Інтерв’ю з Ігорем Паськівим, колишнім форвардом «Карпат», «Львова» і донецького «Металурга», який вже четвертий рік стримує російську навалу у найгарячіших точках фронту.
— Хто ви за військовим фахом?
— Мінометник. Зараз безпосередньо я є командиром гармати в батареї САУ.
— Якби ми з вами спілкувалися чотири роки тому, то усі ці терміни були б вам зовсім невідомі?
— Гадаю, що так (усміхається). Я був людиною невійськовою, ніколи зброї в руках не тримав. Але 6 червня 2022-го я поїхав на фронт. Взагалі все почалося 13 березня, коли на мене прийшов наказ — я пішов воювати добровільно.
— Повномасштабне вторгнення застало вас у Польщі?
— У Польщі я грав у футбол протягом десяти років, працював на роботі, не пов’язаній зі спортом. Повернувся додому під час зимової відпустки — думав, що місяць проведу у Львові з дружиною та дитиною. 24 лютого — важкий день для мене ще й тому, що я достеменно не знав, що далі робитиму. То була цілковита невідомість. Потім усе проаналізував і зрозумів, що треба діяти. Фізично здоровий, морально врівноважений — чому б не записатися в ТрО?
— Як ви здобували військові навички?
— Нас завезли на полігон, ми кинули по три міни на розрахунок. Бойового досвіду не було, лише теорія. А через два дні нас відправили на Харківщину. Я воював також на Дунайському напрямку, пройшов Соледар, точніше бої за село Роздолівку. Там були дуже важкі, пекельні зіткнення і саме наш батальйон брав участь у важливих мінометних боях. Ми провели там 13 місяців.
— Як сильно війна змінила вас?
— Усі ми тут дуже змінюємося. У моєму випадку змінилося ставлення до життя. Я мав багато часу для того, щоб переосмислити себе, оцінити свої дії, подумати про те, що я робив правильно, а що — ні. Ти все життя займаєшся футболом, відчуваєш ейфорію від гри. А на війні в тебе є зброя і ти можеш розраховувати виключно на неї.
— Футбольне минуле вам допомагає?
— У футбол грають розумні, а безтолкові — бігають (усміхається). Візьмемо до прикладу периферійне бачення поля — це мені дуже знадобилося тут. Летить дрон чи міна лежить на дорозі, а ти встигаєш зорієнтуватися — мене не раз ці вміння рятували.
— Що для вас на війні є найскладнішим?
— Я бачив багато страшних речей. Абсолютно різних, про які навіть згадувати не хочеться. Але найгірше — втрачати побратимів.
— Ви кажете про переосмислення минулого. Що вважаєте найбільшою помилкою у своїй футбольній кар’єрі?
— Коли ти молодий, то хочеш все й одразу, берешся штурмувати вершини. У моєму випадку фатальним був перехід з «Карпат» у донецький «Металург». Якби залишився у Львові, то все могло скластися інакше. Я поїхав у Донецьк, бо «Карпати» грали у Першій лізі, шансів молоді давали небагато. А тут кличуть у «Металург» — я погодився. Поїхав на збори, проявив себе і залишився там. Мене у Львові Василь Леськів так натренував, що я почувався у Донецьку, як риба у воді.
— З вашого класу в професійному футболі реалізували себе кілька хлопців.
— Юра Фурта грав за «Карпати» в УПЛ, а Богдан Когут лише недавно закінчив у «Вересі». Було багато хлопців, які виступали на аматорському рівні та у нижчих лігах. А ще є Олександр Шандор, який нині працює суддею на матчах Прем’єр-ліги.
— У 80-х за «Металіст», «Волинь» та «Буковину» грав футболіст з аналогічними вашому іменем та прізвищем. Той Ігор Паськів — ваш родич?
— Це мій дядько, рідний брат мого тата. Завдяки татові та дядькові я й став футболістом. Вони брали мене маленького на тренування, я копав м’ячем по воротах, полюбив футбол, а згодом потрапив у школу «Карпат».
— У «Металургу» ви застали багато цікавих футболістів. Хто найбільше запам’ятався?
— Політика клубу була чіткою — керівництво робило ставку на легіонерів. У заявці 46 людей, половина з них грала за дубль. Дишлєнковіч, Закарлюка, Зотов, Вірт, Яя Туре, Леандро, Рубен Гомес — у другу команду до нас спускали багатьох зірок із основи. Дуже цікаво було спробувати себе на їхньому фоні. Хоча випадкових легіонерів вистачало. І важливу роль у всьому цьому відігравав тренер. Умовно, пішов із команди Славолюб Муслін, отже, на сербів Слободана Марковіча, Братіслава Рістіча, Бобана Грнчарова вже не розраховували. А це були класні футболісти — Марковіч потім це у «Таврії» довів.
— Вам хто з тренерів найбільше довіряв?
— Віталій Шевченко почав підпускати мене до основи. Однак подальший прихід Олександра Севідова все змінив. А загалом у кар’єрі мені найкомфортніше було з Богданом Блавацьким, який тренував мене у вінницькій «Ниві» та потім у Польщі протягом багатьох років. Це прекрасний психолог та класний фахівець.
— Водночас багато шансів ви отримували у «Львові» у Богдана Бандури. Це найкращий момент вашої кар’єри?
— Я дебютував за команду у вересні 2006-го і розпочав з двох особливих матчів: проти «Динамо-2», де я змарнував два чудові моменти, та проти «Карпат» в Кубку України. То була велика сенсація — першолігова команда в дербі вибила фаворита.
— «Карпати» вилетіли в серії пенальті, у якій ви участі не брали. При цьому, на полі ви з’явилися на початку другого тайму.
— Я мав чітке завдання від тренера — не давати захисникам «Карпат» спокійно розігрувати м’яч. Постійно бігав, пресингував і викладався на повну. Перед додатковим часом мене замінив Микола Баглай, а потім реалізував післяматчевий пенальті.
— Баглай, до речі, як і ви, зараз захищає Україну зі зброєю в руках.
— Із Миколою на фронті я не перетинався, але можу сказати, що багато моїх екс-партнерів нині воюють. Наприклад, Тарас Гамарник, який також грав за «Львів» у тому поєдинку. Ще у Вінниці я грав із Сергієм Чабаном, який виступав за «Карпати» — він давно воює і ми з ним теж інколи виходимо на зв’язок.
— Ще один ваш партнер — Артур Гриценко — віддав життя за Україну 2022-го. Він також був тоді на полі та навіть забив гол.
— Артур був чудовою людиною — я не міг повірити, що його не стало. У нас була суттєва різниця у віці, та я ніколи не чув жодного поганого слова на адресу молодих хлопців. Лише повага і добре ставлення від Артура. Відзначу також інших ветеранів «Львів», які завжди підтримували нас: згаданий Тарас Гамарник, а ще Андрій Ханас та Юрій Войтович. Юра узагалі був капітаном та еталоном, прикладом для наслідування. Завжди усміхнений, позитивний і справжній лідер роздягальні.
— Ми згадали про футболістів, які нині перебувають на фронті. Ви підтримуєте стосунки з багатьма екс-партнерами?
— На війні постійно виникає потреба в матеріальній допомозі, хоча збори ми організовуємо нечасто. У мене є невелике коло спілкування близьких друзів-футболістів. Так склалося, що я з самого дитинства підтримую стосунки з Фуртою та Когутом, яких навіть можу назвати своїми братами. Також за білоцерківську «Рось» грав мій близький друг Андрій Блавацький, котрий багато мені допомагає. За кордоном мешкають Максим Малярчук, який був у «Волині» Кварцяного, та Володимир Підвірний і Василь Чоба з «Карпат» — фізично вони далеко, проте в контексті допомоги завжди поруч. Це той випадок, коли усі ці люди самі телефонують і запитують, що потрібно — я ніколи не прошу.
— У вашого підрозділу зараз є активний збір на автомобіль.
— Так, ситуація дуже важка, оскільки якісний транспорт непросто знайти. Справа не тільки у грошах. До речі, в цьому контексті хотів би відзначити «Карпати». Нещодавно мені передали кошти, які зібрали нинішні футболісти, з якими я особисто не знайомий, але завдяки друзям вдалося звернутися до них із запитом. Окремо від себе гроші на підрозділ передав Владислав Лупашко. Його я знаю дуже давно — ми перетиналися ще у донецькому «Металургу», коли були молодими хлопцями.
— Ви задоволені своєю кар’єрою?
— Розумію, що мав краще себе реалізувати. Дуже важкий момент — перехід із дитячого футболу в дорослий. Багато гравців губляться на даному етапі. Мені теж було непросто. Коли поїхав у Польщу в зрілому віці, важко травмувався. Розірвав хрестоподібну зв’язку, переніс операцію, рік відновлювався. Коли опиняєшся за межами футболу на стільки часу, то пізніше повернутися на попередній рівень вкрай складно.
— Після війни збираєтеся повернутися у футбол?
— Скоріше ні, ніж так. Не бачу себе у футболі. Насамперед хочу провести якомога більше часу з дружиною та донькою. З дитиною маю змогу бачитися лише раз на рік. Якщо пощастить, то два. Вони мешкають за кордоном — донька дуже складно реагує на повітряні тривоги. У відпустки я їжджу рідко: Новий рік і день народження донечки влітку. Не знаю, як буде цього року.
— За футболом встигаєте стежити?
— Дивлюся всі матчі «Карпат». Та й загалом слідкую за чемпіонатом України. Мій побратим — ультрас «Карпат», він є старшим навідником гармати. Тож маю компанію для переглядів матчів та їхнього обговорення. Ми робимо все, щоб не пропускати жодного матчу. Я не грав за першу команду «Карпат», але це моя рідна команда. Уболіваю за неї всім серцем.
Любомир Кузьмяк
Нехай береже бог!
Нехай береже бог!