Володимир Безсонов: «Найстрашніше — перелом. Усе інше треба терпіти»

Легенда «Динамо» Володимир Безсонов розповів в інтерв’ю Дмитрові Гордону, скільки і яких травм зазнав упродовж кар’єри.

— Ось футбольні статистики порахували, що в тебе було близько 80 травм. Це правда? Які були найстрашніші?

— Найстрашніше — перелом. Ну, ще кісточка була. А все інше, я думаю, треба терпіти.

— У тебе високий больовий поріг?

— Не знаю. Пам’ятаю, у Харкові мені наклали сім швів на коліно. А вже на наступну гру я був готовий.

— Ти справді був готовий грати?

— Так. Мені кажуть: «У тебе ж сім швів». А я відповідаю: «У мене нічого не болить». Шви ще не можна було знімати, мало минути тижні зо два. Я надягнув наколінник і вийшов грати.

— Скільки разів узагалі оперували ці золоті коліна? Три?

— Ні, дві операції.

— У тебе ж іще був перелом шийних хребців.

— Так, це взагалі був кошмар. Мені надягли такий корсет. Приїхав після лікарні на базу, Лобановський побачив мене в корсеті й питає: «Ну і що далі?» Я кажу: «Зараз усе мине». Напевно, місяць ходив.

— Як це сталося?

— У Москві грали з «Торпедо». Якщо м’яко сказати, пішов у стик головою. Уже потім зрозумів, що з шиєю щось не так.

— Але матч ти дограв?

— Так, всю гру дограв. Уже в поїзді почало нудити, шия сильно боліла, ходив як робот. Потім помазали чимось, а наступного дня повезли до фахівця. Він подивився й сказав, що хребець змістився. Почав щось вправляти, робити масаж. Думаю, ще більше погіршив ситуацію. Тоді ж медицина була зовсім іншою. Були в обласній лікарні. Потім приїхав на базу в корсеті, але нічого не минало. Давали таблетки, робили уколи.

— Переломів узагалі багато було?

— Уже й не пам’ятаю.

— Боліло?

— Звісно.

— І терпів?

— А що робити? Така робота. (Показує на ногу) ось робоча нога. Її тоді ще навіть не зашили.

— Я завжди дивувався, як ти це все витримував.

— А що робити? Якщо у футболіста нічого не болить, значить, він не футболіст.

— Я завжди дивувався твоєму спокою. Іншого хтось ударить — він одразу заводиться, а ти вставав і продовжував грати. Ні злості, ні агресії. Це особливість характеру?

— Напевно. Я вважаю, що свою енергію треба спрямовувати в правильне русло. Коли починаєш нервувати, кричати, сперечатися — просто марнуєш сили.

— Після таких важких травм не було страху йти в стик або робити підкат?

— Спочатку був. Особливо після травми шиї. Контролював себе, думав, як грати головою. Але головою ж однаково грати треба. А потім поступово все минуло. Лікарі казали, що через травму шиї може бути параліч, можуть відмовити ноги.

— І що ти відповів?

— Ну, нехай буде. Все одно будемо грати (сміється). Потім усе минуло. Але били мене, звісно, нещадно.

— Пам’ятаєш, від кого діставалося найбільше?

— Ні, навіщо прізвища? Це контактний вид спорту. Звісно, були злі, агресивні футболісти. Пам’ятаю, був у Миронової в Москві. Щось порвалося всередині. І в неї висів плакат: «Травматизм у спорті — футбол на першому місці». Хокей був десь п’ятим чи шостим.

— Але ж були люди, які завдавали травм з якоюсь особливою злістю?

— Річ у тім, що ти й сам лізеш. Щоб не поступитися, треба грати на випередження. Якщо ти встиг до м’яча першим, а суперник уже не встигає, то залишаються тільки мої ноги.

— Валерій Васильович Лобановський любив награний склад. Багато хто приховував травми, домовлявся з лікарями, аби тільки не втратити місце в основі. Таке справді було?

— Думаю, так.

— А в тебе?

— Звісно. Ось шви на коліні стоять — Лобановський знає про це, а я все одно виходжу грати. Він викликає мене й питає: «Як справи?» — Я відповідаю: «У мене нічого не болить». — Він каже: «У тебе ж шви». — Я відповідаю: «Ну і що?» Отак і було.

— Інші теж так робили?

— Думаю, багато хто. Не повірю, що можна грати у футбол і виходити після матчу чистеньким — без синців, без забоїв. Значить, ти не грав.

— Це сьогоднішнім футболістам треба розповісти.

— Нехай послухають.

— Правда, що одного разу ти грав із переломом?

— Не зовсім. Це був той самий матч у Москві. Мене тоді буквально розірвали, і я грав із відкритою раною. А щоб сказати, що прямо з переломом грав — ні. Хоча бувало, що зв’язки рвав, догравав матч, а потім уже гіпс і все інше.

— Коли ти став тренером, одного разу сказав своїм футболістам: «Від гри може звільнити тільки довідка з моргу або перелом. Бажано відкритий, щоб я бачив». Це правда?

— Так (сміється). Ну як можна піти з футбольного поля без жодного синця? Значить, не грав.

— Старі травми сьогодні даються взнаки?

— Звісно. Зранку болить гомілковостопний суглоб, коліно.

— Прокидаєшся — усе тіло болить?

— Поки не розходишся — так. Потім стає легше. Але відчуваю і тут, і там. Так і має бути.

— Якби тоді була сучасна медицина — німецька, швейцарська, американська — усе склалося б інакше?

— Думаю, так. Тому що в нас, крім зеленки, нічого не було.

— Ну і йод ще?

— Йод теж.

— Багато хто з вашого покоління сьогодні практично інваліди через ті навантаження і тренування.

— У кожного своя робота. Треба розуміти, що без цього ніяк. Ось, наприклад, фінал чемпіонату Європи я пропустив. Тому що з Італією вийшов грати. Коліно було о-о-ось таке, але що зробиш? Тільки фінал однаково довелося пропустити. Шкода.

— Багато хто згадує, як тоді «вбивали» спини — носили одне одного на плечах, бігали сходами.

— Так. На стадіоні «Динамо» забігали сходами з партнером на плечах, потім мінялися. А взимку, у грудні, починалася фізпідготовка в Гантіаді. Там болотами бігали. Так що довелося пройти все.