Вихованець київського «Динамо» Олександр Романчук прокоментував для прес-служби УАФ свій дебютний виклик до збірної України.
— Як відчуття?
— Класно, якщо чесно. Дуже приємно побачити всіх хлопців і відчути цю атмосферу збірної. Це те, до чого ти йшов усе життя. І от воно зараз тут, сьогодні. Тому, звісно, тільки позитивні емоції. Набрався такого натхнення і будемо працювати далі.
— Сьогодні перший день у збірній, але від виклику пройшло вже більше двох тижнів. Скільки днів ти себе відчуваєш уже гравцем збірної — від виклику чи тільки зараз?
— Ні, чесно, не відчував себе гравцем збірної. І навіть, напевно, зараз ще не можу усвідомити до кінця, що я дійсно гравець збірної України. Але тут немає нічого такого. Думаю, що вже коли зіграємо першу гру, то прийде це відчуття, що я дійсно футболіст і гравець збірної України.
— Ви сьогодні вже перший матч зіграли через сітку. Хто виграв — твоя команда чи ні?
— Так. Перша перемога в збірній уже відбулася.
— І як воно — грати зі збірниками в цю історію?
— Та ні, я їм можу ще фору дати. Я жартую. Прикольно, що ми пожартували, посміялися, із задоволенням показали свою техніку трошки — і все.
— У Румунії ти виграв усе, що міг. Чи очікував після такого тріумфу в клубному футболі, що цей виклик прийде? Чи це стало несподіванкою, коли ти дізнався, що тебе кличуть до збірної?
— Це була несподіванка. Звісно, я розумів, що перебуваю в такій сфері, де за мною можуть дивитися й аналізувати мене як гравця. Але в той момент я був сконцентрований. Був дуже щільний графік: і кубок, і чемпіонат. Кожна гра була як фінал. Тому я тоді був зосереджений на команді й якось навіть забув трохи, що зараз мають оголосити список.
Коли я побачив повідомлення в телефоні від менеджера команди, то подумав: «Серйозно? Вау». Він написав, щоб я йому передзвонив. Я, звісно, одразу передзвонив. Уже казав, що навіть не йшов митися, бо це було якраз після тренування. Я тільки зійшов із поля, побачив телефон і подумав, що треба дзвонити відразу, бо потім може бути пізно, щоб не передумали.
Ми поспілкувалися, і мені сказали, що мене планують викликати. Це була ще не офіційна інформація, але дуже великий відсоток того, що це станеться. Потрібно було надіслати документи. Я одразу почав кричати, радіти. Ніхто не розумів на базі, що сталося.
— Видав якісь високі децибели?
— Не дуже, але так, у себе. Не хотів усіх лякати, але був щиро дуже радий.
— Ти перший в історії гравець збірної з Коломиї. Серйозне досягнення для вашого міста. А хто ще тут є зі знайомих?
— З двома масажистами знайомий. З одним зустрічалися у «ФК Львів», з другим — нещодавно у «Кривбасі». З адміністратором команди знайомий ще по молодіжній збірній України, де працювали разом.
З хлопців багатьох знаю, точніше, з багатьма зустрічався на полі. А так, щоб добре знати, то хлопців із «Динамо» знаємо всіх. Раніше грали разом, зараз просто згадуємо ті дні і жартуємо.
— Після цього втягувального, розслабленого тренування ти вже відчуваєш, що свій у команді? Чи ще треба щось пройти?
— Скажу так: із мого досвіду, коли я змінюю команду, то приходжу, і майже відразу починається чемпіонат. Я прийшов у «Кривбас» — через тиждень уже офіційна гра. Потім прийшов в «Університатю» з Крайови — теж через тиждень матч.
Мій досвід навчив мене швидко адаптовуватися до команди. І це, напевно, допоможе тут. Не можу сказати, що вже адаптувався і відчуваю себе своїм, але хлопці прийняли тепло. Жартуємо, спілкуємося, щось питають про румунський футбол, вітають із тим, що я виграв. Тому думаю, що цей стовідсотковий ефект адаптації відчую найближчими днями.
— Із тренером уже було спілкування? Бачу, ви хвилин п’ять розмовляли віч-на-віч.
— Так, ми вже спілкувалися з тренером. Але поки що нехай це залишиться між нами. Були певні індивідуальні питання: як я почуваюся, деякі тактичні моменти. Деталі розкривати не буду.
Віталій Плецан