Максим Шацьких: «Мені подобалася команда Реброва, але десь був перебір з контролем м’яча»

Легендарний форвард «Динамо» Максим Шацьких висловився про вихід Узбекистану на ЧС-2026 та оцінив виступ збірної України.

— Максиме Олександровичу, збірна Узбекистану стала єдиним представником пострадянського простору, що зуміла кваліфікуватися на чемпіонат світу 2026 року. Чи не дивує вас цей факт?

— Та ні, нічого дивного. Давно пора було, але наш час настав: команда дозріла і за грою, і за іменами. Я вам вже казав під час попередньої розмови, що ніякого секрету успіху тут немає — все базується на плідній праці. Зараз дійсно підібралося дуже хороше покоління. Всі досвідчені, багато легіонерів, які виступають у нормальних чемпіонатах. Нехай навіть в азійських, але це сильні ліги, вони грають у місцевій Лізі чемпіонів. Усе це поступово, в сукупності й принесло свої плоди.

— Ви — легенда узбецького футболу, застали різні часи. Чим нинішня збірна відрізняється від тих команд, за які грали ви? В чому вона переважає ваше покоління?

— Ні в чому вона не переважає. Просто різний час, різні покоління, різні формати турнірів. Коли ми грали відбір, у нас було дві групи по чотири команди. Зараз підгруп набагато більше, і путівок теж. З Азії тепер виходить 8,5 команд — вдвічі більше, ніж раніше!

У наш час було 4,5 путівки на дві групи. Треба було вийти, потім грати стикові між собою, а потім ще й матчі з представниками Океанії чи ще кимось. По-перше, пробитися було складніше. По-друге, рівень самих збірних тоді був іншим. Японія та Корея залишилися сильними, але тоді ще й Китай був дуже потужним, Іран, додалася Австралія. Зараз можливостей потрапити на чемпіонат світу просто більше через збільшення квот.

Але це жодним чином не применшує заслуг нинішньої команди! Вони пройшли свою групу дуже впевнено. Це не випадковість, вони здобули цей результат по грі. Тому порівнювати наші покоління немає сенсу. Ми були одними, зараз футболісти інші. Всьому свій час.

— Тимур Кападзе фактично вивів команду на Мундіаль, але його замінили на легендарного Фабіо Каннаваро. Чому перед самим турніром ухвалили таке рішення? Захотіли тренера зі світовим ім’ям?

— Чесно вам скажу, практично вся заслуга в цьому виході належить Сречко Катанцю. Він пройшов увесь цей цикл, але, на жаль, здоров’я не дозволило йому довести справу до кінця. Кападзе підхопив команду вже на фінішній прямій, коли залишалося кілька ігор.

Щодо призначення Каннаваро... Важко судити. Все ж Кападзе — ще дуже молодий тренер, у нього немає такого великого досвіду. Напевно, в керівництві була ідея, що на турнірі такого рівня команду має очолювати іноземний фахівець із гучним ім’ям. Мовляв, у всіх іноземці, і ми теж можемо собі це дозволити. Правильно це чи ні — покаже тільки час. Почнеться чемпіонат світу, і все стане на свої місця. Я не люблю порушувати ці теми. За тренера завжди говорить результат. Вийдуть із групи — значить, вчинили правильно. Якщо проваляться — значить, щось пішло не так.

— Під керівництвом Каннаваро збірна вже провела шість товариських матчів (п’ять перемог та одна поразка). Чи суттєво змінився малюнок гри команди Узбекистану?

— Як на мене, то ні. Каннаваро не став нічого ламати. В якій схемі вони грали — 5−3−2 — в такій і продовжують. І це правильне рішення, адже хлопці давно грають у цій формації і чудово розуміють один одного. Склад він теж не кроїть: якщо всі здорові, на поле виходять ті ж гравці, що і за Катанця. Поки що якихось глобальних змін я не бачу.

— Як оцінюєте шанси Узбекистану в групі ЧС-2026 з Колумбією, Португалією та ДР Конго?

— Шанси є у всіх. Ви подивіться на нинішній півфінал Кубка України: Буковина грала з Динамо, а Металіст 1925 — з Черніговом. Хто їх там чекав? Майже вся Прем’єр-ліга вилетіла. Чому б і на чемпіонаті світу не бути сенсаціям?

Перед початком турніру шанси рівні. Так, Португалія — це інший рівень, топ-збірна. Колумбія — дуже сильна команда. ДР Конго теж далеко не подарунок.

Але на чемпіонат світу просто так ніхто не потрапляє, випадкових пасажирів там немає. Буркіна-Фасо теж не випадково там опинилася, а переграла своїх опонентів у кваліфікації. Почнеться турнір — побачимо.

— Абдукодір Хусанов — головна зірка цієї збірної. Хлопець із Ташкента за короткий час опинився в основі «Манчестер Сіті», стає гравцем місяця у Пепа Гвардіоли. Як йому вдався цей стрімкий кар’єрний стрибок?

— Знаєте, я завжди наводжу приклад нашого Сані Зінченка. Він теж пробивався крок за кроком: тут пограв, там закріпився, раз-раз — і опинився в «Манчестер Сіті», а потім в «Арсеналі». Так буває, треба бути готовим до такого шансу.

Хусанов — реально захисник топ-рівня. Звісно, для багатьох це звучить як дивина: Узбекистан і багаторазовий чемпіон Англії, «Манчестер Сіті»... Трохи не вкладається в голові. Але чому ні? Завдяки його трансферу всі звернули увагу на узбецький ринок. А там справді є таланти і футболісти дуже пристойного рівня.

Своєю грою Хусанов доводить, що опинився там не випадково. Він же не сидить на лавці. Гвардіола — не ворог сам собі. Він міг би дати Хусанову пів року на адаптацію, але ні — Хусанов грає, і грає дуже впевнено хочу сказати. Я бачив його ще 16-річним. Це був такий худенький, непоказний пацанчик. Але за ці півтора-два роки він неймовірно змужнів — і фізично, і в інтелектуальному плані. Він круто проявив себе у «Лансі» і цілком заслужив на цей трансфер. Хто плідно працює і ставить перед собою мету, той до неї дійде.

— Свого часу писали, що Гвардіола обирав між Хусановим та Іллею Забарним. У підсумку Ілля перейшов до ПСЖ, де зараз має проблеми з ігровою практикою, а Хусанов став основним у «Манчестер Сіті». В чому узбецький захисник переважає українця?

— Я вас прошу, не треба їх порівнювати. Це абсолютно різні команди, різні ліги і різні за стилем захисники. Ми ж не знаємо, як Хусанов виглядав би в Парижі, а Забарний — у Манчестері.

Так, останнім часом у Забарного в ПСЖ не все складається гладко. Бувають ігри, де він діє не надто вдало, а бувають такі, де реально рятує команду.

— Тобто Іллі бракує стабільності?

— Я б не сказав, що стабільності немає. З того, що я встигаю дивитися — бо футболу багато, треба ще за своїм слідкувати — він тримає свій рівень. Помиляються абсолютно всі. Просто ціна помилки різна. Нападник помилився — нічого страшного, побігли далі. А захиснику помилятися не можна, це останній ешелон оборони. Тут потрібна максимальна надійність. Я б не сказав, що Ілля сильно провалюється чи постійно «привозить». Просто вони з Хусановим абсолютно різні — і за антропометрією, і за структурою гри.

— Якщо говорити про нападників: чи доречно порівнювати нинішнього форварда Башакшехіра Ельдора Шомуродова та Артема Довбика? Вони ще не так давно разом грали в «Рому», десь схожі за фактурою...

— Вони трохи різні. Довбик помітно потужніший, міцніший у фізичному плані. За швидкістю вони десь на одному рівні. Технічне оснащення теж схоже — обидва непогано працюють з м’ячем і відчувають ігрові ситуації.

Проблема Артема в тому, що після переїзду в Європу його замучили травми. За винятком дебютного сезону в Жироні, коли він став найкращим бомбардиром в Іспанії. Але в останні роки в нього немає стабільності, щоб провести повноцінний сезон від дзвінка до дзвінка, без мікропошкоджень. Це дуже вибиває з колії. Тільки набереш форму, почнеш щось демонструвати, як бац — знову якась болячка. Морально це важко. Але загалом, за класом, їх можна назвати рівноцінними форвардами.

— Свого часу ми з вами говорили про вихід збірної вашої батьківщини, коли він тільки вийшов на ЧС-2026. Ви тоді сказали, що дуже хочете побачити на мундіалі матч Узбекистан — Україна. Синьо-жовта братія, на жаль, не кваліфікувалася на турнір. Чи дивилися ви цю гру і що, на вашу думку, завадило команді Сергія Реброва вийти на турнір?

— Знаєте, там відразу всі накинулися... Так, програли. Гра була, м’яко кажучи, «не фонтан» з боку збірної України. Ну, так склалося, так вийшло. Одразу почали критикувати тренера і всіх підряд. Розумієте, після перемоги над Ісландією і виходу в плей-оф відбору всі були в шоколаді. Все було чудово, футболістів ледь не на руках носили. А після Швеції — все відразу стало погано, все жахливо, треба всіх розігнати і все міняти.

Це нормальні речі, експерти та вболівальники мають повне право на невдоволення. Але ж, бляха, дивишся футбол — і той же «Манчестер Сіті» програє. Італія не потрапила на чемпіонат світу уже втретє поспіль! Я не знаю, напевно, треба всіх італійців спалити, розігнати і заново набрати команду. Збірна Італії — і втретє пролітають! Вдумайтеся, 12 років без мундіалю для такої країни. Причому суперником нині була — вибачте, Боснія і Герцеговина. Ну якось не зовсім солідно.

— Багато хто очікував, що ми пройдемо цю Швецію, вважаючи її не найсильнішою командою…

— А з чого взагалі взяли, що Швеція — це слабка команда? У них дуже сильні виконавці індивідуально, бойовиті чоловіки. Це скандинави, вони завжди такі. Згадайте приклад, коли збірну Данії зібрали буквально з пляжу, всі приїхали і просто виграли чемпіонат Європи-1992.

Бувають такі ігри, трапляються такі випадки — на жаль чи на щастя для когось у футболі. Буває таке: не виспалися, погода не та, місяць не так стояв. Гра дійсно була не рівня національної збірної, їх абсолютно ніби підмінили. Такі матчі не можна так грати, але так сталося. Можливо, тренерський штаб не достукався, можливо, підібрали не ті слова чи просто не вгадали зі складом. Мені складно судити здалеку.

— Президент УАФ Андрій Шевченко говорив, що завданням Реброва та його штабу був вихід на ЧС-2026. Завдання не виконане, і днями оголосили, що Сергій Станіславович залишає посаду головного тренера. Як вам загалом збірна під його керівництвом?

— Нічого поганого сказати не можу, мені, в принципі, подобалося. Можливо, десь був невеликий перебір із контролем м’яча. Як на мене — це винятково мій погляд збоку — потрібно було більше агресії в атаці, а не контролю заради контролю. Але загалом виконавці є. Десь відверто не пощастило, були травмовані. Наприклад, у тій же грі зі Швецією (1:3) не всі могли вийти на поле: хтось із травмою, хтось із мікропошкодженням. Це все позначається на команді, загальній атмосфері та грі. Тому нічого поганого не скажу.

— Зараз в Україні триває дискусія, хто стане наступником Реброва. Називають два основні варіанти: тандем Мирона Маркевича та Олега Лужного або італійський фахівець Андреа Мальдера, який був помічником у Андрія Шевченка, а потім працював із Роберто Де Дзербі. На вашу думку, який варіант під час війни є більш вдалим і оптимальним?

— Ні. Я не готовий відповісти на це питання. Навіть у думках немає такого, щоб вказати пальцем: «От цього треба призначити». Я практично все читаю, бачу, скількох фахівців зараз сватають у збірну. Але тут треба враховувати безліч факторів: менталітет, внутрішню футбольну кухню, війну в країні — це все не можна відкидати. Сподіваюся, в УАФ є фахівці високого рівня, які все зважать і ухвалять правильне рішення.

— А що має зробити новий головний тренер у першу чергу? Налагодити психологію чи почати робити ставку на тих гравців, які тут і зараз в найкращій формі, не орієнтуючись на старий кістяк?

— На мою думку, тренер повинен підбирати футболістів, які мають стабільну ігрову практику у своїх клубах і грають в основі. І, звісно, підбирати їх під свою філософію та тактику.

Щодо мотивації... Я взагалі не розумію, як можна додатково мотивувати футболіста, коли він грає за національну збірну. Я цього не розумію. Ти вже маєш бути вмотивованим самим фактом, що ти там знаходишся, що тебе викликали! Ти входиш у двадцятку найкращих гравців своєї країни, найкращих обрали. Це і є найголовніша мотивація.

А далі треба просто вибудовувати команду. Тим більше зараз відбір завершено, треба готуватися до наступного циклу — на чемпіонат Європи-2028. Потихеньку вибудовувати гру. Головне, щоб ззовні ніхто не заважав, а навпаки — допомагали. Слава Богу, у нас в збірній немає якихось «старих дідів», яким вже час закінчувати, всі грають. І ті легіонери, які перебувають не в останніх клубах Європи, теж мають практику. Потрібно впроваджувати тренерське бачення, проводити більше хороших контрольних матчів, щоб перевіряти власні сили на міцність.

— Перед Євро-2024 Андрій Ярмоленко сказав, що зараз в Україні найкраще «золоте покоління» в історії. Але після провалу в Німеччині та невдач у кваліфікації до ЧС-2026 цю фразу використовують саме в саркастичному контексті. На вашу думку, у нас зараз дійсно сильне покоління, якому просто чогось не вистачає?

— Покоління справді хороше. Навіть враховуючи, що УПЛ просіла через війну (хоча слава Богу, що чемпіонат взагалі проводиться), у нас є гравці високого, конкурентоспроможного європейського рівня.

Чого не вистачає? Якщо немає результату — значить, чогось точно бракує. Можливо, емоцій. Але головне — немає лідера. Немає номера один. У збірній обов’язково має бути вожак. Людина, за якою піде команда, якій будуть беззаперечно вірити, і яка показуватиме все на власному прикладі. Для мене це ключовий фактор.

Якщо в команді немає лідера, починаються проблеми. Колектив розбивається на окремі групки. Кожен стає сам по собі: приїхав у табір, якось відіграв, зібрав речі і поїхав. Як зіграв — уже не так і важливо.

Зараз такий час, що молодь має змогу обирати, де їй комфортніше. Але, як на мене, національна збірна — це абсолютна вершина. Це еталон того, заради чого ти взагалі приходиш у футбол. Вище за збірну своєї країни нічого немає.

Владислав Лютостанський