Вихованець київського «Динамо» Ростислав Тарануха пригадав, як опинився в столичному клубі та розповів про його Академію.
— У 6 років ви потрапили в академію «Динамо». Як це було?
— Мама з Лубен, тато з Черкас, а познайомилися вони, коли закінчували Транспортний університет у Києві. У них почалися стосунки, які переросли в любов. Я з’явився, коли батьки були ще студентами в Києві. Ми жили в гуртожитку. Тато й мама зі звичайних сімей, але вони цілеспрямовані, хотіли вирватися до столиці й досягли свого. Тато працював і заробив гроші на квартиру в Києві. У перший клас я пішов уже в Києві.
У школі ти знайомишся, з’являється коло друзів. І мій на той час близький друг пішов на гурток із футболу. Він мені каже: «Я вчора був на першому тренуванні і мені так сподобалося. Не хочеш піти зі мною? Я відповів: Давай». Ми пішли, і мені теж сподобалося.
У нас одразу була гра з м’ячем. Вона якось так запала мені в душу, що відтоді я у футболі. А друг уже кілька років, мабуть, п’ять чи сім, як закінчив із футболом. Хочу віддати йому належне, бо він запросив мене тоді на гурток.
Усе почало розвиватися, тренери побачили перспективу і після цього гуртка мене запросили в академію «Динамо». Це сталося буквально одразу. Віктор Йосипович Кащей — перший тренер в академії «Динамо».
— Яким було навчання в академії «Динамо»?
— Хочу подякувати всій системі «Динамо», тому що академія — це дуже важливий етап у житті кожного футболіста. А академія «Динамо» — найкраща в Україні. Мені вдалося пройти цей шлях із шести років і до випуску. Стільки всього було за цей час — конкуренції та викликів.
Зі мною в академії «Динамо» також займався Володимир Маханьков. Зараз він голкіпер «Кривбасу». Ми знаємо один одного з шести років. Восени «Верес» грав у Кривому Розі — і він відбив два моїх хороших моменти. Не дав товаришеві забити.
У нас змінювалися тренери раз на два роки. Вважаю, що це правильно. Кожен тренер передавав дітям своє бачення і навички. Багато з них пограли на високому рівні й мали кар’єру за плечима. Хто був захисником, а хто нападником. Кожен тренер бачить, як має бути побудована команда або якими навичками повинен володіти футболіст. Це додавало ще більшої різноманітності в гру кожної дитини. І цей досвід просто безцінний.
— Павло Полегенько дуже тепло згадував Валентина Белькевича, який тренував його в «Динамо». Ви теж працювали з легендою клубу. Яка у вас збереглася пам’ять про нього?
— Можу сказати, що це людина, з якою я б мріяв зіграти в наступному житті. Такої майстерності на цій позиції, чесно, не бачив. Коли ми тренувалися, він бувало підключався і грав із нами. Ти біжиш, а він віддає м’яч саме туди, куди той має впасти. Там точність була до міліметрів. Він був настільки генієм цих передач, що я просто насолоджувався, бо грав саме в атаці.
Я вам зараз це розповідаю — і в мене мурашки по шкірі. Він мав такий авторитет, що коли заходив у роздягальню, повітря змінювалося. І я це відчував. Це великий футболіст, тренер і авторитет для мене і всіх хлопців. Белькевич мені дуже допоміг.
Він дійсно багато чому навчив і наставив. Можу його максимально виділити серед усіх тренерів. На жаль, найкращі люди чомусь рано від нас йдуть. У мене в фотогалереї є кілька фото, які я зберіг. Там є Белькевич і Гусін, коли вони ще були футболістами. Я періодично переглядаю ці фото і розумію, що таких людей уже немає. Вони реально були брилами. Просто люди з великої літери.
І ще вони були дуже різнобічними. Белькевич класно грав у більярд. У нього ніхто не міг виграти. Він вигравав чемпіонати з більярду. Гусін був фанатом авто— і мотоспорту. У них була ця магія — створити колектив, об’єднати людей. Це дуже дорогого коштує.
— Також ви працювали з іспанськими тренерами в «Динамо». Що змінилося з їхнім приходом?
— Коли Сергій Ребров очолив першу команду «Динамо», то запровадив іспанський напрямок. У нього асистентами були іспанці. Команди U-21 і U-19 теж тренували іспанські фахівці. Потім в академії з’явився іспанець. Усі вікові групи в академії, молодіжні та перша команда грали за однією структурою. Це все було вибудувано, поставлено на рейки і працювало як один механізм.
Часто гравців з U-21 підпускали до тренувань першої команди великими групами. А на той час у «Динамо» були дуже кваліфіковані гравці: Беланда, Велозу, Аруна, Ідейє, Антунеш — уся ця плеяда кваліфікованих іноземців. Відмінно пам’ятаю ці тренування.
Можна сказати, що всі команди працювали за одним конспектом, принципами і структурою. Багато молодих гравців реалізувалися у футболі завдяки Реброву. Його підхід до роботи дав свої плоди п’ять-сім років потому. Це результат співпраці тренерського штабу і менеджменту, коли все було правильно вибудувано.
Коли футболісти кажуть, що «Динамо» — найкраща академія в Україні, це так і було. Люди не брешуть. Я пам’ятаю цей ментальний настрій переможця, який завжди був в академії, в U-19 і в U-21. Ми навіть не думали ні про який інший результат, а просто виходили і робили свою справу. Пам’ятаю один сезон, коли повністю вся структура «Динамо» від академії та першої команди стала чемпіоном. Це ж не збіг. Таких збігів не буває.
— Зараз «Динамо» довіряє своїм вихованцям. У вас час робили ставку на легіонерів. Як ви тоді оцінювали свої шанси потрапити до першої команди?
— Коли я був дитиною, то, звісно, мріяв реалізувати себе в «Динамо» та європейському футболі. Але коли стаєш старшим, то розумієш і адекватно оцінюєш ситуацію. Стикаєшся з великими викликами і різними моментами. Ребров підпускав нас до тренувань, коли були якісні легіонери, але грати шансів було дуже мало. Пам’ятаю, що Циганкова підпускали, але він був найталановитішим і найобдарованішим із нашого року. А так було дуже важко отримати свій шанс.
Там справді великі кошти вливалися в Динамо — купували легіонерів і платили їм зарплати. А звичайному молодому українцю було важко туди потрапити. Зараз ситуація дуже сильно змінилася. Для молоді це найкращий час, щоб заявити про себе, вирости у футбольному плані і піти далі.
Я ж кажу, люди думають, що футбол — просто м’ячик побігати. А насправді там стільки нюансів — у роздягальні, кабінетах, ситуації в країні. Пройти футбольний шлях і досягти успіху — це дуже тернистий шлях.
Ірина Козюпа