Дружина півзахисника збірної України Руслана Малиновського Роксана відверто розповіла про залаштунки трансферу чоловіка до турецького «Трабзонспора».
— Коли стало зрозуміло, що історія з «Дженоа» добігає кінця і попереду Туреччина? Це було ваше спільне рішення чи момент, коли вигідніші умови зіграли головну роль?
— Спочатку це стало для мене несподіванкою. Я до останнього думала, що «Дженоа» зробить Руслану офіційну пропозицію, особливо після приходу Даніеле Де Россі, який дуже вірив у нього. Руслан провів сильний сезон, став одним із лідерів команди, тому залишати клуб було непросто.
«Трабзонспор» дуже швидко показав свою зацікавленість. Руслан багато спілкувався з тренером і керівництвом клубу та відчув, що там на нього справді розраховують. Для нього це завжди було одним із головних факторів при виборі команди. У 33 роки футболіст уже думає не лише про кар’єру, а й про майбутнє сім’ї. Трирічний контракт став вагомим аргументом. Конкретної письмової пропозиції від «Дженоа» так і не було, тому після кількох тижнів роздумів Руслан погодився на перехід.
— Тобто, якщо я правильно розумію, керівництво «Дженоа» було готове його відпустити, а тренер хотів, щоб Руслан залишився?
— Думаю, будь-який тренер хоче зберегти своїх ключових футболістів. Даніеле Де Россі неодноразово говорив, що Руслан є дуже важливим гравцем для команди, зазначав це у своїх інтервʼю. Для мене було дуже приємно бачити, як наставник кілька разів настільки відкрито хвалив у пресі його якості. У них склалося чудове взаєморозуміння: тренер довіряв Руслану, давав йому свободу на полі та використовував його найсильніші сторони. Саме завдяки цій довірі він зміг повністю розкритися. Залишати «Дженоа» було шкода. Але «Трабзонспор» привабив своїми амбіціями, бажанням розвиватися та можливістю грати в єврокубках, що для Руслана завжди залишалося одним із головних пріоритетів.
— У медіа трансфер — це просто новина. А як це відбувається «на кухні» у вашій родині? Хто має фінальне слово?
— У нас ніколи немає такого, що рішення ухвалює хтось один. Ми завжди радимося між собою, а також довіряємо Вадиму і Сергію, які багато років супроводжують кар’єру Руслана. Так було і раніше: коли він грав у Генку, надходили фінансово дуже вигідні пропозиції, але ми обрали варіант, який був кращим для його розвитку, і врешті Руслан перейшов до Аталанти.
Я завжди підтримую чоловіка і кажу, що найголовніше — щоб він грав і почувався потрібним команді. Я сама живу футболом і дуже скучила за цими емоціями. У Туреччині нас надзвичайно тепло зустріли. Клуб одразу дав зрозуміти, що допоможе з адаптацією, і я вже відчула це сімейне ставлення. Тому з великим нетерпінням чекаю початку сезону.
— Роксано, ти точно бачила заяву турецького журналіста, який назвав «брехнею» слова Руслана про те, що він обрав клуб через бачення тренера. Журналіст упевнений, що все вирішили виключно гроші. Як ви відреагували на цей випад?
— Я бачила цю статтю… Не знаю, чи бачив її Руслан. Він узагалі не читає новин. Зараз тим паче, адже тривають збори, у них щодня по два тренування. У Туреччині дуже серйозний підхід до підготовки. Особливо після відпустки, коли потрібно знову входити в робочий ритм. У нього зараз вкрай мало часу, ми навіть майже не розмовляємо. Я, навпаки, намагаюся його не турбувати, щоб він максимально відпочивав і відновлювався.
Думаю, що, по-перше, тут могли вплинути труднощі перекладу. Можливо, його слова передали не зовсім точно. А по-друге, інтерв’ю, яке давав Руслан, мабуть, було не настільки розгорнутим. Як я вже казала, на це рішення вплинуло все в комплексі.
— Ти згадала про комплекс причин. Наскільки сильно вплинули зміни в італійському оподаткуванні на ситуацію з «Дженоа»?
— Звісно, важливу роль відіграли й фінансові умови. Отримати трирічний контракт із такою хорошою зарплатою у 33 роки в Європі — це велика рідкість. До того ж в Італії змінилися податкові правила. Якщо раніше клуби могли користуватися пільгами, то зараз вони мають сплачувати повний податок. Я не заглиблювалася в усі деталі, але знаю, що для команд, які не мають бюджету грандів, це дуже суттєво.
Тому тут є багато нюансів. І я в жодному разі не звинувачую «Дженоа» в тому, що вони не запропонували Руслану контракт на тих самих умовах, які він отримав у Туреччині. Просто існують об’єктивні фінансові обставини, з якими клуби змушені працювати. Завжди є три сторони: керівництво, футболіст і вболівальники. Звісно, фанати хотіли, щоб Руслан залишився — для багатьох із них він став одним із лідерів команди. Сам Руслан також прагнув хороших умов і водночас не був проти залишитися в Італії. Але не завжди інтереси всіх сторін збігаються. А ось у Туреччині все зійшлося.
— Тобто слова про те, що ключову роль відіграла зацікавленість головного тренера «Трабзонспора» — це правда, а не просто стандартні фрази для преси?
— Саме так. Тому говорити, що він сказав неправду щодо зацікавленості тренера, — неправильно. Я особисто була свідком того, як він кілька разів розмовляв із наставником. Тренер справді був дуже зацікавлений у його переході. Наприклад, перед трансфером в Аталанту Руслан жодного разу не спілкувався особисто з Джан П’єро Гасперіні. Тоді переговори переважно вели представники клубу. А тут він безпосередньо розмовляв із тренером. І для Руслана це надзвичайно важливо — розуміти, що наставник хоче бачити тебе у своїй команді.
Він ніколи не перейшов би в клуб лише тому, що там запропонували хороші гроші. Думаю, Руслан уже неодноразово довів це своєю кар’єрою. У Бельгії він пройшов складний шлях і поступово виріс до того рівня, на якому грає зараз і який дозволив йому отримати такий контракт. Це ж не впало з неба. Його ніколи не «проштовхували» до жодної команди силоміць. Він завжди переходив туди, де був потрібен, де цінували його якості, працездатність і здатність швидко адаптуватися. Тож це точно не брехня.
Просто в тому інтерв’ю, можливо, не прозвучало, що одним із факторів був і трирічний контракт. А в 33 роки, погодьтеся, така пропозиція є дуже вигідною. І якщо до цього додається команда з амбіціями, участь у єврокубках і величезне бажання тренера бачити тебе у своєму складі, то це вагомі аргументи. Якщо чесно, ні цей журналіст, ні будь-хто інший просто не знає всіх деталей.
— До речі, турецький журналіст тоді прямо сказав, що не вірить у цю історію.
— Але ж він навіть не знає, яка в Руслана зарплата. Розумієш, якби існували точні дані, тоді ще можна було б робити якісь висновки. Але в інтернеті можуть написати все, що завгодно. І, до речі, на сьогодні в мережі немає достовірної інформації про умови контракту чи зарплату Руслана. Журналісти висувають різні припущення. Я нічого не маю проти, але в питаннях трансферних інсайдів я довіряю лише Фабріціо Романо (посміхається). Багато хто хоче бути схожим на нього, але далеко не всі мають такий рівень доступу до інформації. Якби були оприлюднені реальні цифри, тоді можна було б щось аналізувати. А зараз нічого достеменно невідомо. Як у такій ситуації можна категорично заявляти, що все вирішили тільки гроші? Хто знає, можливо, він узагалі погодився на скромніші умови? Ніхто ж цього не знає. Тому, щоб робити такі гучні заяви, потрібно хоча б мати перевірені факти.
— Так, тут я згодна.
— Саме так. Чесно кажучи, я навіть не звертаю на це уваги. Для мене це точно не найважливіше.
— Ти вже трохи про це говорила, але все ж: чи були цього літа пропозиції, від яких відмовитися було набагато складніше, ніж погодитися на Туреччину?
— Якщо чесно, найбільше мені хотілося, щоб Руслан залишився в «Дженоа». Коли я чула, що є зацікавленість, звісно, думала про це. Але, знову ж таки, до конкретики справа так і не дійшла. Можна скільки завгодно мріяти про те, щоб залишитися в Італії чи перейти в інший хороший клуб. Я чула, що був інтерес, зокрема й від Наполі. Але це були лише розмови. Навіть якщо йшлося про можливий контракт, то максимум — за схемою «1+1». Жодних конкретних пропозицій на папері не було.
Можливо, якби мені було двадцять років, я б більше жила мріями. Але зараз я добре розумію, що потрібно оцінювати те, що є тут і зараз. Чекати все літо в надії, що раптом з’явиться якийсь інший клуб, — немає жодного сенсу. Коли є конкретна пропозиція від хорошої команди, яка справді зацікавлена у футболісті, пропонує вигідні умови й контракт на три роки, — це дуже вагомий аргумент.
— У вас справді якось так складається з трирічними контрактами…
— Так, до речі, майже всюди були саме такі угоди: і в Бельгії, і в Аталанті, і в «Дженоа». Лише історія з Францією стала винятком. Хоча й там контракт теж був розрахований на три роки, просто ніхто не очікував, що все так швидко зміниться і ми повернемося до Італії.
— Це повернення вплинуло на рішення не переїжджати до Туреччини одразу всією сім’єю?
— Саме це частково пояснює, чому ми зараз поки залишаємося жити в Італії. Коли ми переїжджали до Франції, Олівії було лише чотири роки. Ми просто зібрали речі й поїхали. Вона вже мала йти до французької школи, і тоді для нас це взагалі не було проблемою. Зараз усе інакше. Коли ти вже не зовсім молодий і безтурботний, коли є діти шкільного віку, пріоритети змінюються.
Я знаю багато досвідчених футболістів, у яких сім’ї живуть у рідній країні. Наприклад, чимало хорватських гравців залишають дітей навчатися вдома. Вони не хочуть перевозити їх навіть до Італії, не кажучи вже про Туреччину чи інші країни, бо планують після завершення кар’єри повернутися до Хорватії. Для дитини кожен переїзд — це великий стрес.
До того ж Трабзон — це не Стамбул і не Анталія. Це дуже традиційне, консервативне місто. Основна проблема для нас полягає в тому, що там немає міжнародної школи. Якби була хоча б англомовна школа, ми, можливо, вже жили б там. Я чула, що багато футболістів також називають це головною складністю. Якщо діти доросліші, а міжнародної освіти немає, це справді проблема. Тому зараз ми подивимося, як складеться цей рік. Принаймні перший сезон точно будемо жити між двома країнами. А далі — побачимо. Якщо буде дуже важко на відстані від Руслана, шукатимемо інші варіанти.
— Зараз ви фактично живете на дві країни: ти з дітьми залишилася в Італії, Руслан — у Туреччині. Для футбольної родини відстань — це великий ризик чи, навпаки, свобода? Можливо, хтось когось ревнує?
— З появою дітей пріоритети дуже змінюються. Коли нам було по двадцять років, ми об’їздили майже пів світу. Переїхати в іншу країну для нас було зовсім не проблемою. Зараз є внутрішнє відчуття, що хочеться трохи зупинитися. Насамперед заради Олівії.
Для мене особисто не проблема вивчити турецьку мову чи адаптуватися до нового життя. Я дуже люблю Туреччину і, чесно кажучи, вже завтра могла б туди переїхати. Тим більше Трабзон — це місто з неймовірною природою. А для мене це дуже важливо. Саме тому мені так подобається Італія: тут є і море, і гори, як в Україні. Наприклад, я не змогла б жити в Лондоні чи будь-якому великому мегаполісі. Мені потрібен спокій, природа, внутрішня гармонія. Я вже багато читала про Трабзон і зрозуміла, що за атмосферою це саме те місце, яке мені могло б дуже сподобатися. Ми й тут, в Італії, часто їздимо в гори з дітьми. Ще до народження Крістіана ми з Русланом дуже любили трекінг, походи, підйоми на вершини.
— Тоді головна перепона виключно у навчанні?
— Так, єдина проблема — освіта для Олівії. Варіант із дистанційним навчанням ми навіть не розглядаємо, тому що в Туреччині це не дозволено законом. Діти повинні відвідувати школу. Наприклад, в Італії домашня освіта можлива. У Німеччині — ні. У Швейцарії — також ні. Як виявилося, і в Туреччині теж. Тому Олівія обов’язково має ходити до місцевого закладу. Але Трабзон — традиційне місто. Після італійської системи освіти, де діти мають досить вільне спілкування з учителями, для неї це була б занадто різка зміна. І ми не бачимо сенсу переводити її на кілька років до турецької школи, якщо потім знову повернемося до Італії.
— Тобто своє майбутнє після завершення кар’єри Руслана ви пов’язуєте саме з Італією?
— Так, наразі центр нашого життя залишається в Італії. Тут виросли наші діти, тут вони народилися, ми добре знаємо мову, у нас тут нерухомість. Сюди переїхали й мої батьки, які нам дуже допомагають. Крім того, саме з Італією Руслан пов’язує своє майбутнє після завершення кар’єри. Ми вже говорили про те, чим він міг би займатися далі. Італія для нього — це не лише країна, де він побудував кар’єру. Тут він міг би навчатися на тренера. В Італії одна з найсильніших тренерських шкіл у світі — Коверчано. Я б дуже хотіла, щоб він розвивався саме в цьому напрямку. Мені здається, що Руслан міг би стати дуже хорошим тренером.
— А як загалом проходить адаптація Руслана в новому колективі без сім’ї поруч?
— Руслана там зустріли просто чудово. Він дуже швидко адаптувався, йому постійно допомагають, йому подобається команда. Він казав мені, що в колективі дуже хороша атмосфера — така ж тепла, як була в «Дженоа». Він уже познайомився з багатьма футболістами, частину з них знав ще раніше. Новачки підтримують одне одного, тому він зовсім не почувається чужим. Коли Руслан переходив до Аталанти, адаптація була набагато складнішою. Він був іноземцем, і йому знадобилося чимало часу, щоб повністю влитися в колектив. Зараз усе відбувається значно легше.
— Я знаю, що для тебе матеріальна складова подарунків не настільки важлива. Ти мені про це вже розповідала.
— Так, у нас узагалі немає такої статті витрат, як подарунки. Ми просто даруємо одне одному емоції. У нас спільний сімейний бюджет, тому було б дивно, якби я купувала Руслану дорогі подарунки, враховуючи, що саме він зараз заробляє гроші для нашої сім’ї. Натомість я можу щось придумати, організувати, зробити для нього приємний сюрприз.
Для мене набагато цінніші емоції: спільна поїздка, подорож, відпочинок. Особливо після народження Крістіана ми зрозуміли, наскільки це важливо. Якщо в Олівії були канікули, ми використовували будь-яку можливість вирватися хоча б на кілька днів. А купити якусь річ ми можемо й без особливого приводу. Дарувати одне одному матеріальні речі — це, мабуть, більше про двадцять років, коли все здається дуже романтичним. Зараз ми вже на іншому етапі життя.
— А яка найдорожча річ у твоєму гардеробі?
— Якщо чесно, зараз мій гардероб ніби поставлений на паузу. Коли ми жили в Бергамо й Олівія вже трохи підросла, я перестала постійно бігати містом із візочком у спортивному одязі, заколисуючи її в Чітта-Альта. Тоді в нас з’явилося більше свободи, ми частіше виходили кудись разом. До речі, дуже цікаво, наскільки регіон, у якому ти живеш, впливає навіть на стиль одягу.
У Генуї зовсім інша атмосфера. Тут постійно відчувається вайб відпочинку. Через спеку й загальний ритм життя зовсім не хочеться вдягатися занадто ошатно, люди ставляться до одягу набагато простіше. Ніхто не звертає уваги, у що ти вдягнений. А коли ми приїжджаємо до Бергамо, одразу помічаємо іншу культуру: люди красиво вдягаються, носять прикраси, люблять вийти ввечері в гарне місце.
— Тобто ритм Генуї навчив ставитися до речей простіше?
— У Генуї все значно простіше. Тут навіть у хороший ресторан можна прийти без особливого дрес-коду. Ми живемо в дуже хорошому районі, де багато заможних людей. Вони їздять на роботу в ділових костюмах, але при цьому спокійно сідають на Vespa й їдуть до свого офісу в центрі міста. Для них головне — щоб це було швидко й зручно. Вони не женуться за демонстрацією статусу. Мені дуже подобається така простота, мабуть, саме тому ми теж почали ставитися до цього легше.
До того ж у нас народився Крістіан. І зараз для мене найважливіше — це комфорт. Я вже дуже давно не взувала підбори, тому що ввечері практично нікуди не виходжу без малого. Мені дуже подобається красивий одяг, сумки й взуття, але поки що я ніби законсервувала свій гардероб. Думаю, що приблизно через рік ми вже зможемо повернутися до більш активного життя. Поки що Крістіан без мене не засинає, тому зараз перше, про що я думаю, — це комфорт дитини й мій власний.
— Ідеальний раціон спортсмена зазвичай здається досить нудним. Пам’ятаю, ти розповідала, що Руслан любить готувати. Яка його улюблена страва, за яку, можливо, йому могло «дістатися» від клубних дієтологів?
— Думаю, після цієї відпустки в Туреччині він точно набрав кілька кілограмів. Ми про це жартували. Він сам сказав: «Нічого, зараз повернуся на збори — швидко все скину». У Туреччині неймовірно смачно готують м’ясо. Руслан дуже любить баранину. Це, мабуть, єдина страва, яку я взагалі не їм, а він міг би їсти хоч щодня. Там її готують просто фантастично — і в тандирі, і на вогні, і різними традиційними способами. У цьому плані Туреччина, мабуть, навіть перевершує багато інших країн. Італійська кухня, безумовно, чудова, тут величезний вибір морепродуктів, але вона зовсім інша.
— Тобто турецька кухня виявилася ближчою?
— А турецька кухня нам набагато ближча. Особливо якщо говорити про чорноморський регіон, де зараз живе Руслан. І риба, і овочі, і загалом продукти дуже нагадують ті, до яких ми звикли ще в Одесі. Навіть зараз він постійно розповідає мені, які там ароматні овочі, які вони смачні. Він від цього отримує справжнє задоволення.
Раніше Руслан дуже любив солодке. Наприклад, коли ми були у відпустці, він майже завжди обирав солодкий сніданок, а я — щось солоне. А зараз усе змінилося. Він узагалі перестав брати круасани, булочки чи бріоші. Навіть коли я пропоную, відмовляється. Жартує, що, мабуть, це вік.
Але загалом він дуже любить смачно поїсти. Водночас чудово розуміє особливості свого організму. Є люди, які можуть їсти що завгодно й не набирати вагу. А є ті, кому достатньо трохи розслабитися — і вага одразу збільшується. Руслан якраз із тих, кому потрібно постійно контролювати себе. Звісно, м’язова маса — це теж результат великої роботи, але харчування все одно має бути дуже дисциплінованим. Тому він завжди намагається тримати баланс і уважно стежить за своїм раціоном.
— Яку найбезглуздішу плітку про вашу родину ви читали в пресі чи соцмережах?
— Таких історій було чимало. Мене завжди найбільше зачіпало, коли всіх дружин футболістів починали узагальнювати й навішувати однакові ярлики. Я ніколи не любила, коли мене сприймали лише як «дружину футболіста». Так, я дружина футболіста, але кожна сім’я живе по-своєму. У нас із Русланом за десять років практично нічого не змінилося. Я ніколи не лізу в його футбольні справи, не сперечаюся з тренерами, не даю порад, які можуть йому нашкодити, і не дозволяю собі публічно когось критикувати.
Навпаки, завжди намагаюся зробити так, щоб йому було легше: підтримувати хороші стосунки з клубом, уболівальниками, адаптуватися до нового середовища. Мені було неприємно читати матеріали, де дружин футболістів виставляють недалекими людьми. Коли ми познайомилися з Русланом, він теж обирав собі не просто красиву картинку. Я здобула освіту, знаю кілька мов, мене добре виховали батьки. У нас прекрасні стосунки в родині. І коли всіх без винятку ставлять під один шаблон, навіть не знаючи, що відбувається всередині конкретної сім’ї, це несправедливо.
— Здається, суспільство часто мислить стереотипами щодо футбольних родин…
— Люди дуже часто судять лише за зовнішньою картинкою. Вони бачать обкладинку й одразу роблять висновки, хоча насправді не знають, через що проходить родина. А я завжди була людиною, яка любить справедливість, тому мені хочеться, щоб люди пам’ятали: не все так, як здається. Є сім’ї, де дружини взагалі не цікавляться футболом, і це абсолютно нормально. У нас із Русланом усе інакше — ми в цьому плані на одній хвилі. Можливо, саме тому нам вдалося пройти разом усі труднощі.
Коли ми переїхали до Бельгії, було непросто. Це був зовсім інший спосіб життя, інші можливості. Руслан не грав ні в Динамо, ні в Шахтарі, ми не починали кар’єру в максимально комфортних умовах. Ми поступово все будували разом, крок за кроком. Тому, коли читаєш якісь безпідставні плітки, знаючи, скільки всього ви пережили, звісно, це неприємно. Зараз я вже ставлюся до цього набагато спокійніше. Колись, особливо в період Аталанти, такі речі могли зачепити. Тепер — ні. Я знаю, як усе є насправді, тому не бачу сенсу реагувати на кожну гучну заяву чи вигадку. До того ж зараз наш головний пріоритет — сім’я. Коли вдома маленька дитина, вільний час хочеться присвятити дітям, собі чи просто відпочинку, а не читанню пліток в інтернеті.
— Новим тренером збірної став італієць Андреа Мальдера. Оскільки ви давно живете в Італії, чи перетиналися ви з ним? Що Руслан розповідає про його підхід до гравців?
— Ми з ним знайомі ще з тих часів, коли Андреа працював асистентом Андрія Шевченка. Тоді вони з Русланом почали спілкуватися, адже чоловік уже виступав в Італії, було багато спільних тем. Вони навіть часто літали через одні й ті самі аеропорти — Андреа до Мілана, Руслан до Бергамо.
Уже тоді було видно, що він дуже сильний у тактичному плані. А італійська тренерська школа — одна з найкращих у світі. Тому я була дуже рада, коли саме він очолив збірну України. Мені подобається, що це людина, яка вже знайома з командою, поважає український футбол і щиро підтримує Україну. Руслан іноді навіть допомагає хлопцям із перекладом окремих футбольних термінів. Футбольна італійська дуже специфічна, і навіть професійному перекладачеві буває непросто передати всі нюанси тактики чи тренувального процесу. Тому, якщо потрібно, Руслан із задоволенням допомагає партнерам краще зрозуміти вимоги тренера.
— Як ви сприйняли те, що останній збір збірної проходив саме в Україні?
— Мені дуже сподобалося, що останній збір пройшов в Україні. Це було важливо і для футболістів, і для вболівальників. Люди отримали можливість побачити команду наживо, відчути цю атмосферу. Мені здається, що зараз збірна стала ще більш згуртованою.
Також дуже цінно, що Андреа, будучи італійцем, настільки щиро підтримує нашу країну. Не кожен іноземець настільки глибоко переймається тим, що відбувається в Україні. Особисто ми ніколи близько не дружили, але ще коли тільки переїхали до Італії, він через Руслана передавав, що завжди готовий допомогти, якщо виникнуть якісь труднощі з адаптацією. Ми ніколи не зверталися по допомогу, але сам жест був дуже приємним. Тому я щиро сподіваюся, що разом із ним у збірної буде хороше майбутнє.
— Руслан казав, що перше, що зробив після перетину кордону, — з’їв хот-дог на заправці. Це справді було так?
— Так, це була жартівлива історія. Не те щоб це було його головною метою. Просто у нас із цим пов’язана своя традиція. Колись наш друг привіз нам український хот-дог, і ми якраз згадували, як після перетину кордону завжди заїжджали на ОККО. Для мене це була маленька емоційна віддушина. В Україні навіть атмосфера на заправках інша — сервіс, ставлення людей, тепло. Ти відчуваєш себе як удома. Тому я й сказала Руслану: «Перетнеш кордон — обов’язково заїдь на ОККО». Це була жартівлива відповідь, але водночас це справді стало першим, що він зробив.
— Що Руслан розповів тобі після зборів, які вперше за довгий час відбулися в Україні? Якими були його емоції?
— Щойно він перетнув кордон, одразу надіслав мені фото біля знака «Україна». Для нас це був дуже емоційний момент. Я бачила коментарі, де люди запитували, чому він не приїжджав раніше. Але потрібно розуміти, що він грав за італійський клуб і мав контрактні зобов’язання. Не все залежить лише від бажання футболіста. Тому можливість знову побувати в Україні стала для нього особливою. Тим більше зараз, коли в країні війна.
Він дуже тепло згадував атмосферу зборів, відкрите тренування, спілкування з людьми. Думаю, це було важливо і для футболістів, і для вболівальників. Зрозуміло, що футбол не може вирішити всі проблеми країни. Але хлопці допомагають настільки, наскільки можуть — і фінансово, і морально. Ми також підтримуємо різні ініціативи. І якщо хоча б на кілька днів футбол повернувся в Україну та подарував людям позитивні емоції — це вже дуже цінно. Руслан мріє ще раз зіграти на переповненому Олімпійському в Києві. Каже, що емоції від такого стадіону неможливо передати словами.
— Матчі збірної завжди супроводжуються величезним тиском. Чи бувало, що ти забирала в Руслана телефон, щоб він не читав коментарі? Як він реагує на хейт?
— Ні, швидше навпаки — це він іноді забирав телефон у мене, щоб я менше читала (сміється). Руслан дуже спокійна й емоційно врівноважена людина. Думаю, саме ця риса багато разів допомагала йому в кар’єрі. Навіть коли були чутки про конфлікт із Гасперіні, насправді він ні з ким не сварився. Що б не відбувалося, він завжди спокійно реагував. Навіть партнери по команді дивувалися, як він може мовчки сприймати емоційні зауваження тренера. Не кожен футболіст так уміє. Тому і до хейту він ставиться так само. Не читає, не реагує й не сприймає близько до серця. У Франції, в Італії — скрізь траплялися неприємні коментарі, іноді навіть із образами на адресу сім’ї. Але він вважає, що немає сенсу витрачати на це свої сили та емоції.
— Коли футболіст отримує травму, яким він стає вдома? Як ви пережили той період? І чи змінив Руслан після цього ставлення до власного здоров’я?
— Ця травма стала для нас одним із найважчих періодів. Усе наклалося одне на одне: спочатку померла моя бабуся, потім я дізналася, що вагітна, а ще за кілька тижнів Руслан отримав важку травму. Я була на ранньому терміні вагітності. Коли побачила, як його забирають із поля на ношах, мені стало настільки погано, що ледь не знепритомніла. Поруч була маленька Олівія, вона дуже злякалася і плакала. Це був страшний момент і для неї, і для мене.
Я навіть подзвонила нашому другові, попросила терміново приїхати, залишила відчинені двері, бо боялася втратити свідомість. Його підтримка тоді дуже допомогла. Окрема вдячність медикам, які працювали на стадіоні. Як потім пояснив хірург, вони надали допомогу буквально вчасно — це суттєво вплинуло на подальше відновлення.
— Як проходив процес відновлення і побут у цей час?
— Далі було непросто. Ми саме переїжджали в нову квартиру, яка ще не була готова. Я через вагітність не могла нічого носити, Руслан пересувався на милицях, ліфт ще не працював. Усе це морально виснажувало. Найважчим була невизначеність. Після таких травм немає гарантії, що футболіст повернеться на свій рівень. Саме це лякало найбільше. Але ця історія зробила Руслана сильнішим. Після повернення його сезон у «Дженоа» став одним із найкращих у кар’єрі. Це результат величезної фізичної й психологічної роботи.
Я підтримувала його, як могла, хоча сама переживала непросту вагітність і навіть певний час лежала на збереженні. Він теж дуже хвилювався, бо фізично не міг мені допомогти. Поступово, коли почав знову ходити, бігати й повернувся до тренувань, йому стало значно легше психологічно. Для футболіста повернення на поле — це найкраща реабілітація.
— Проєкт Atelier Mali у Бергамо — це більше творча віддушина чи ви хотіли перетворити його на великий бізнес?
— Останній рік був непростим, адже ми вже жили в Генуї. Керувати бізнесом на відстані дуже складно. Я люблю особисто працювати з клієнтами, контролювати процес, обирати тканини, бути залученою в кожну деталь. Це неможливо повністю делегувати. Коли стало зрозуміло, що ми навряд чи повернемося до Бергамо, а після народження Крістіана часу стало ще менше, я прийняла рішення закрити ательє. Це було непросто, але на той момент сім’я стала головним пріоритетом.
— Якщо озирнутися назад, чи є рішення у футбольній кар’єрі Руслана, про яке ти шкодуєш?
— Ні. Навпаки, я рада, що він свого часу поїхав до Бельгії, хоча мав інші варіанти. Саме цей шлях зробив його тим футболістом, яким він є сьогодні. Успіх не приходить миттєво. Щоб вирости як спортсмен і як людина, потрібно пройти складний шлях. Думаю, усі наші рішення були правильними.
— А щодо італійського періоду?
— Єдине, про що іноді шкодую, — що Руслан не зміг повністю розкритися в Аталанті. Попри те, що він став одним із найкращих асистентів Серії А, мені здається, його потенціал був ще більшим. Якби він отримував таку довіру від тренера, яку мав, наприклад, у збірній чи в інших командах, міг би показати ще більше.
— Перехід до Туреччини — це вже початок останнього етапу його кар’єри як гравця?
— Звісно, у цьому віці вже замислюєшся про майбутнє. Кар’єра футболіста не триває вічно. Можливо, це останній великий контракт. Але якщо Руслан і надалі так професійно ставитиметься до себе, свого здоров’я й відновлення, я не виключаю, що після нього буде ще один. Побачимо.
— Хто для тебе найкращий футболіст світу, окрім Руслана?
— Для Руслана — без сумніву Мессі (посміхається). Але мені завжди дуже імпонував Кріштіану Роналду. Не лише як футболіст, а як професіонал і людина. Захоплює його дисципліна, ставлення до роботи, сім’ї, дітей, благодійності. Він багато років тримає неймовірний рівень, і це викликає повагу. Тому моя остаточна відповідь — Роналду. А Руслана — Мессі.
Христина Пастухова