Колишній захисник київського «Динамо» Олександр Романчук, який зараз виступає за румунської «Університатю», розповів про свою кар’єру.
— Як би ти оцінив свій шлях від вихованця «Прикарпаття» до футболіста, який зараз грає в Румунії? Що було ключовим у твоєму розвитку?
— Перш за все скажу, що цей шлях був нелегким. Ключовими стали наполеглива праця та віра тренерів у мене. Дуже важливим періодом був перехід з академії у дорослий футбол після 17 років, коли я переїхав до Львова. Тренер у мене вірив і вклав дуже багато сил. Саме тоді я, можна сказати, перейшов із дитячого у дорослий футбол. Ми грали у Другій лізі — це був справді важливий етап.
Потім був перехід у київське «Динамо U-21». Там теж було непросто, адже конкуренція значно вища — з’їжджаються найкращі футболісти України. Але й там я зумів завоювати довіру тренера та непогано проявити себе за два роки. У першу команду потрапити не вдалося, але згодом я підписав контракт із «Львовом» уже у Вищій лізі. Дякувати Богу, я знову сподобався тренеру. Куди б я не приходив, я доводив своєю працею, що заслуговую грати в основному складі. Напевно, саме характер став вирішальним.
— Як змінився твій погляд на професійний футбол після роботи в структурі такого великого клубу, як «Динамо»?
— Коли ти приходиш у «Динамо» (Київ) — найкращу команду країни — і дивишся на старших одноклубників, починаєш брати з них приклад. Там зовсім інший підхід. Гравці набагато більше працюють індивідуально: є персональний підхід і в тренажерному залі, і в харчуванні.
Я пам’ятаю, як дивувався: у мене тренування закінчилось, я вважаю, що настав час відпочинку, а хлопці йдуть у зал і продовжують працювати. Або хтось відмовляється від певної їжі — і ти думаєш: «Чому, якщо це смачно?». Згодом починаєш замислюватися і розумієш, що саме такі деталі й формують професіонала.
— Ти згадав, що брав приклад зі старших. Хто саме тебе найбільше мотивував?
— У той період мені дуже допомогли з адаптацією товариші, з якими я був знайомий ще зі Львова. Але якщо говорити про гравців, які були ближче до першої команди, то це Артур Рудько. Ми з ним майже одразу знайшли спільну мову. Він давав мені поради — і в залі, і безпосередньо на полі. Перші дні адаптації були непростими: нові навантаження, інший рівень. Я досі пам’ятаю, як він підходив, заспокоював і підказував, як краще діяти.
— Що стало найскладнішим під час переходу до «Дебрецена»?
— Це був один із найскладніших періодів. Почалася війна, і переїзд в іншу країну став моїм першим таким досвідом: інша мова, менталітет. Ти приїжджаєш туди, де ти чужий, без звичного середовища, друзів та родини. Тоді ми з дівчиною (зараз вона вже моя дружина) фактично були самі.
Потрібно було звикати до команди, а англійську я тоді знав початково. Найважче — коли ти навіть не розумієш, про що говорять партнери. Але приблизно за пів року, коли я підтягнув мову, стало значно легше. Проте початок, на фоні війни та переживань за сім’ю в Україні, був справді виснажливим.
— Як змінилося твоє ставлення до вимог європейського футболу після переїзду за кордон?
— У той момент я дійсно зрозумів, що за тебе там ніхто не думатиме і не переживатиме. Ти мусиш сам за себе постояти і всюди доводити — як на тренувальному полі, так і поза ним — що ти чогось вартий. Було багато моментів, які вимагали показати характер і довести, що ти не просто хлопчик, з якого можна «пожартувати». У «Дебрецені» я отримав великий досвід: прийшло розуміння тактики, ми приділяли багато уваги аналізу та теорії. Озираючись назад, це був дуже цінний етап.
Зараз у Румунії все було набагато легше, ніж в Угорщині. Я вже знав мову, звик до закордонного середовища, розумів вимоги європейських чемпіонатів. Прийшов уже не юнаком, а 25-річним зрілим гравцем. Мене тепло зустріли і в місті, і в команді. Адаптація пройшла миттєво: тренерський штаб і партнери прийняли дуже добре, а гол у дебютній грі зробив цей процес ще приємнішим.
— Які традиції або особливості підготовки в Румунії тебе здивували найбільше?
— Тут усе на позитивній хвилі, підхід дуже сучасний. Немає такої суворої атмосфери «тільки робота з кам’яним обличчям». Ми працюємо наполегливо, але завжди є місце для гумору та жартів із тренерським штабом. Це дуже мотивує.
— Тебе визнали найкращим захисником Румунії 2025 року за версією Fanatik. Що для тебе означає це визнання?
— Це стало справжньою несподіванкою, адже я приїхав лише пів року тому. Приємно, що люди бачать мою роботу. За цей короткий час склався гарний результат: я забив більше голів, ніж за весь попередній період кар’єри. Така нагорода мотивує не зупинятися.
— Що саме допомогло тобі досягти такого рівня?
— Це комплекс факторів: підтримка сім’ї, стабільність у житті та теплий прийом у команді. Також допомагає робота з індивідуальним тренером і моїм другом Олексієм Довгим — ми постійно вдосконалюємо фізичну форму та техніку.
— Що для тебе є найважливішим досягненням на цей момент?
— В Україні я найбільше пишаюся чемпіонством з «Динамо U-21». У Румунії — виходом в єврокубки, що стало історичною подією для «Університаті». Сезон ще триває, тож сподіваюся, ми зможемо поборотися за титул.
— Що дав тобі дебют у молодіжній збірній України?
— Збірна — це мрія з дитинства. Коли дізнався про виклик від Руслана Ротаня, був на сьомому небі від щастя. Ми тоді виграли турнір у Туреччині. Хоча це був мій останній досвід у «молодіжці», я продовжую працювати, щоб знову отримати шанс одягнути синьо-жовту футболку вже в національній команді.
— Тебе визнали найкращим захисником чемпіонату Румунії. Відчуваєш, що твоя гра вже на тому рівні, щоб претендувати на виклик до національної збірної?
— Вважаю, що говорити про це самому не зовсім правильно. Це рішення тренерського штабу та селекціонерів, які стежать за українцями всюди. Головне — доводити все ділом на полі. На тому рівні, де я зараз граю, проти сильних європейських команд, тренери збірної можуть звернути на мене увагу. Моя ціль — ставати сильнішим та перемагати в кожній грі, щоб заслужити цей виклик.
— Якщо уявити, що ти отримав запрошення до національної команди, що буде твоїм пріоритетом?
— Якщо мене викличуть, моє завдання — допомогти команді. Цілі збірної автоматично стають моїми: чи то кваліфікація на турнір, чи перемога в конкретному матчі. Якщо вийду на поле, віддам себе за країну повністю. Це зовсім інший рівень відповідальності, особливо в умовах війни.
— Хто з гравців національної збірної тобі найбільше імпонує за стилем гри?
— На мою думку, лідер нашої збірної — Ілля Забарний. Він грає на моїй позиції центрального захисника, і я багато в чому беру з нього приклад. Хоча він молодий, ми ще встигли пограти разом у «Динамо». Зараз він для мене — зразок лідерства.
— Кого ти вважаєш найкращим футболістом усіх часів, а кого — найкращим в історії України?
— У світі — Кріштіану Роналду. В Україні — Андрій Шевченко. Він здобув «Золотий м’яч», і це найвищий рівень досягнень.
— Що для тебе важливіше: тактична дисципліна чи індивідуальний характер?
— Ці два фактори нерозривно пов’язані. Без одного не буде іншого.
— Уяви ситуацію: великий трансфер або виклик у збірну — що вибереш у цей момент?
— Для мене важливіше потрапити до збірної України, адже це мрія. А вже після цього значно легше здійснити трансфер у топ-чемпіонат Європи. Гра за національну команду привертає увагу великих клубів, тому такий шлях є логічним.
— Що б ти побажав українцям зараз, в умовах війни?
— Терпіння та віри в Збройні Сили України. Допомагайте, чим можете. Важливо розуміти, що тільки разом ми здатні перемогти ворога. Не стійте осторонь, дійте та вірте, що все буде добре.
Крістіна Пастухова