Вихованець київського «Динамо» Олег Надуда пригадав свої перші кроки у футболі під керівництвом Анатолія Бишовця, роботу з В’ячеславом Грозним і Андрієм Балєм та зірваний трансфер до іспанського «Ов’єдо».
— Олегу Миколайовичу, почнемо з витоків: як почалася ваша історія у футболі?
— Мені було років десять, коли все почалося. Однокласник знайшов оголошення про набір до школи київського «Динамо», і ми разом із батьками поїхали на Нивки на перегляд. Я відбір пройшов, а от моєму другу не пощастило. Першим моїм тренером став Анатолій Федорович Бишовець, який і проводив той перегляд. Саме з цього моменту й розпочалася моя футбольна історія. Попереду були вісім років у динамівській школі.
— На той момент ви знали, хто такий Анатолій Федорович Бишовець?
— Ні, тоді ще не знав. Пізніше батько пояснив, що це зірка світового футболу. Розповів, що після чемпіонату світу 1970 року в Мексиці біля стадіону Ацтека встановили бюсти найкращих гравців збірних, і серед них був Бишовець (Бишовець за збірну СРСР тоді забив 4 голи, — прим. ред.). Так я дізнався, хто такий мій тренер.
— Як Анатолій Федорович проводив відбір дітей у динамівську школу?
— Усе було доволі просто: грали у форматі 4 на 4 або 5 на 5 на маленькі ворота. Анатолій Федорович уважно спостерігав і відбирав тих, хто йому імпонував за грою. Перегляди проходили щонеділі, і після них залишили близько двадцяти хлопців, які й розпочали заняття в динамівській школі.
— Чи були у вашому дитинстві захоплення, які могли б завадити вам стати футболістом?
— До школи приходили тренери різних секцій, зокрема запрошували мене на гімнастику. Я відмовився, бо відчував, що моє покликання — футбол.
— Коли ви починали займатися у динамівській школі, мабуть, і не думали про кар’єру професійного футболіста?
— По-справжньому сильне бажання стати футболістом з’явилося в мене тоді, коли ми почали подавати м’ячі на матчах київського «Динамо» на Республіканському стадіоні (нині — НСК «Олімпійський», — прим. ред.). Я на власні очі бачив плеяду радянських зірок — Блохіна, Буряка, Безсонова, Дем’яненка, Хлуса, і вже пізніше покоління, ближче до мого, — Заварова та Яремчука. Тоді вони були на піку своєї форми.
— Яким наставником для юних футболістів був Бишовець?
— Анатолій Федорович — це справді визначна постать. Пам’ятаю, як він возив нас до піонерського табору під Києвом — «Чкаловець», який належав МВС. Бишовець мав великий авторитет, у нього скрізь були знайомі, тож куди б він не приїжджав, йому всюди допомагали. Умови для нас, юних футболістів, у таборі були просто відмінні. Якщо для всіх було триразове харчування, то нас годували п’ять разів на день.
— Про Анатолія Бишовця говорять як про різнобічну людину. Чи справді це так?
— Цілком. Це людина високої культури з глибокими знаннями та широким колом інтересів. Спілкуватися з ним завжди було легко й приємно. Він ніколи не вживав нецензурних слів. У житті підказував, як поводитися в різних ситуаціях. І до того ж мав різнобічні здібності, зокрема чудово грав у шахи та настільний теніс.
— З ким він зазвичай грав у шахи? Хто складав йому конкуренцію?
— Грав здебільшого з Віктором Кащеєм і Володимиром Онищенком. А з нами — один проти всіх.
— Улюблене слово або фраза Анатолія Бишовця?
— Улюблена фраза Бишовця звучала так: «Випити хочеться, а грошей нема». Хоча сам він не вживав алкоголю, це була його жартівлива репліка.
— Хто з майбутніх відомих футболістів разом із вами зростав?
— Із тих, хто потім був на слуху, — Слава Сирота і Сергій Конюшенко. По суті, це й була наша команда.
— Хто був вашим кумиром у дитинстві?
— Олександр Заваров та Іван Яремчук були моїми кумирами. Я спеціально ходив на матчі, щоб побачити їхню гру, вчитися у них і переймати їхні футбольні якості. Це були футболісти, які без проблем могли обіграти один в один будь-якого суперника. Зараз таких гравців у нас практично немає.
— Коли ви прийшли в «Динамо», застали їх ще в команді?
— У дубль «Динамо» я прийшов у 1989 році. Більше застав Івана Яремчука, бо Олександр Заваров невдовзі поїхав до «Ювентуса». З ним я майже не перетинався, а з Яремчуком ми разом тренувалися і досі підтримуємо добрі стосунки.
— Пам’ятаєте вашу першу зустріч із ним?
— Так, уперше ми перетнулися в душовій після тренування, коли разом милися перша команда і дубль. Стою, а він запитує: «Ну що, малий, важко?». Я відповів: «Так, є трохи». На що він каже: «Нічого, звикнеш». Потім якось зайшли в їдальню: основному складу давали червону ікру, а нам, молодим, — ні. Він поцікавився: «Ти ікру їси?». Я кажу: «Ну, як… їм». А він: «Бери, пригощайся». Це прозвучало ніби і як жарт, і водночас цілком серйозно.
— Яким був динамівський дубль наприкінці 80-х?
— Дубль «Динамо» кінця 80-х без проблем виграв би зараз чемпіонат України. Тоді до команди прийшли чемпіони світу U-17 1987 року — Мущинка, Високос, Матвєєв, Беженар, Юрій Мороз. Також у складі були Канчельскіс, Юран, Никифоров, Онопко, Тернавський, Погодін. Я провів за цю команду лише кілька матчів.
— Скільки тоді платили гравцям дубля «Динамо»?
— У мене була ставка стажера — 80 рублів. Щодо інших хлопців, не стажерів, точно сказати не можу, але, думаю, було близько 200−250.
— Чи вистачало вам 80 рублів на життя?
— Мені було 17 років, я був киянином і жив удома, тому цих грошей цілком вистачало.
— Що ви купили на перші гроші, зароблені у футболі?
— Пам’ятаю, купив бутси за 35 рублів. Якщо не помиляюся, це була модель Adidas «Брайтнер». У ті часи дістати хороші бутси було непросто: їх привозили з-за кордону лише під замовлення, тож доводилося просити знайомих, щоб допомогли їх дістати.
— Із дубля «Динамо» ви перейшли до київського СКА. Це був період армійської служби?
— Так, настав час служити. Багатьох хлопців тоді відправляли до армійських структур, зокрема до МВС. Михайло Михайлович Коман відвів мене вбік і сказав, що є варіант зі СКА: там я зможу пройти службу, адже з клубом уже домовилися. Так я опинився в армійській команді, яку на той час тренував Сергій Качкаров.
— Чи правда, що курс молодого бійця ви проходили в селищі Гвардійське, у танковій дивізії?
— Так, під Новомосковськом, у Дніпропетровській області.
— Вам довелося їздити на танку і стріляти з нього?
— Ні, такого не було — ні їзди на танку, ні стрільби. Я там провів близько місяця: ми охороняли намети в лісі, проходили курс молодого бійця. Потім у неділю склали присягу, а вже наступного дня я був у Києві.
— Чому після армії ви не повернулися в «Динамо», а поїхали у вінницьку «Ниву»?
— Тому що з «Динамо» мені ніхто не робив такої пропозиції. Натомість із Вінниці за мною приїхали Ігор Федорович Гатауллін і В’ячеслав Вікторович Грозний і запропонували хороші умови та вступ до педагогічного інституту.
— Ви опинилися у вінницькій «Ниві» саме в період першого незалежного чемпіонату України. Якими були ваші враження від тих змін?
— Знаєте, в той період було одне бажання — просто грати у футбол. Тим більше «Нива» тоді була молодою командою, у якій грали Віталій Косовський, я, Юра Солов’єнко, Олег Хвоя… Ніхто не думав ні про гроші, ні про щось інше, крім футболу.
— «Таврія», з якою ви грали у групі, стала першим чемпіоном України. Як вважаєте, вона по ділу виграла той чемпіонат?
— Думаю, «Динамо» більше заслуговувало на чемпіонство — просто кияни поставилися до фінального матчу без належної серйозності. Що стосується «Таврії», то це була хороша команда за підбором виконавців. Вона вперлася, дала бій, і десь їй просто пощастило.
— Усі очікували, що у тому фіналі зіграють «Динамо» і «Шахтар». Чому, на ваш погляд, гірники поступилися Таврії в боротьбі за перше місце в групі?
— Мені здається, що фінансові умови в «Таврії» тоді були набагато кращими, ніж у «Шахтарі».
— Яким ви запам’ятали В’ячеслава Грозного у 36 років як тренера і як людину?
— В’ячеслав Вікторович — порядна людина в усіх відношеннях. Як тренер він тоді був ще молодим, йому бракувало досвіду, та й команда в нього була теж молода. Ну і десь нам просто не вистачило везіння.
— Із чого почалася історія вашого переходу до московського «Спартака»?
— Це був збіг обставин, який зрештою привів мене до «Спартака». Ми грали в Тернополі, і на матч приїжджав Олександр Тарханов (переглядав воротаря тернопільської «Ниви» Дмитра Тяпушкіна, — прим. ред.), на той момент помічник Олега Романцева. Після цього був дзвінок батькам. Вони сказали, що телефонували з московського «Спартака», цікавилися мною. Дзвонили і на базу, але до телефону мене не кликали. Я запитав, хто саме телефонував. У відповідь почув: «Якийсь тренер». Уточнюю: «Романцев?» — «Та ні, хтось інший». Тоді я зателефонував В’ячеславу Вікторовичу Грозному, який уже не працював у «Ниві», але був у Вінниці. Попросив його перевірити цю інформацію, оскільки він мав зв’язки у «Спартаку».
— Що вам удалося дізнатися через нього?
— Він підтвердив, що у «Спартаку» мною цікавляться і хочуть запросити на перемовини. В’ячеслав Вікторович запропонував поїхати зі мною до Москви як мій агент. Ми вирушили разом. На вокзалі нас зустріли гендиректор «Спартака» Григорій Єсауленко та прес-аташе Леонід Трахтенберг. Нас поселили, після чого ми поїхали на зустріч з Олегом Івановичем Романцевим.
— Що вам сказав Олег Романцев?
— Він сказав, що за мною стежили і мають хороші відгуки про мою гру, але в них немає часу на мій перегляд. Щойно завершився чемпіонат світу 1994 року в США, гравці збірної повернулися, і в росії відновлювався чемпіонат. Потім він запитав: «Ти хочеш грати у „Спартаку“?». Я відповів, що хочу. Так я опинився у «Спартаку» і провів там півтора року.
— А що чекало на В’ячеслава Грозного?
— Він залишився у «Спартаку» селекціонером по Україні, а згодом став помічником Олега Романцева.
— Чи були у вас інші варіанти продовження ігрової кар’єри?
— Так, варіанти були. Кілька ізраїльських клубів виявляли до мене інтерес, зокрема «Хапоель» (Беер-Шева) — я навіть їздив туди. Вони були готові мене підписати, але в клубі змінилося керівництво. Новий президент сказав, що не запрошував мене. Ми навіть зустрілися з ним у ресторані — були я, агент з Ізраїлю і він. Він вибачився за ситуацію, і на цьому все завершилося. Я поїхав додому. В Україні також були варіанти: серйозний інтерес виявляла «Таврія», була пропозиція і від запорізького Торпедо, але варіант від «Спартака» виглядав безальтернативним.
— Які умови вам запропонували в Москві?
— На умовах тоді особливо не акцентували. Сказали: «Почни грати, а далі будемо розцінювати, як усе піде». Хоча була й розмова про бонуси: якщо виграємо чемпіонат, то буде й машина, і квартира. Згодом у «Спартаку» мені встановили зарплату — 5 тисяч доларів. На той час для України це були дуже великі гроші. У лідерів було значно більше: у Віктора Онопка — 25 тисяч, в Іллі Цимбаларя — 20, а в молодих, таких як я, Тихонов, Аленічев — по 5 тисяч.
— Що можна було купити на таку зарплату в середині 90-х?
— У Києві на 5 тисяч доларів, якщо не помиляюся, можна було купити однокімнатну або навіть двокімнатну квартиру.
— Як вас прийняли у «Спартаку»?
— Добре. На той момент у складі «Спартака» було кілька українців, тож адаптуватися було легше (вісім — Тяпушкін, Цимбаларь, Никифоров, Онопко, Надуда, Тернавський, Сак, Погодін, — прим. ред.). З Владиславом Тернавським у мене були дуже хороші стосунки. Ми знайомі ще з часів «Динамо». Він тренувався у Володимира Онищенка, і ми, ще зовсім юні футболісти 1969−1971 років народження, разом їздили грати на першість України. З Юрієм Никифоровим і Віктором Онопком я був у дублі «Динамо». Никифоров тоді грав у нападі, багато забивав, а вже в «Спартаку» виступав як центральний захисник. Чому так сталося — не знаю. Кажуть, у «Спартаку» тоді виникли проблеми в центрі оборони — не знали, кого ставити. Спробували Юру на цій позиції, він добре відіграв, сподобався Олегу Романцеву і так залишився там грати.
— Ви, українці, трималися окремою групою у «Спартаку»?
— Мікроклімат у колективі був нормальний, усі трималися разом. Можливо, у когось у душі щось і було, адже нас уже сприймали як іноземців.
— Яке прізвисько у вас було у «Спартаку»?
— Називали мене «Шерстяний», тому що волосся в мене росло і на грудях, і на спині.
— Хто вам його дав?
— Здається, Андрій П’ятницький.
— З Олегом Романцевим цікаво було працювати?
— Не можу сказати, що було дуже цікаво, але мені подобалася сама побудова гри через короткий пас. Спартаківський стиль тоді був для мене новим. Хотілося грати в такий футбол, тому я намагався до нього звикнути.
— Чи змінилася ваша роль на полі, коли ви почали грати за «Спартак»?
— Змінилася суттєво. Мене брали як опорного півзахисника. Думали, що Андрій П’ятницький після чемпіонату світу підпише контракт із Ліверпулем, але він його не підписав і повернувся в «Спартак» — щось у нього там не склалося. Мене перевели на фланг, а це зовсім не моя позиція, тому мені там було некомфортно.
— У «Спартаку» ви дебютували в Лізі чемпіонів. Які враження залишилися від того турніру?
— Емоції переповнювали, коли лунав гімн Ліги чемпіонів, коли в Києві ревів стотисячний стадіон. Чесно кажучи, мурашки по шкірі.
— Неможливо забути матч групового етапу Ліги чемпіонів у Києві між «Динамо» і Спартаком. Які спогади у вас залишилися про ту гру?
— На матч до Києва ми їхали в статусі чемпіонів росії й розраховували зачепитися за очки. Перший тайм склався для нас дуже вдало — повели 2:0. Але другий тайм повністю провалили і в підсумку поступилися 2:3. У Москві нам удалося взяти реванш — перемогли динамівців 1:0. Утім, нам не вистачило очок, щоб вийти з групи. ПСЖ тоді виграв усі матчі й набрав максимум, друге місце посіла «Баварія», хоча з нею ми двічі зіграли внічию. Зрештою ми стали третіми, «Динамо» фінішувало четвертим.
— Та гра в Києві, напевно, була найважливішою у вашій кар’єрі?
— Думаю, що так. Усе ж таки це був мій перший матч і загалом перший турнір у Лізі чемпіонів. У дитинстві я й уявити не міг, що гратиму за «Спартак» проти «Динамо» в рідному Києві.
— Чи була якась додаткова накрутка перед матчами з «Динамо», враховуючи принциповість протистояння Москви і Києва?
— Чесно скажу, у нас нічого подібного не було. А от у «Динамо», як мені розповідав Віталій Косовський, певна накрутка все ж була. Тим більше, що команду тоді очолював Йожеф Сабо, тому навколо гри зі «Спартаком» панувала шалена напруга. Для нас це була звичайна гра Ліги чемпіонів, і готувалися ми до неї так само, як і до матчів із «Баварією» та ПСЖ. Усе було однаково.
— Чи обіцяли вам підвищені преміальні за перемогу над «Динамо»?
— Ні, ніяких бонусів за перемогу над «Динамо» не було, усе було як завжди.
— У «Спартаку» преміальні виплачувалися після кожної гри Ліги чемпіонів чи за результатами всього турніру?
— За результатами всього групового турніру.
— Це були великі гроші?
— Ні, за сумою це було приблизно як моя зарплата.
— У тій грі ви діяли на фланзі, де проти вас грали Лужний та Ковалець. Наскільки складним було це протистояння?
— Чесно кажучи, це була найважча гра в моєму житті. Здавна «Динамо» відрізнялося дуже сильною фізичною підготовкою. За два тайми так набігався, що ледь дійшов до роздягальні — ноги зводило судомами.
— Розкажіть про перший гол у ворота «Динамо», у якому ви взяли участь.
— На фланзі мені вдалося обманним рухом обіграти Лужного і відразу виконати подачу до штрафного майданчика, де Писарєв випередив захисників і замкнув передачу головою.
— Пам’ятаєте, за що отримали жовту картку в тій грі?
— Так, звичайно — на фланзі я порушив правила проти Сергія Ковальця, підкотився під нього і збив.
— Після гри з кимось із динамівців поспілкувалися?
— Із Віталієм Косовським перекинулися буквально кількома фразами.
— Ні з ким не обмінялися футболками?
— Не було можливості, оскільки в «Динамо» тоді був лише один білий і один синій комплект форми. У «Спартаку» ми могли без проблем обмінюватися футболками і з ПСЖ, і з «Баварією».
— З ким із гравців «Баварії» та ПСЖ ви мінялися футболками?
— Із Циге з «Баварії» та Нума з ПСЖ. Але ці футболки в мене надовго не затримувалися — через два-три дні я дарував їх друзям.
— Чому вам не вдалося закріпитися в «Спартаку»?
— У 1994 році я грав за «Спартак», і ми стали чемпіонами (у чемпіонаті провів 11 ігор, у яких відзначився одним голом, — прим. ред.). Із початком нового сезону поїхали на збори, де в мене виникли проблеми зі здоров’ям — почалися болі в м’язах живота. Через це я пропустив більшу частину сезону й зіграв лише кілька матчів за команду. Наприкінці сезону я отримав запрошення з Ізраїлю. В’ячеслав Грозний порадив поїхати, зазначивши, що сезон усе одно завершується і, можливо, там мені допоможуть із лікуванням. У листопаді я поїхав туди, провів переглядовий матч, у якому забив два м’ячі, і після цього мені запропонували контракт.
— Вам запропонували контракт, попри проблеми зі здоров’ям?
— Я почав тренуватися в Ізраїлі — і все минуло. Сам був здивований. Напевно, якщо тобі десь судилося залишитися — ти залишишся.
— У сезоні-1998/99 «Маккабі» (Герцлія) очолював Андрій Баль. Яким він був як тренер і як людина?
— Андрій Баль був по-справжньому великою людиною, надзвичайно приємною і в спілкуванні, і в роботі на полі. Із Михайловичем працювати було одне задоволення. Утім, тренував команду він лише пів сезону. Старт у чемпіонаті для нас вийшов непоганим: удома перемогли «Маккабі» (Хайфа) — 3:0, на виїзді — «Бней-Єгуду» — 1:0. Після п’яти турів були в групі лідерів, але далі пішли невдачі (у дев’яти матчах лише одна нічия і вісім поразок, — прим. ред.). Після першого кола Баля звільнили, а команду очолив місцевий тренер.
— Під час перебування в Ізраїлі вас запрошували в більш статусні клуби?
— До мене виявляли інтерес «Маккабі» (Тель-Авів) і «Маккабі» (Хайфа). Також був варіант перейти до іспанського «Ов’єдо», але керівництво виставляло за мене занадто високу суму, і клуби одразу відмовлялися.
— Про яку суму йшлося?
— Коли надійшов запит з «Ов’єдо», за мене виставили ціну пів мільйона доларів. Для середини 90-х це були просто величезні гроші.
— Як ви стали тренером?
— Ще під час ігрової кар’єри я думав про тренерську роботу. Хотілося спробувати себе в цій ролі. Коли мені було 30 років, я перетнувся в «Хімках» з Анатолієм Федоровичем Бишовцем, який тоді, здається, був спортивним директором. Він сказав мені: «Олеже, повір, настане час — ти будеш тренером, причому дитячим, і досить хорошим у цій справі». Слова Бишовця майже справдилися: тренером я став, але дитячим — поки ні. Думаю, усе ще попереду. Бишовець — людина, яка майже не помиляється. Кажу це з власного досвіду роботи з ним. Тому впевнений, що з часом я прийду до цього і стану дитячим тренером.
— А якщо вам запропонують очолити професійний клуб, ви розглядатимете такий варіант?
— Відверто кажучи, особливого бажання працювати головним тренером професійного клубу в мене немає. Я трохи попрацював у цій ролі й добре знаю, що це таке: безсонні ночі, постійні переживання та головний біль. Та й зараз робота другого тренера в «Епіцентрі» не набагато легша. Уже хочеться більше спокою — працювати з дітьми. Хоча знаю: якщо вкладаєш у роботу душу, то без хвилювань і нервів точно не обійдеться.
Олександр Петров