Режисер Володимир Мула розповів про створення фільму «Гра на перехоплення», братів Михайленків, Ротаня та відмову МОК.
— Коли ви зрозуміли, що ця історія — більше, ніж просто спортивний фільм?
— Від самого початку я відчував, що це не просто історія про матчі чи турнір. За спортивною подією стояли люди з власними драмами, родинними зв’язками, війною в їхній щоденній реальності. Футбол став лише точкою входу для глядача, але всередині — історія про братів, про службу, про підтримку й відповідальність. І що глибше ми занурювалися в матеріал, то очевиднішим ставало: це кіно про значно ширші речі, ніж просто спорт.
— Як народилася ідея фільму?
— Ідея з’явилася як реакція на історичний момент — участь олімпійської збірної України. Зізнаюся, я думав, що результат буде трохи іншим. Коли ми з Миколою Васильковим обмірковували проєкт, то розуміли: попереду чемпіонат Європи та Олімпіада. Ми стратегічно вирішували, про яку з команд краще зняти кіно.
Але мене цікавила не лише сама подія, а й людський вимір. Хотілося показати, що за формою збірної та емоціями трибун стоять особисті історії, які розгортаються на тлі війни. Це спроба зафіксувати час через конкретні долі.
— Ви одразу мислили категоріями символу, чи це прийшло вже під час монтажу?
— Це прийшло наприкінці роботи. Назва фільму має не лише відображати те, що відбувається на екрані, а й враховувати очікування глядача та дистриб’ютора. Спочатку робоча назва була «Футбол в окопах», адже, працюючи з історією Сергія, ми не знали, в якому підрозділі він опиниться. З 2022 року він пройшов різні напрямки служби і на момент зйомок перебував у бригаді протиповітряної оборони. До того ж не всі військові епізоди нам вдалося зняти так, як планували.
Після етапу монтажу й розуміння, що Міжнародний олімпійський комітет відмовив у використанні частини відео, ми знову повернулися до пошуку назви. Вона мала органічно поєднати військову тему й футбольну динаміку. Так з’явилася «Гра на перехоплення» — назва, що працює і на полі, і на фронті. Вона передає ідею боротьби, перехоплення ініціативи, захисту. Крім того, це була нова, небанальна формула без прямих аналогів в інформаційному просторі.
Коли ми концептуально вибудували історію про підтримку, братерство й відповідальність, стало очевидно: саме ця назва її найточніше уособлює.
— Чи одразу брати Михайленки погодилися на участь у зйомках?
— Документальне кіно завжди будується на довірі. Ніхто не відкривається миттєво. Потрібен час, щоб люди зрозуміли, що ти не шукаєш сенсації, а прагнеш чесності. Ми поступово вибудовували контакт, і саме тому у фільмі з’явилися моменти, які неможливо було б зіграти чи придумати.
— Як проходили зйомки в умовах війни?
— Це постійна адаптація. Безпекові питання, емоційний стан команди, невизначеність — усе впливало на процес. Але водночас ця реальність додавала історії глибини. Ми не створювали драму штучно — вона вже була довкола. Наше завдання — чесно її зафіксувати.
— Чи змінювався задум у процесі роботи?
— Так, і це нормально для документалістики. Є початковий тритмент, бачення, але реальність коригує все. Остаточна драматургія формується під час монтажу. Іноді матеріал підказує інший акцент, іншу структуру — і важливо це почути.
— Чи були моменти, коли ви сумнівалися, що фільм вдасться завершити?
— Такі моменти трапляються завжди, особливо коли працюєш у складних умовах. Це й фінансові труднощі, і складні переговори, і внутрішня втома. Але саме через ці випробування проєкт стає більш усвідомленим. Вони дисциплінують і змушують рухатися далі.
— Якою була роль Руслана Ротаня в цій історії? Наскільки він вплинув на атмосферу всередині команди?
— Руслан Петрович у цій історії — не лише головний тренер, а й людина, яка формує внутрішню культуру команди. Для мене було важливо показати його не тільки як фахівця, а й як лідера, який працює з молодими гравцями в дуже складному історичному контексті. Він багато говорить про відповідальність — не лише за результат, а й за поведінку, за позицію, за розуміння того, що кожен вихід на міжнародну арену сьогодні має значення. І це відчувалося в атмосфері команди: дисципліна поєднувалася з людяністю.
Мені було цікаво спостерігати, як він балансує між тактикою та психологією. Бо в умовах війни тренер працює не лише з фізичною формою гравця, а й з його внутрішнім станом. І це, на мій погляд, одна з ключових ліній цієї історії.
— Чи буде фільм цікавий глядачеві, який не занурений у футбольну «кухню»?
— Тут важливо розуміти різницю між спортивною аудиторією та ширшим глядачем. Люди з футбольного середовища звертають увагу на деталі — наприклад, на тембр голосу Руслана Петровича, на те, що його переозвучили. Вони знають, як він говорить, як поводиться на полі. Пересічному глядачеві це менш принципово. Для нього важливіша сама історія.
Переозвучення було виробничим рішенням — через державні вимоги щодо мовної квоти. Руслан Петрович намагався максимально спілкуватися українською, і треба віддати йому належне: за останні два роки його українська суттєво покращилася. Але в емоційні моменти, коли потрібно швидко донести думку, йому було складно повністю контролювати мову — і це природно. Цікаво, що в побутовому спілкуванні все відбувалося органічно: з україномовними — українською, з російськомовними — російською. Це нормально сприймалося і командою, і штабом.
У фінальній версії ми вирішили зберегти автентичність мови військових, адже це відображає реальність, у якій ми живемо. Серед військових є багато російськомовних, і це частина нашого сьогодення. Водночас ми чітко дотрималися встановленої мовної квоти.
— МОК заборонив використовувати кадри, які ви знімали на Олімпійських іграх у Франції. На якому етапі вам відмовили у ліцензії?
— Після того, як ми завершили структуру монтажу й підготували сценарний бриф, ми звернулися щодо ліцензування архівного відео. Однак відмова пролунала вже на етапі практично готового фільму — без перегляду матеріалу. Для нас це стало несподіванкою, адже фільм не мав конфронтаційного характеру.
— Як ви сприйняли це рішення?
— Було прикро, адже ми прагнули максимально коректної співпраці. Але замість того, щоб зациклюватися на відмові, ми переглянули структуру й адаптували фільм. У результаті він став більш камерним, зосередженим на людських історіях. І, можливо, саме це зробило його сильнішим.
— Чи було відчуття несправедливості?
— Емоційно — так. Але я намагався дивитися на це професійно. У міжнародних структурах свої правила й пріоритети. Ми не можемо їх змінити, проте можемо продовжувати робити свою справу.
— Чи вплинула ця історія на ваше бачення міжнародної співпраці?
— Вона додала тверезості. Ти розумієш, що кожен гравець діє у власних інтересах. Це не добре й не погано — це реальність. І з нею потрібно працювати.
— Наскільки для вас важливо, щоб глядач зрозумів вашу позицію?
— Мені важливо, щоб глядач відчув щирість. Критика — це частина професії. Люди бачать результат і оцінюють його. Водночас я знаю, які рішення й чому ухвалював. Для мене цей фільм став ще й особистим уроком — не розчинятися повністю в проєкті.
— Ви змінилися як режисер за ці роки?
— Безумовно. Раніше я міг жити лише фільмом. Зараз більше думаю про баланс. Є професія, а є життя, і вони не повинні повністю поглинати одне одного.
— Чи відчуваєте ви відповідальність представляти Україну за кордоном?
— Я сприймаю це як можливість. Якщо маю міжнародні контакти чи майданчики, я використовую їх, щоб говорити про Україну. Я робив це ще до того, як це стало масовим явищем. Для мене це природна частина роботи.
— Як війна змінила українське документальне кіно?
— Воно стало більш відвертим і болючим. Ми фіксуємо події в реальному часі, без дистанції. Це складно для глядача, але саме такі фільми формують історичну пам’ять і національну ідентичність.
— Якби ви знімали цю історію через десять років, що було б інакше?
— Я хотів би, щоб не було війни — і щоб контекст був іншим. Тоді це була б історія про спорт і розвиток. Але зараз це історія про витримку й присутність України у світі.
— Що для вас сьогодні означає «перехоплення»?
— Перехоплення означає не здатися. Працювати попри втому, обстріли, фінансові труднощі. Продовжувати створювати український продукт, який звучить на міжнародному рівні. Це і є наша форма боротьби — культурна, професійна, людська.