22-річний універсал Ілля Скрипник, який пройшов школи чернівецької «Буковини» та київського «Динамо», розповів про калейдоскоп різноманітних подій у своїй поки що нетривалій кар’єрі та про життя-буття у Грузії.
— Скрипник — прізвище футбольне. Кого з із однофамільців знаєте?
— Нинішнього наставника луганської «Зорі» Віктора Скрипника. Однак особисто з ним не знайомий. Якось доводилось грати проти очолюваної ним команди на тренувальному зборі. Інших однофамільців не знаю.
— Як опинилися у «Гагрі»?
— У цьому мені допомогла знайома людина, яка мешкає в Іспанії. Це грузин, звати його Торніке. Він сказав, що є можливість поїхати до клубу, який виступає у вищій лізі Грузії — і спробувати там себе проявити. На той час я перебував у Чехії, граючи у третій лізі. Тому варіант з переходом до команди елітного рангу для мене був великим кроком вперед. Звичайно ж, я погодився. Незважаючи на те, що у «Гагрі» не було жодного українця, все ж вирішив поїхати. Це вже згодом у команді з’явились співвітчизники.
— Хто вони?
— Одноклубники по «Гагрі» — нападник Андрій Андрейчук, який взимку приїхав з «Буковини», та воротар Олександр Воробей. Крім них є в команді ще один футболіст, котрий грав в Україні і дуже добре вивчив мову — це серб Владімір Арсіч, колишній захисник «Чорноморця». Це дуже хороший хлопець, ми з ним також дружимо.
— Восени минулого року «Гагру» очолив Желько Любенович. Як працюється під керівництвом цього фахівця?
— Знаєте, його прихід змінив моє життя у цій команді. До Любеновича з командою працював грузинський фахівець Володимир Хачідзе, який мені чомусь не довіряв. Із сербським тренером все склалося інакше. Причому ні в якому разі не по дружбі, як і не тому, що я українець. Він бачив, що я працював і з першої ж гри вирішив мені довіритись. А я — йому. Старався робити все, що Любенович від мене вимагає. І, знаєте, у мене все виходило. Тож після цього він почав вимагати таке від мене у кожному матчі, вселяючи впевненість основного гравця від туру до туру. Я щасливий, що цей фахівець прийшов у «Гагру». Його поява в команді і відношення мене окрилили. У нас немає якоїсь там дружби чи приятельських стосунків. Стосунки лише робочі. Желько Любенович — хороша людина, яка завжди може дати дружню пораду, допомогти. Та у грі від мене він вимагає максимум. І якщо я робитиму помилки, то розмова буде аж ніяк не дружньою.
— Які функції відводить вам тренер на полі?
— (Ненадовго задумавшись.) Всі функції (посміхається). Він вимагає від мене дуже багато, і я йому за це вдячний. А якщо конкретно, то були матчі, коли мені потрібно було відпрацьовувати в захисті і при цьому мати сили завжди підключатись вперед. За півроку перебування на посту головного тренера «Гагри» Желько Любенович використовував мене на різних позиціях, ставлячи під кожну гру різні завдання. Немає такого що я виконую лише якусь одну функцію. У нинішньому чемпіонаті діяв вже і на позиції правого вінгера, і правого вінгера, який починає у середині поля як «вісімка», а потім знову висувається як правий вінгер. Згодом грав і просто як «вісімка», а інколи виконував роль опорного півзахисника з акцентом на оборону. І зліва, і праворуч. Таке от у мене розмаїття обов’язків (посміхається).
— П’яте місце, яке команда посіла за підсумками сезону-2025, вважається успіхом?
— Так. Адже минулорічний результат був в історії «Гагри» вперше. Пригадую, як раділа вся команда і президент нашого клубу. Хоча п’яте місце — такий результат, який великим успіхом не назвав би. Адже вважаю, що ми можемо бути вище. Для цього потрібно ще більше працювати і вірити в себе. Тоді і будуть перемоги, високі місця.
— Нинішній сезон «Гагра» розпочала із серії очкових втрат, однак в трьох останніх матчах двічі зіграла внічию і одного разу перемогла. Чи свідчить це про те, що з’явились передумови для торування шляху нагору?
— Я в цьому впевнений, адже вірю в нашу команду. Ми хоч і не здобуваємо перемоги щотуру, але вважаю, що переграємо суперників. От лише нам трішки не щастить. Чотири чи п’ять ігор поспіль ми програвали початок, пропускаючи м’ячі ще до десятої хвилини. І лише потім починали робити «камбек», що дуже непросто. Тож тепер налаштовуємось у наступних поєдинках починати гру впевнено і зосереджено, аби не припускатися помилок — і все буде добре. Так, як це було два дні тому у переможному матчі із тбіліським «Динамо».
— Желько Любенович розповів, що напередодні цієї гри «Гагра» повним складом відвідала церкву…
— Дійсно, ми ходили до одного із храмів Тбілісі, аби отримати благословіння. Коли звертаючись до команди священник сказав грузинською «Христос Воскрес!», ми з Воробеєм та Андрейчуком не знали, як відповісти на цій мові, тому промовили українською — «Воістину Воскрес!». Зрозумівши, що ми з України, священнослужитель сказав: «Зачекайте секунду». Він відійшов за алтар, повернувшись звідти з іконою для нас. Як виявилось, ця свята річ була з Києво-Печерської Лаври. До неї приклалися не тільки ми, а й інші члени команди. Це було гарно і зворушливо. Виходить, що у грі це допомогло.
— Яке завдання стоїть перед «Гагрою» у нинішньому сезоні?
— Найголовніше — це перемагати у кожному матчі і покращити турнірне становище. Деякий час ми знаходились на останньому місці, тому прагнули якнайшвидше його позбутися. На початку цього тижня це вдалося.Чемпіонат почався лише у березні, і вся турнірна дистанція ще попереду. Враховуючи неабияку щільність у таблиці, варто здобути дві-три перемоги — і одразу ж все зміниться. Я думаю, що для «Гагри» важливо виступити у нинішньому чемпіонаті не гірше, ніж у попередньому.
— Як вам чемпіонат Грузії загалом? Як його охарактеризували б?
— Мені дуже подобається, що всі команди грають у футбол. Немає такої, щоб просто била м’яч. Чемпіонат Грузії не назвав би дуже інтенсивним. Та й силовим його також не назвеш. Тут переважає технічний та комбінаційний футбол, де є акцент на роботі з м’ячем. У Грузії немає «бий-біжи». Що ще відзначив би, так це емоції. Слава Богу, у цій країні немає війни і люди залюбки ходять на футбол. Щоправда, відвідуваність не така велика, але все ж повболівати є кому.
— З чого починалась ваша футбольна кар’єра?
— Я — хлопець з села, і починав ним займатися ще вдома, у Строїнцях, що у Чернівецькій області. А десь через два роки тренер мені сказав, що потрібно їхати до обласного центру, де є «Буковина». Я поїхав до Чернівців, де у мене все одразу стало виходити. Грав на юнацькому рівні, був лідером команди. Після цього мене запросили до структури київського «Динамо». Туди я поїхав на перегляд — у столиці і залишився. Поступово пройшов усі рівні — від дитячо-юнацької школи до команди U-19 з Ігорем Костюком на чолі.
— У динамівському клубі ви пройшли довгий шлях, проте пограти у головному «Динамо», схоже, не судилося?
— Мабуть, так. Виходить, що не судилося. У головну команду «Динамо» було важко пробитися. У мене була інша дорога. Втім, цілком можливо, що я туди ще повернусь. Хто його зна…
— На відміну від головної динамівської команди в основі «Буковини» спробувати себе ви встигли. Кому завдячуєте у наданій можливості?
— Тодішньому тренеру Андрію Мельничуку. Саме він мене до «Буковини» із Києва запросив, він вів перемовини, телефонував, щодо вирішення цього питання усіляко працював. Однак в основному складі я заграв не одразу. Це сталося лише у другій половині сезону-2022/23, яка була дуже яскравою. Двічі за версією вболівальників «Буковини» визнавався кращим гравцем місяця, не раз вдавалося потрапляти у символічну збірну туру і символічну збірну сезону у першій лізі. Є що згадати приємного.
— Зараз «Буковина» готується до повернення в еліту українського футболу. Не шкодуєте, що це відбувається без вас?
— Ні-ні. Такого відчуття немає. Я за «Буковину» дуже радий, адже Чернівці заслуговують на команду Прем’єр-ліги. Також радий, що прийшло нове керівництво клубу і у них є такі можливості, які вони надають команді. І той факт, що я не там, мене не бентежить. Це життя — побачимо, як воно буде далі. Поки ж бажаю «Буковині» всього найкращого у її турнірних справах.
— За останні два з половиною роки ви пробували свої сили у клубах різних країн, попервах подавшись на Апеннінський півострів. Що запам’яталось вам із цього періоду?
— Так, після «Буковини» я поїхав до Італії. Важкі були тоді для мене часи. Там я різне бачив, різне робив. Доводилось грати в Еччелленці — це п’ята ліга Італії. Разом з командою «Фоссано» ми виграли той чемпіонат. І як би це не виглядало смішно, але деякі відомі футболісти, які пограли в Серії А, виступають у клубах нижчих ліг. Навіть зараз колишній гравець донецького «Шахтаря» Дуглас Коста, який наприкінці минулого десятиліття захищав кольори «Ювентуса», грає у Серії D (четвертому дивізіоні — авт.) за «К’єво». І таких там багато. Так от, в Італії у мене не склалося. Був навіть період, коли довелось опинитись поза футболом і багато працювати. На щастя, італійську мову вивчив досить легко. Так от, ще коли грав за «Фоссано», то працював у піццерії офіціантом. А коли залишив команду, то десь чотири місяці мав роботу на заводі.
— У якій ролі?
— Пояснити, що саме я там робив, важко. Виконував багато функцій. Зокрема, створював за допомогою відповідної апаратури величезні етикетки для тієї чи іншої продукції. Стежив, щоб та машина працювала правильно і не було збоїв у процесі. У той період, повторюсь, було дуже важко морально. Особливо коли дивишся, що хлопці грають і у всіх все виходить, а ти працюєш на заводі… Непросто було змиритись із думкою, що всього рік тому ти визнавався кращим гравцем місяця, а перед цим був вихованцем київського «Динамо», грав у юнацькій Лізі чемпіонів — а тут займаєшся зовсім не тим, до чого прагне душа. Тож довелося залишити Італію і вирушити на перегляд до різних команд. Шукати у чужій країні команду було дуже складно. Та коли знайшов, то був дуже щасливий.
— Що було після італійського етапу кар’єри?
— Спочатку була Болгарія. Я поїхав до цієї країни, але потрапив, м’яко кажучи, у погану команду — «Севлієво». Зараз вона виступає у другій болгарській лізі, що є аналогом нашої першої. А от коли я приїхав, то «Севлієво» грало у третій. Тоді команда збиралась перемагати, аби підвищитись у ранзі — і це їй вдалося зробити. Я мав було виступати у другій лізі, але не склалося — і я подався до Чехії. Там була українсько-португальська команда, яка називалась «Зноймо». Проте там нічого не вийшло. Втім, я не можу нічого поганого сказати про цей період, адже завдяки можливості грати у Чехії у моїй кар’єрі з’явилася Грузія. Адже чотири місяці ігрової практики у «Зноймо» на той час відіграли важливу роль. Слава Богу, тепер я у Грузії, граю в основі команди вищої ліги, маю друзів-українців і тренера — напівукраїнця (посміхається).
— Наскільки відомо, у позаминулому турі, який передував поєдинку з тбіліським «Динамо», на пару з Андрієм Андрейчуком ви забили по м’ячу у матчі з кутаїським «Торпедо», який завершивсь внічию, 2:2…
— Це мій перший гол у чемпіонаті Грузії. Адже до цього я більше виконував захисні функції. Та проти «Торпедо» Желько Любенович вирішив доручити мені позицію правого вінгера, тож опинившись ближче до атаки і вдалося забити. Міг у цій грі ще записати на свій рахунок пару голів, але обмежилось лише одним. На жаль, вивівши «Гагру» вперед 2:1, втримати перемогу не вдалося — пропустили з пенальті на 77-й хвилині. Не вистачило концентрації у заключній стадії матчу. Як, власне, траплялось з нами і на самісінькому початку низки поєдинків.
— Умовами у «Гагрі» задоволені?
— Так, мене все влаштовує, за що я вдячний керівництву «Гагри». Клуб знімає для мене квартиру, у якій я мешкаю разом із своєю дівчиною. Знаходиться вона у тбіліському мікрорайоні Діді Дігомі, неподалік від якого ми тренуємось. Тож мені легко до місця тренувань діставатись. Що стосується зарплати, то і в цьому питанні все гаразд. Мені її навіть підняли, коли я став більше часу грати. Як і у всіх. Тож повторюсь: мене все влаштовує. До того ж зазначу: після того, як прожив певний час у Європі, Грузію не назвав би дуже дорогою країною.
— Якою мовою спілкуєтесь з одноклубниками?
— З грузинами — англійською, а з українцями, ясна річ, українською. Хоча за час перебування у команді я багато слів грузинською вивчив. Але так, щоб вільно на ній розмовляти, треба ще багато вчитись. Нелегко дається українцю грузинська мова.
— Яке враження склалось у вас про Грузію як країну?
— Можу сказати, що вона дуже сильно наближена до України. Маю на увазі підтримку братського грузинського народу до нашої країни. Люди у Грузії дуже привітні, добрі, гостинні — і це дійсно так, як про них всюди пишуть. Ця країна вирізняється своїм християнством, в ній дуже багато церков, старовинних храмів. Грузія мені дуже припала до душі, в ній напрочуд комфортно перебувати. Зокрема, подобається тутешній клімат. Знаєте, таке відчуття, що ти наче знаходишся десь поряд з Україною.
— Грузія давно славиться своєю кухнею. Які страви вам до вподоби?
— Дійсно, грузинська кухня дуже смачна і багато її страв мені подобаються. А взагалі в їжі я невибагливий, їм усе.
— Якісь видатні місця за період своїх виступів у «Гагрі» відвідали?
— Ті, що у Тбілісі, де базується команда, то всі. Хоча зараз подумалось: напевно краса Грузії не тільки у її столиці, а більше у далеких від неї природних місцях.
— Що вас більше всього вразило?
— Про красу Грузії я вже сказав. А ще вразило те, наскільки у грузинського народу сильна ненависть до росії. Цим він мені дуже нагадує український народ. Схожа ситуація. Грузини дуже допомагають українцям, які знаходяться зараз у них в країні. І цю підтримку відчуваєш завжди і повсюди на сто відсотків. Нерідко мене запитують, як почувається моя родина, яка поточна ситуація в Україні. Те, як у Грузії проникливо і щиро ставляться до нашої біди, дуже зворушує. За все це велика подяка усім людям цієї чудової нації.
В’ячеслав Кульчицький