Півзахисник «Динамо» Олександр Піхальонок дав інтерв’ю Денисові Бойку на Youtube-каналі останнього.
— Давай, напевно, почнемо з найближчої, найактуальнішої теми. Це перемога, ваша перемога в Кубку України. Вітаю тебе з цією перемогою. І от хотілося б, напевно, перше запитання: чи покращила ця перемога увесь, будемо казати відверто, невдалий сезон київського «Динамо»?
— Дякую за привітання. Я думаю, що трохи, може, скрасило цей невдалий сезон. Але як для київського «Динамо», що четверте, що третє, що друге місце — я вважаю, що це провал. Але в Кубку ми досить гарно виступили, перемогли «Шахтар» на стадії 1/8 фіналу і, я вважаю, що повністю заслужено виграли Кубок.
— Давай тоді до Кубка ще, тому що про сезон «Динамо» ми поговоримо більш детально. «Чернігів» здивував, якщо чесно.
— Так. Ми, коли їх дивилися з «Металістом», вони грали… Ясно, що там було раннє вилучення, але дуже організована команда, яка намагається грати в футбол. Те, що мені сподобалось у них — вони не просто б’ють м’яч вперед, а намагаються грати в короткій передачі. А вже коли ситуація вимагає, тоді грають на центрального нападника, скидують і вибігають. Але мені дуже сподобалась ця команда і бажаю їм тільки успіхів.
— «Чернігів» зрівняв рахунок у першому таймі, і був момент майже в кінці тайму, коли Безбородько виходив віч-на-віч і не реалізував цей вихід. Трошки йокнуло вас?
— Та звісно, йокнуло. Ми ще в перерві питали у судді: «Був офсайд?» Він казав: «Ні». Вони вже намалювали лінії. І якщо б він забив, другий тайм був би дуже веселий. І ми не знаємо, що могло статися. Все, що завгодно, могло статися.
— З якою настановою ви виходили на другий тайм?
— Як і в першому — все робити так само, давити. Ми ж у першому таймі скільки моментів не забили — три або чотири 100-відсоткових. Але це фінал. Тут могло трапитись будь-що.
— Звісно, могло трапитись будь-що, але в перерві нічого майже не змінилося?
— Тільки що треба було спокійніше реалізовувати свої моменти. І все. Так і трапилось.
— Давай відверто. Чи були після першого тайму думки про те, що може бути серія пенальті? Додаткового часу ж не було. Я знаю, що ви детально розбирали півфінал з «Металістом», коли «Чернігів» витримав натиск удесятьох і дотягнув до пенальті. Були думки, що такий розвиток подій можливий?
— Ми дуже не хотіли пенальті, якщо чесно. Бо там що завгодно могло статися. Але пенальті теж тренували, тобто готувались.
— «Динамо» через перемогу в Кубку потрапляє в кваліфікацію Ліги Європи. Ти усвідомлюєш, який шлях чекає команду? Це ж початок із четвертого раунду, переїзди, важка підготовка…
— Так, я про це знаю, бо це вже не перший раз у мене таке. І з першого раунду буде дуже важко проходити, бо треба зіграти вісім матчів, щоб потрапити: перший, другий, третій раунд і плей-оф.
— Чотири стадії.
— Так, чотири стадії. Буде дуже непросто. Треба гарно підготуватися на зборах і провести хорошу передсезонку, щоб вона дала нам хороший поштовх. Ну, будемо дивитися. Тяжко.
— Але бажаю, щоб київське «Динамо» все ж таки кваліфікувалося в груповий етап Ліги Європи.
— Я дуже хочу саме в Лігу Європи, тому що там команди дуже класного рівня і близькі до рівня Ліги чемпіонів.
— Тему Кубка ми пройшли, а тепер хочеться запитати тебе: як ти сам охарактеризуєш увесь сезон київського «Динамо»?
— Якщо чесно, дуже непростий сезон у нас був. І тренер помінявся: спочатку був Олександр Володимирович Шовковський, потім прийшов Ігор Володимирович Костюк. Тому для нас це дуже непростий сезон. Добре, що провели гарну підготовку взимку, але все рівно програли свої матчі, які не можна було програвати: і «Металісту», і «Карпатам». Та й «Шахтарю» теж програли такий матч, коли в першому таймі могли забивати свої моменти, а вийшли на другий тайм і просто пропустили два зайвих голи, яких взагалі не повинно було бути. Тому я вважаю, що це непростий сезон і в єврокубках, і в чемпіонаті. І, якщо чесно, це провал для такого клубу, як «Динамо». І тільки Кубок трохи згладив цю ситуацію. Але треба добре попрацювати влітку, щоб наступний сезон був набагато кращим.
— Ти сказав про зміну тренера всередині сезону. Наскільки сильно і в яку сторону це вплинуло на «Динамо»?
— Зміна тренера — це завжди поштовх для команди. Змінилися і тренування. Якщо у Олександра Володимировича Шовковського були більш об’ємні тренування — по 7 км, великі дистанції, вправи, де багато бігаємо, то у Ігоря Володимировича Костюка більше роботи на маленькому просторі. Кілометраж трохи менший. Бувають, звісно, тренування і по 7 км, але є й по 4 км, де просто граємо в квадратах, у тримання м’яча. Ось це змінилося.
— Але не будемо забігати наперед, в кращу чи не кращу сторону.
— Так. Будемо дивитися вже наступного сезону. Звісно, ми виграли Кубок, це трохи скрасило ситуацію, але ще багато праці попереду.
— Коли прийшов Ігор Володимирович Костюк, усі помітили: і вболівальники, і експерти, і самі футболісти — з’явилося набагато більше молоді в команді. Як знайти баланс між молоддю та досвідченими футболістами?
— Якщо чесно, у нас дуже гарний колектив. Молоді хлопці всі перспективні, хорошого рівня. Але як на мене, коли підпускають дуже великою кількістю — це трохи неправильно. Мені здається, коли трьох-чотирьох — це нормально, а коли вже на тренуванні 8-10 молодих гравців… Може, це трохи неправильно, але я не можу це засуджувати. Це моя думка.
— А як шукати баланс?
— Добре, що в команді є досвідчені гравці — Ярмоленко, Буяльський, Караваєв. Я теж допомагаю молодим хлопцям. Якщо ставити ставку тільки на молодих, то будуть ось такі качелі. Не буде стабільності. Треба знайти золоту середину. Бо якщо буде велика кількість молодих гравців, то буде дуже тяжко. Але всі хлопці — Пономаренко, Редушко, Захарченко — перспективні, класні люди. З ними приємно поспілкуватися, пожартувати. Просто треба знайти цю золоту середину.
— На твою думку, щоб виграти чемпіонство і добре виступити в єврокубках, «Динамо» потрібне підсилення іноземцями?
— Виключно з молоддю буде дуже непросто. Я все одно вважаю, що треба мінімум два-три іноземці дуже хорошого рівня, щоб боротися за чемпіонство і виступати на трьох фронтах — Кубок, чемпіонат, єврокубки. Повинні бути як мінімум два склади хорошого рівня. І тоді щось може вийти.
— А якщо грати тільки молодими?
— Буде дуже непросто. Але це футбол — все що завгодно може бути. Може, через рік зустрінемось і молоддю виграємо все, що можна. Включно з Лігою Європи.
— Матвій Пономаренко — найкращий бомбардир чемпіонату. Як ти оцінюєш його вплив?
— Вплив великий, бо він майже в кожній грі забиває. І в 20 років це, як на мене, космос. Він великий молодець, працює над собою. Бажаю йому тільки успіхів. Думаю, ще рік-два — і треба їхати рвати Європу.
— Хто ще з молодих тобі подобається?
— Мені Редушко подобається. Дуже класний пацан і хороший гравець. Добре, що йому дають час грати і розвиватися. Думаю, він ще себе покаже.
— Наступного року «Динамо» виповниться 100 років. Наскільки це буде тиснути на клуб?
— У «Динамо» завжди є тиск. Але саме в 100 років, я думаю, буде максимальний тиск і велика ставка саме на чемпіонат, тому що дуже хочеться повернути чемпіонство до Києва.
— Чи справедливе, на твою думку, чемпіонство «Шахтаря» цього сезону?
— Повністю заслужене. Вони гарно провели сезон, і питань немає. А ми, ЛНЗ, «Полісся» — усі дуже багато очок загубили там, де не треба було. Ми, наприклад, п’ять матчів підряд зіграли внічию, вдома втратили очки з «Ворсклою», програли «Карпатам», «Металісту». Дуже багато втратили. А чемпіонат складається з того, що за матчі з «Шахтарем», «Поліссям» чи ЛНЗ дають такі ж три очки, як і за «Ворсклу» чи «Кудрівку».
— Повернемося трохи в минуле. Ти сам із Донецька. Як потрапив у структуру «Шахтаря»?
— Мій батько грав у футбол, потім перейшов у футзал. Якщо б не він, не знаю, як би склалась моя кар’єра. Він привів мене на перегляд у «Шахтар» у п’ять років. Але він прихильник «Динамо».
— І ти прийшов у формі «Динамо».
— Так. У формі Андрія Шевченка, 10-й номер. Це була моя перша форма.
— І яка була реакція?
— Тільки тренер у батька спитав: «Ви з Києва?» А він відповів: «Та ні, ми тут 10 хвилин поруч живемо». І все. Реакція була абсолютно адекватна.
— Тато багато тебе тренував?
— Дуже багато. Що я тільки не робив з м’ячем: жонглював, зупиняв. Ми ставали на горці в Донецьку і пасувались у два-три дотики на великій відстані. Дуже багато часу він мене тренував.
— Що пам’ятаєш про 2014 рік?
— Це дуже болюча тема. Ми закінчували 11-й клас, уже була комендантська година в Донецьку. Через два тижні мали їхати в Київ на фінальну частину. І вже тоді було страшно: танки стояли, стрілянину чув. Було відчуття, що не знаєш, повернешся додому чи ні.
— А юнацькі команди «Шахтаря» де базувалися після цього?
— U-17 спочатку були в Щасливому, а U-19 і дубль якийсь час у Полтаві.
— Ти дійшов із «Шахтарем» до фіналу Юнацької ліги чемпіонів. Що пам’ятаєш про той шлях?
— Класний період був. У нас тренер Валерій Сергійович Кривенцов — дуже класний спеціаліст. Він чудово розбирав суперників. Ми дійшли до фіналу, виграли чемпіонат U-19. У чвертьфіналі грали з «Бенфікою», потім був «Андерлехт», а у фіналі — «Челсі». І, якщо чесно, «Челсі» була однією з найсильніших команд, проти яких ми грали.
— Чого не вистачило у фіналі?
— Думаю, трохи краще зіграти в обороні всією командою. Дуже сумно було програвати фінал. Я тоді пам’ятаю, що плакав.
— Чому, на твою думку, не так багато українських талантів доходять до топового рівня?
— Мені здається, це менталітет. У Європі з дитинства вчать бути професіоналами — харчування, режим, ставлення до себе. І ще дуже складний перехід із дитячого у дорослий футбол. Це найголовніший етап. У мене, коли я перейшов із дубля «Шахтаря» в «Маріуполь», перші пів року були дуже складні. Не вистачало саме чоловічої боротьби. У дорослому футболі інші швидкості, інша жорсткість. Але потім адаптувався і стало набагато краще.
— Після фіналу Юнацької ліги чемпіонів тебе не кликали в інші клуби?
— Була ситуація, що директор академії «Реала» підходив до наших керівників і питав про мене. Але йому одразу сказали: «Ми нікого не віддаємо».
— Ти знаходишся в структурі «Шахтаря». Клуб розвивається, хороші умови, все класно. Але, дивлячись на першу команду, де була величезна кількість іноземців, на яких, в принципі, робили ставку для здобуття результату, у тебе не було думки або страху, що ти не зможеш заграти саме тому, що ставку на українців не роблять, а роблять на іноземців? І тобі доведеться шукати свій шанс, як і відбулося, в іншій команді?
— Та ні, страшно не було. Але, звісно, в «Шахтарі» багато уваги приділяли бразильцям. Так було до повномасштабної війни, до 2022 року весь час таке було. Це потім уже рік-два майже тільки українці грали.
Тому в мене такого не було, що страшно, що я не заграю. Так, звісно, на той момент я дуже хотів заграти в «Шахтарі». І навіть коли мені приділяли на полі небагато часу — 5-10 хвилин — я намагався використати його на максимум.
Бо, якщо чесно, зараз мені здається, що деякі хлопці не цінують те, що мають. Те, що в них є можливість грати. От беремо «Динамо», де я зараз. Є молоді хлопці, які не цінують той час, який їм дають. І вони думають, що цього часу в них ще буде дуже багато.
Тому мені здається, що треба хапатися за той шанс, який у тебе є. Бо, як показує мій приклад, тобі можуть дати 5-10 хвилин і потім навіть…
Але я, коли повернувся після «Маріуполя», Каштру на мене розраховував. Просто так сталося, що травма вибила мене з колії. А перші чотири-п’ять ігор я ще виходив, грав на заміну постійно, і він мене потім уже в «Дніпро-1» не хотів відпускати.
— Найсильніший легіонер, якого ти бачив у донецькому «Шахтарі», коли там знаходився?
— Мені дуже подобається Марлос. Коли він у праймі — м’яч просто нереально в нього забрати.
— Такий собі Ліонель Мессі.
— Я думаю, Марлос, Тайсон. Та там такий склад був — Бернард, Фред, кого не назвеш — просто космос. Я пам’ятаю, виходимо на тренування, а вони там склад на Лігу чемпіонів награють.
І ми теж були — досвідчені хлопці, центр поля. Я пам’ятаю, іноді дуже складно було просто дійти до їхніх воріт. Тоді був Фонсека, і мені в нього подобалось, що він дуже гарно поставив гру без м’яча, саме 4-4-2, цей середній блок. Було дуже непросто пройти.
— Саме при Фонсеці ти дебютував у футболці «Шахтаря» у матчі з «Олександрією». Пригадай свій дебют. Як ти дізнався, що вийдеш?
— Ми приїхали, по-моєму, або U-19, або дубль — уже не пам’ятаю — грати останню гру у Львів. І щось там помінялося в першій команді — може, повідпускали хлопців. І мені дзвонить тренер Валерій Сергійович Кривенцов і каже: «Ти завтра їдеш за першу команду грати».
У мене емоції просто… Я не знав, що робити. Перший раз. А грали в Олександрії. Ми спочатку добрались до Києва, потім уже далі. Я пам’ятаю, Фонсека теж гарно ставився до мене. І коли виходив на заміну, дуже довго мені все розказував Ігор Дуляй, перекладав. Емоції тоді були неймовірні. Я був, напевно, найщасливішою людиною.
— Чим тобі запам’ятався Фонсека як тренер і як людина?
— Якщо чесно, дуже порядна людина. І Фонсека, і Каштру — дуже класні люди, відкриті, відверті. Якщо щось не подобається — вони скажуть. Якщо треба похвалити — похвалять.
Як тренер — мені дуже сподобалось, як команда грала без м’яча. Було дуже багато теорії саме гри без м’яча. А з м’ячем, мені здається, їм не треба було багато давати — там такі віртуози були. А от без м’яча він поставив дуже гарну гру. І він вимагав сучасний футбол — щоб усі як атакували, так і захищалися.
— Наступного сезону ти майже не грав. Розраховував на більше?
— Тяжке питання. Але я думаю, що просто було багато гравців у центрі поля. І в «Шахтарі», як і в «Динамо», завжди потрібен результат. Тому молодих хлопців тоді не так підпускали. Тільки наприкінці сезону трохи мені часу дали — і все.
— Хто був твоїм конкурентом на позиції?
— Фред, Тайсон, Алан Патрік, Віктор Коваленко, Майкон. Дуже хороша конкуренція була.
— Піти в оренду в «Маріуполь» — це було більше твоє рішення?
— Вони запропонували, а я погодився. Бо я розумів, що мені час переходити в дорослий футбол. Якщо є можливість піти в Прем’єр-лігу і показати себе — треба йти. Я завжди за футбол. Не розумію, коли хлопці просто відсиджують контракт. Особливо молоді. Треба завжди грати. Ти ж прийшов у футбол, щоб грати, а не сидіти.
— На той момент «Маріуполь» уже рахувався фарм-клубом «Шахтаря». Яке твоє ставлення до таких клубів?
— Якщо брати саме зв’язку «Шахтар» — «Маріуполь», то для «Шахтаря» це класно. Ти можеш відправити молодих перспективних хлопців в оренду, щоб вони отримали досвід у Прем’єр-лізі і навіть у єврокубках. Ми ж тоді ще й кваліфікацію єврокубків грали. А от для конкурентів, думаю, це не дуже добре. Бо всі розуміють: хлопці з «Шахтаря» завжди будуть битися, особливо проти «Динамо».
— А взагалі потрібні такі фарм-клуби?
— Якщо й робити такий клуб, то ставити якийсь ліміт. Бо в нас у «Маріуполі» було 10+ орендованих гравців, які ще й не могли грати проти «Шахтаря». І потім, коли матч проти «Шахтаря», виходили хлопці з дубля. Можна робити ліміт на орендованих гравців. Або робити другу команду в Першій лізі, щоб вони не перетиналися.
— У «Динамо» і «Шахтаря» так колись і було — «Динамо-2», «Динамо-3».
— Так, і це був хороший шлях для розвитку молоді. Бо перша ліга — це вже дорослий футбол. Там уже мужики грали, не дитячий футбол.
— Перші єврокубки на дорослому рівні були саме в «Маріуполі». Наскільки рівень відрізнявся від юнацької Ліги чемпіонів?
— Рівень був вищий. Особливо в плані силової гри. У Юнацькій лізі чемпіонів теж були сильні хлопці. Пам’ятаю Лофтус-Чіка — просто машина. Але дорослі єврокубки — це інший рівень.
Пам’ятаю, поїхали грати з «Юргорденом» у Швецію. Атмосфера — просто бомба. Стадіон співає, всі стрибають. Такого в мене ще не було. І поле там було штучне, останнього покоління. Вони його поливали, щоб м’яч літав.
— А потім був «Бордо». Кого пам’ятаєш із того складу?
— Тчуамені був молодий, Жюль Кунде, Плашил. Хороша команда.
— Як ви добиралися на матч із «Бордо»?
— Це була окрема історія. Ми ж грали домашні матчі в Одесі. Спочатку автобусом їхали до Запоріжжя. Із Запоріжжя летіли до Львова. У Львові переночували. Потім летіли в Німеччину. А чартер був… Ну як «Богдан» із крилами. Літак так труханило, що страшно було.
Ми прилетіли в Німеччину, а тамтешні працівники були в шоці. Казали, що в літака якісь проблеми. Але якось долетіли до Бордо. Дві доби добиралися.
— Але з «Бордо» ви непогано зіграли.
— Так, особливо вдома. Ми навіть десь на рівних грали. У мене був хороший момент у другому таймі. Бабич дуже добре розбирав суперників. Якщо проти слабших грали в чотири захисники, то проти сильних перебудовувалися в п’ять — 5-4-1 або 5-3-2. І за рахунок цього ми непогано виглядали.
— Як тобі формат чемпіонату з поділом на шістки?
— Якщо повернутись назад — було цікавіше. Ти міг за сезон чотири рази грати проти «Шахтаря» чи «Динамо». Для рівня чемпіонату це плюс. Але якщо не потрапляєш у першу шістку — вже такий собі вайб. Якщо команд мало — краще ділити на шістки. А якщо є 16-18 конкурентних клубів — тоді краще просто два кола і нічого не вигадувати.
— Слухай, давай більше повертатися до футбольної складової. Ти колись розповідав, що команда була дуже ображена на Йовічевіча, коли він пішов у «Шахтар». Розкажи, чому це сталося і як це відбувалося, які тоді були розмови?
— Це ж коли почалася війна, він вже виїхав, як я і сказав. А потім, коли вже почали потихеньку збирати команди, Йовічевіч прийняв рішення, що він переходить у «Шахтар». Він з сином дуже гарно спілкувався і кожному футболісту дзвонив, ну і про це говорив.
Ну і мені сказав теж слова: «Шахтар буде грати в Лізі чемпіонів. Ви мене повинні зрозуміти, це моя мрія. Тим паче в мене там контракт як закінчився, не закінчився — я точно не пам’ятаю, але я прийняв таке рішення». Так, хлопці трохи образились, бо ми там трохи… ну якраз підбирали команду під нього, під той футбол. І у нас була дуже гарна команда, як я показав наступний сезон.
І, звісно, хоча якби залишився Кучер, здобули б ми друге місце — хто знає, може ми виграли б чемпіонат, а може взагалі були б там на восьмому. Це футбол, ніхто не знає, як було. І велика подяка Кучеру Олександру Миколайовичу теж за те, що він зробив для нашої команди.
А я пам’ятаю наш перший матч проти Йовічевіча, як ми налаштовувались на нього. Ну, щось незвичайне було. Ну там просто можна… ну ти граєш проти «Шахтаря», ми в Ужгороді грали. Вам без різниці, що це був «Шахтар». Головне, що там був… ми грали проти Йовічевіча тоді, не проти «Шахтаря».
Ми просто їх… ну хоча ми перші пропустили, але мені здається, що ми жодної боротьби тоді не програли. Ми просто «шарашували». Ну просто тоді ніякої тактики, нічого не було.
А ви між собою домовлялись про це? От що пацани треба вийти і саме тому, що… хочу віддати належне Сані Сватку. Він, як на мене, такий справжній капітан команди. Він вміє її зібрати і коли треба — її «напхати». І він тоді дуже гарно зарядив. Ну і це була його ініціатива.
Ну і його ініціатива теж була. І він там, хоча кожен розумів, що це за гра… кого ми граємо, але він ще, знаєш, підсипав масла. І ну і все — і пішло, поїхало. І тоді ми повністю заслужено цю гру виграли.
— Коли почали з’являтися вже фінансові видимі проблеми в «Дніпро-1», як це впливало на гравців?
— Та звісно негативно впливало, бо коли, особливо там сім’ї, діти, а там у тебе затримка по три, по чотири місяці — це ж взагалі ненормально, коли ти не можеш… ну отримувати зарплату. Ненормально — це 11 місяців, а три-чотири ще можна трохи терпіти, але я жартую, я розумію.
— Да, да. Ну і ви трохи інші гроші заробляли в тому чемпіонаті.
— Та що казати? Як на мене, це взагалі… я цього не розумію, коли ви робите команду і не платите зарплату хлопцям. Ви робите бюджет на рік і з цього робите команду, а не просто наобіцяли зарплат і потім не можете платити. Я цього взагалі не розумію.
— Коли остаточно ви зрозуміли або вам сказали, що команда повністю згасає і скоріш за все все руйнується і припинить існування?
— Та влітку 24-го ми останню гру зіграли проти «Чорноморця» на виїзді і всі казали: «Все, команда на наступний сезон буде 100%». Всі нам казали, але слухи вже ходили, що скоріш за все команди не буде. І що казати — просто почали з хлопцями, з деякими розривати контракти, деяких продавати і все. І команда так просто зникла.
— За період гри за «Дніпро-1» чи були в тебе пропозиції з-за кордону?
— Так, були. «Жирона» була пропозиція якраз, коли Тьома переходив. Вони хотіли нас вдвох, але в «Дніпрі» сказали, що якщо ми одразу двох ключових гравців відпустимо — буде дуже складно. Тьому продали, мене залишили. Потім з Америки у мене була одна пропозиція. Якщо чесно, от саме конкретика була у «Жирони» і з США.
— Скільки заборгованість перед тобою залишається на сьогоднішній день?
— 90 000 доларів.
— А зараз якось просувається ця справа?
— Ну, немає сенсу… ні, є сенс. Ми виграли цю справу, повинні віддати, але вони банкрути. Я не знаю, як це далі буде, якщо хоч якусь долю віддадуть.
— Як з’явилась пропозиція від київського «Динамо»?
— Та це десь близько двох тижнів все було. Спочатку самий перший, хто мені зателефонував, це був Ігор Михайлович Суркіс. Ми з ним дуже гарно поспілкувались. І я ще тоді не дав свою згоду на перехід. А потім вже «Шахтар» підключився. І це десь через днів п’ять. Бо це тільки закінчився чемпіонат, і менше тижня пройшло. І в мене просто наступні два тижні телефон був… я просто його «приклеїв скотчем», можна сказати. Я просто лягав спати і хотів його вимкнути, бо дуже багато дзвінків було. Ну тільки з «Динамо», «Шахтаря». Всім же цікаво, куди я перейду.
Потім через 5 днів подзвонили ще з «Динамо»: «Ми тебе теж хочемо». Я вже знаю, що ти там спілкуєшся, але хочемо тебе. Ну я їм теж це питання задав: чи тому що я вже з «Динамо» спілкуюсь, чи реально хочете. Вони сказали, що кожен сезон хотіли мене купити, але «Дніпро» називав космічні суми. Хоча в мене була клаусула 6 мільйонів. Але вони не були готові платити. І Даріо теж казав: «Якби ми знали, що ти за стільки… ми б одразу взяли».
— Що найголовніше вплинуло на твоє рішення перейти в «Динамо»?
— Розмова з президентом, з Ігорем Михайловичем Суркісом, з Андрієм Ярмоленком. І з сім’єю теж довго говорили.
— Сім’я що казала?
— Ну всі були більше за «Динамо». Я все зважив і зрозумів, що мені краще в «Динамо».
— Фінансові умови обговорювали?
— Так. У «Шахтаря» було більше. Не набагато, але більше.
— Які емоції були від дебюту за «Динамо»?
— Ми грали проти «Партизана». Просто переїхали їх 6:2. Я забив тоді наприкінці матчу. Емоції переповнювали. Я тільки зараз усвідомлюю, як це було складно. Це неймовірне досягнення. У нас була дуже сильна команда, два рівні склади. Це дуже допомогло.
— Що зламалося в наступному сезоні?
— Якщо чесно, складне питання. Не знаю точно.
— Чи був тиск у «Динамо»?
— Так, є завжди. У такому клубі він ще більший. Я ставлюсь до нього обережно, щоб не впливав на гру.
— Перша гра проти «Шахтаря» в футболці «Динамо».
— Такі ж емоції були, як і завжди — проявити себе і перемогти. Це дербі — це неймовірно. Я відчув це, особливо коли Каба забив на 90-й хвилині. Це просто емоції.
— Чи правда, що Караваєв може перейти в «Шахтар»?
— Якщо чесно, йому буде складно. Дуже великий тиск, особливо від вболівальників «Динамо». Але це його життя, йому вирішувати.
— Перемога в чемпіонаті без поразок.
— Це неймовірне досягнення. Дуже складний сезон.
— Чому не вийшли на ЧС?
— Із Вельсом — не наш день. Багато моментів, але не забили. Зі Швецією — може, не вистачило емоційного заряду.
— Дитяча футбольна школа.
— Це для дітей від 2 до 7 років. Це більше для розвитку, ніж бізнес.
— Барбершоп досі актуальний?
— Так, є така думка. Але не скоро.
— Майбутнє після кар’єри?
— Хочу бути тренером. Мені це цікаво. Або аналітиком. Я вже зараз роблю нотатки, аналізую тактику, пресинг, вихід з оборони.
Дeнис Бойко