постать, як Валерій Лобановський.

— У кожного гравця «Динамо» є якась своя історія про Лобановського. Розкажіть свою?

— Коли я почав грати за «Динамо», то звернув увагу, що Лобановський ніколи нікого не хвалив, у тому числі й мене. Через це я дуже переживав. Якось я через перекладача поцікавився у Лобановського, що потрібно зробити, щоб він залишився задоволений моєю грою. На це він відповів: «Давай так: зіграєш кілька матчів, а потім поговоримо».

Після цього я поїхав на матчі збірної. Ми не потрапили на чемпіонат світу, програли у раунді кваліфікації Словенії (у гостях румуни програли 1:2, а дома зіграли унічию 1:1, — прим. ред.). Повернувся у Київ. до зимового антракту залишалося кілька ігор, в яких я дуже добре зіграв — забивав, гольові паси віддавав (забив у грі з «Таврією», гольову передачу віддав у матчі проти «Металіста», — прим. ред.). Після цього Лобановський мене викликає і каже: «Ось на такому рівні ти маєш грати завжди — і поступово додавати».

— Коли на базі «Динамо» вішали таблицю з ТТД гравців, на що ви звертали увагу насамперед?

— Для мене це було як турнірна таблиця, яку вивішували після кожного туру. Бувало, команда виграє 3:0, я проводжу весь матч, а в таблиці лише на 12-му чи 13-му місці. І на наступний матч мене відправляють у дубль. Після цього починаєш більше працювати на тренуваннях, більше ходити у тренажерний зал.

— Багато колишніх гравців «Динамо» згадують фізичні навантаження Лобановського із жахом. А що для вас було найважчим?

— Тест Купера, який ми бігали на Олімпійському стадіоні у Києві. За 12 хвилин я пробігав 3200. Найкраще серед легіонерів, наскільки пам’ятаю, бігав угорець Ласло Боднар — 3300.

— Які рішення Лобановського були для вас найбільш несподіваними?

— У Лобановського на кожен матч завжди був інший склад. Ніколи не було такого, щоб після перемоги на наступну гру вийшли ті самі гравці. Він постійно щось міняв. Пам’ятаю, у середу ми грали матч Ліги чемпіонів, і я отримав мікротравму. У четвер і п’ятницю не міг тренуватися, а вже у суботу мали грати матч чемпіонату. Лобановський підійшов і каже: «Спробуй вийти на ранкове тренування, подивись, чи зможеш грати». Я трохи побігав, розім’явся — відчув, що більш-менш готовий. Увечері був матч — він поставив мене у склад, і я відіграв добре. Слава Богу, все в мене виходило.

— Було таке, щоб Лобановський коли-небудь був у гніві, кричав на когось?

— Так, бувало. Голос підвищував, зокрема, після домашнього матчу зі «Стяуа», а також після поразки від «Боавішти» в Португалії з рахунком 1:3 (єдиний гол у «Динамо» забив Гіоане, — прим. ред.). Але найбільше діставалося старшим хлопцям, а молодих Лобановський не чіпав.

— Як часто вам доводилося спілкуватися з Лобановським?

— Не дуже часто, і спочатку було складно, адже доводилося спілкуватися з ним через перекладача. Іноді Лобановський говорив зі мною не лише про футбол. Запитував, як справи в сім’ї, цікавився особистим.

— Чи існувала різниця у футбольних підходах Михайличенка і Лобановського?

— Олексій Михайличенко, прийнявши тренерський пост після Лобановського, прагнув зберегти і дотримуватися тренерських принципів, які Валерій Васильович запровадив у команді. Проте нам, легіонерам, було важко, оскільки Михайличенко більше довіряв українським гравцям.

Втім, у нього непогано виходило — ми регулярно виходили у груповій етап Ліги чемпіонів. Для «Динамо» це було головним завданням, навіть якщо ми програвали свій чемпіонат. З приходом Сабо ситуація змінилася — легіонери почали отримувати більше ігрової практики.

— Чи підвищував Михайличенко голос на тренуваннях?

— Бувало, що підвищував. Він добре володів англійською. Часом у нього з гравцями виникали суперечки: ми прагнули одного, а Михайличенко як тренер — іншого.

— Особисто ви з Олексієм Олександровичем сперечалися?

— Так, траплялося. Мені хотілося більше грати, а Михайличенко не завжди випускав мене на поле. Він мав певні претензії до моєї гри: десь я біг, десь не добіг. Ну, таке. Але колектив без цього не обходиться — це абсолютно нормальне явище.

«Лужний пообіцяв у разі перемоги три вихідних — такого в «Динамо» ніколи не було»

— Яким вам запам’ятався Йожеф Сабо?

— Людиною, яка впевнена в собі. Коли ми програли в Києві перший матч кваліфікації «Трабзонспору» 1:2, він протягом двох тижнів щодня повторював нам, що в Туреччині ми виграємо 2:0 і пройдем далі до групового етапу. Зрозуміло, що ніхто з нас, гравців, тоді не вірив його словам.

За ті два тижні до матчу-відповіді в Трабзоні ми обіграли в чемпіонаті «Таврію» 1:0, я забив вирішальний гол, а потім у Кубку України розгромили «Явір» 6:0, і я також відзначився голом. У матчі з Трабзонспором ще у першому таймі ми забили два м’ячі. Сабо хотів у перерві замінити Родольфо, оскільки той мав жовту картку, але його асистенти переконали, що не треба цього робити. Родольфо залишився на полі, і майже відразу отримав другу жовту й пішов з поля.

Потім хлопці з лави запасних розповідали, що Йожеф Йожефович весь другий тайм ходив уздовж бровки і казав: «Не треба було нікого слухати, тільки себе». На щастя, Сашко Шовковський був на висоті. Ми витримали тиск і вийшли до групового етапу. Пам’ятаю, у Трабзоні йшов сильний дощ. А я дуже любив грати під дощем і в холодну погоду. Жартома казав, що, мабуть, мені треба було грати десь у Сибіру. (Посміхається).

— Сабо — це найемоційніший тренер у вашій кар’єрі?

— Сабо весь час був у русі, повністю занурений у гру, постійно щось підказував. Пам’ятаю, що під час одного з матчів чемпіонату, навіть попри рахунок 3:0 Сабо встав і пішов у роздягальню — він був незадоволений нашою грою.

Далі ми вирушили до Риму грати проти «Роми». Сабо поставив Юссуфа грати проти самого Тотті. Уявіть собі, це був дебют нігерійця в єврокубках! І Юссуф просто «з’їв» зіркового італійця — той узагалі нічого не міг зробити. Ми відкрили рахунок — Гавранчич забив розкішний гол зі штрафного (перший гол Горана в єврокубках за «Динамо», — прим. ред.). Мали ще не один момент, щоб забити. Але після першого тайму гру зупинили: римські вболівальники травмували арбітра (монета, кинута з трибун, влучила в голову арбітра матчу Андерса Фріска, спричинивши сильну кровотечу. Рома отримала технічну поразку 0:3, — прим. ред.).

— Чи бувало, що між вами і Сабо виникали конфлікти?

— У мене з Сабо були хороші стосунки. Частіше виникали непорозуміння з Олексієм Михайличенком. Йожеф Йожефович дуже вірив у нас.

Після вже згаданої гри в Трабзоні, коли він запевнив, що ми виграємо з потрібним для нас рахунком, він говорив подібне і перед матчем у Мадриді. Казав, що ми сильніші за «Реал» — але це було вже занадто. У мадридців тоді в складі грали п’ятеро або шестеро володарів «Золотого м’яча», а нам Сабо каже, що ми сильніші… (у складі Реала в матчах проти «Динамо» грали четверо володарів Золотого м’яча: Зідан, Фігу, Роналдо і Оуен, — прим. ред.).

— Чим запам’ятався Леонід Буряк?

— Мій досвід роботи з ним був обмежений, тож мені складно об’єктивно оцінити його як тренера.

— Анатолій Дем’яненко був м’яким тренером?

— Не можу сказати, що він був однозначно м’яким або дуже жорстким тренером — усе залежало від ситуації. З ним ми досягти багато чого — здобули чимало перемог і трофеїв.

Розповім таку історію: після травми ми з Сабличем і ще кимось відновлювалися після травми. Дали нам дуже важкий тест — бігти п’ять по триста метрів. Суть така: біжиш 300 метрів за 40−41 секунду, потім коротка пауза у 20 секунд, і знову 300. На той час Дем’яненко був помічником головного тренера. Ми, чесно кажучи, трохи хитрували, зрізали дистанцію, але Анатолій Васильович мовчав — робив вигляд, що не бачив.

— За часів Юрія Сьоміна обсяг бігової роботи збільшилося?

— Навпаки, зменшився, як і кількість часу, проведеного на заїздах перед іграми. У роботі Сьоміна акцент робився техніці та роботі з м’ячем. Юрій Павлович залишив по собі враження сильного тренера, але я помітив одну його слабкість — він не завжди використовував усі заміни. Наприклад, Моурінью завжди вміло використовував усіх гравців запасу, щоб десь вбити час. А Сьомін цього не робив, і ми втрачали очки наприкінці гри.

— Ви можете навести якісь приклади?

— Під час домашнього матчу з лондонським «Арсеналом» у 2008 році ми були попереду 1:0, Сьомін жодної заміни не робив, хоча на лаві сиділо семеро запасних, зокрема і я. На 88-й хвилині ми пропустили — і замість перемоги отримали нічию (у тому матчі Сьомін зробив дві з трьох можливих замін на 90+1 та 90+2 хвилинах, — прим. ред.). Ситуація повторилася і в матчі-відповіді — знову не було жодної заміни, і ми пропустили вирішальний гол за кілька хвилин до фінального свистка.

— Чи бувало, що тренер вам давав лише кілька хвилин ігрового часу?

— Бувало, що виходив і на п’ять хвилин, і на п’ятнадцять. Пригадую в Одесі Валерій Газзаєв випустив мене на останні 10 хвилин, коли рахунок був 0:0. На 88-й хвилині я віддав гольовий пас Юссуфу, який забив вирішальний м’яч. Я завжди добре входив в гру, виходячи на заміну. Бувало, що й забивав (переможний м’яч у матчі з Дніпром у 2010 році, — прим. ред.).

— Що у підходах Газзаєва здалося вам незвичним?

— Газзаєв був своєрідним тренером: коли він прийшов у «Динамо», то заявив, що через три роки команда виграє Лігу чемпіонів. Він хотів зробити з «Динамо» щось на зразок «Баварії» — потужна основа і менш яскравий запас. Проте при ньому команда здобула лише одну перемогу на груповому етапі — 3:1 над російським «Рубіном».

— У Газзаєва були улюбленці в команді?

— Газзаєв робив ставку на одних і тих самих футболістів. Він навіть проводив тренування для основного складу на одній половині поля, а запасні працювали на іншій. Причому Газзаєв майже не дивився в їхній бік. Серед усіх тренерів «Динамо», з якими я працював, саме при ньому, мабуть, були найгірші результати. Здається, при ньому ми виграли лише Суперкубок, здолавши «Ворсклу» у серії післяматчевих пенальті.

— Лужний, який його змінив, говорив, що на той час мав стати постійним головним тренером, але в підсумку ставав лише помічником у росіян. Чи правда, що в останньому матчі групового етапу Ліги чемпіонів команда грала за нього?

— Ми дійсно грали за Лужного. Він нам подобався — був великим футболістом і прикладом для нас. Пригадую, перед матчем із «Шахтарем», на який нас особливо й не треба було налаштовувати, Лужний сказав: «Якщо виграєте — даю три вихідних» Такого в «Динамо» ніколи не було! І що ви думаєте? Ми виграли, здається, 2:1 — і він дотримався слова: дав нам три дні відпочинку.

«В «Динамо» зрідка продавали футболістів за 5−6 мільйонів — ось у чому причина»

— Давайте поговоримо про деяких ваших партнерів. Яким був молодий Ярмоленко?

— В Андрія були чудові фізичні та ігрові данні — високий зріст, швидкий, техніка, відмінна ліва нога. Але він не завжди реалізовував гольові моменти. Наприклад, якщо Шевченко, щоб забити, забити вистачало одного моменту, то Ярмоленку для цього потрібно було три-чотири.

— Що скажете про Мілевського на початку його кар’єри?

— Мілевський був дуже сильним гравцем — високий, з чудовою технікою, результативний. Але в «Динамо» рідко продавали хороших футболістів, навіть якщо за них можна було виручити 5−6 мільйонів доларів. Хотілося отримати за них більші суми.

Через це свого часу не продали Мілевського, Белькевича, Гавранчича, Рінкона. Діого дуже сильно грав за «Динамо» і в Лізі чемпіонів, і у внутрішньому чемпіонаті — постійно забивав у ключових для команди матчах. Напевно, його потрібно було колись продати за 7−10 мільйонів, але хотіли 20−25. Така мабуть була політика клубу.

Якщо пригадуєте, Ярмоленко теж провів у клубі ще кілька років, перш ніж його продали до «Боруссії» (Дортмунд) за 25 мільйонів євро.

— Алієв?

— Алієв старанний, відданий грі футболіст. Найсильнішою якістю Олександра, без сумніву, був удар. Пригадую гру з «Порту», коли він забив красень-гол і ми перемогли.

— Як би ви охарактеризували нинішнього головного тренера «Динамо» Олександра Шовковського?

— Шовковський був справжнім прикладом для інших гравців «Динамо». Він довгі роки залишався першим номером у команді, хоча конкуренція у нього була достатньо серйозна. Завжди професійно підходив до справи. Був період, коли через травму його замінив Філімонов, потім Рева, Богуш. Але всі вони з’являлися й зникали, а СаШо щоразу повертався і доводив, що він найкращий.

— За вміння парирувати пенальті його називали генієм на стрічці…

— Так він не лише відбивав пенальті, а й сам забивав їх. У матчі за Суперкубок саме він забив вирішальний пенальті — таке нечасто побачиш у виконанні воротаря (10 липня 2004 року в матчі проти «Шахтаря» Шовковський спочатку реалізував 11-метровий, а потім парирував удар румуна Баркауана, — прим. ред.).

— Ви ніколи не били пенальті, навіть у післяматчевих серіях. Чому?

— За часів Сьоміна на тренуваннях я виконував пенальті й забивав. Юрій Павлович навіть казав, що у разі серії післяматчевих пенальті я маю бити першим. Але такої можливості просто не було. У тих матчах, де доходило до серії пенальті, я або взагалі не грав, або був замінений до того.

— Кілька слів про Руслана Ротаня, якого на референдумі «УФ» визнали найкращим тренером України 2024 року?

— Спокійний, врівноважений хлопець і дуже грамотний футболіст. Чудово бачив поле і відчував гру, умів вчасно й точно віддати пас.

— Хто, на вашу думку, входить до топ-3 найкращих гравців «Динамо» вашого періоду?

— Шевченко, Ребров, Белькевич — це без питань. Але я б не став обмежуватись тільки ними. Можна назвати окремий топ-склад із легіонерів, інший — з українців. За регламентом чемпіонату України тоді діяло правило: на полі має бути не менше чотирьох українців. Пригадую був матч, в якому грали п’ятеро бразильців, п’ятеро українців і я — як біла ворона.

«Я забив «Ліверпулю» і наступного ж дня отримав 15 тис доларів, як перед грою й обіцяв Григорій Суркіс. І це не найбільша премія в «Динамо»!»

— Що можете сказати про Ігоря Суркіса як людину і президента клубу?

— Про Ігоря Суркіса в мене залишилися лише хороші спогади. Як президент «Динамо», він часто опинявся між інтересами тренера і гравців — і це було, думаю, дуже складно. Були різні ситуації, але якщо взяти сто випадків, то, мабуть, у 99 з них він був на стороні гравця. Навіть коли тренер накладав штрафи, Ігор Михайлович, як правило, його відміняв.

— Чи справді Ігоря Михайлович завжди тримав своє слово?

— Так, звісно, і він, і його брат Григорій Михайлович, коли був президентом «Динамо». Пам’ятаю, мені мали дати машину, зазначену у контракті, але я хотів взяти гроші. Перед грою з «Ліверпулем» Григорій Суркіс сказав: «Якщо заб’єш гол, завтра отримаєш гроші». Я забив «Ліверпулю», і хоча ми програли 1:2, наступного дня отримав 15 тисяч доларів.

— Якими були найвищі преміальні у «Динамо» і за що їх давали?

— Найбільші преміальні ми отримали після гри з «Трабзонспором», коли вийшли до групового етапу Ліги чемпіонів. Після того, як ми програли 1:2, а могли програти й значно більше, Ігор Суркіс сказав мені: «Ти більше спілкуєшся з бразильцями — скажи їм про преміальні у разі перемоги».

Якраз проходили Олімпійські ігри, де за золоту медаль спортсменам з Румунії давали 40 тисяч доларів, а нам пообіцяли по 50 тисяч кожному за перемогу у одному матчі. І це був не «Реал» і не «Мілан». Я все це пояснив бразильцям перед грою. Ще була премія у 20 тисяч доларів, яку ми отримали у 2008 році після фіналу Кубка Першого каналу в Тель-Авіві, де в серії післяматчевих пенальті перемогли «Шахтар». Для звичайного турніру це були дуже великі преміальні.

— Артем Мілевський казав, що ви були зовсім байдужі до грошей. Це правда?

— Ну як — байдужий? Може, під байдужістю до грошей він мав на увазі, що я не гнався за розкішшю — не купував дуже дорогих машин як інші, а був більш стриманим у побуті.

— Коли ви вперше заробили гроші, які самі вважаєте великими?

— Перші великі гроші я отримав після переходу в «Динамо». З трансферу мені щось тоді перепало. У «Рапіді» президент постійно обманював мене і годував обіцянками. Він був повною протилежністю братів Суркісів.

— Яку найдорожчу покупку ви зробили в Україні?

— Напевно, це була автівка, яку я купив десь за 60 тисяч доларів. Від’їздив на ній п’ятнадцять років, і лише нещодавно продав.

— Хто з гравців «Динамо» мав найбільш розкішне авто?

— Важко сказати — у всіх у «Динамо» були класні авто. Пригадую, коли я грав у бухарестському Рапіді, у мене була вишнева Дачія, а в інших — переважно «Фольксвагени». Це була помітна різниця.

— Кажуть, що у футболі не може грати людина без азарту. Ви азартна людина?

— Я завжди був азартним. В ігрові автомати почав грати приблизно з 15 років і досі не зав’язав.

— І що, ви виграєте?

— Ні, ніхто там ніколи не виграє.

— Букмекерські контори?

— Іноді дозволяю собі зробити ставку.

— Який був ваш найбільший виграш на ставці?

— Вигравав пару тисяч доларів.

— Ви бували у казино?

— Так. Востаннє восени минулого року, коли був у Мадриді на матчі Ліги чемпіонів між «Реалом» і «Міланом» (15 листопада 2024 року, Мілан виграв 3:1, — прим. ред.). Там є казино на чотири поверхи. Мені тоді пощастило — виграв півтори тисячі доларів.

Розкажу смішну історію з казино ще за часів, коли я грав за «Динамо». Одного разу Ігор Суркіс прийшов на установку і каже: «Як ви можете грати у футбол, якщо по ночах сидите у казино?». А ми всі дивимося один на одного, не розуміємо про кого мова. Прізвищ Ігор Михайлович не називав. Але згодом виявилося, що тієї ночі в казино були Мелащенко та ще кілька хлопців.

— Які у вас були улюблені місця для відпочинку в ресторанах?

— Вільного часу на прогулянки по ресторанах було мало. Зазвичай ми або на заїзді, або десь граємо. Але коли був вихідний, я ходив у маленькі київські ресторанчики Кораблики. На Подолі був сербський ресторан, який я з товаринами відвідував регулярно, або ходили у бразильський ресторан.

— Який подарунок від фанів «Динамо» запам’ятався найбільше?

— Якось у нас була фотосесія, на яку завітали вболівальники і подарували м’яч для регбі. На тренуванні ми навіть трохи погралися ним — заради жарту.

Олександр Петров