Найкращий бразилець в історії київського «Динамо» Діого Рінкон приїхав до Бучі та Ірпеня, аби провести майстер-клас для дітей, і дав інтерв'ю Youtube-каналу SportArena.
— Діого, ми з тобою спілкувалися востаннє сім років тому на Нивках. Для мене велика радість бути знову тут і бачити тебе. Що у тебе змінилося за ці сім років?
— Я думаю, що я трішки поправився, більш змучений і коліна ще більше болять. Але те, що в мене в серці відбувається, воно ще потужніше в мене.
— Ти постійно приїжджаєш в Україну. Я розумію, що тебе тягне сюди, тягне в Київ, ти любиш «Динамо», любиш Україну. Можеш розказати про цю любов? Чому ти кожні декілька років повертаєшся? Це дуже приємно для нас.
— Сьогодні я більше розумію, чому я сюди приїхав у 2002 році. Тому що це був Божий план у моєму житті. Я дуже вдячний Богові за «Динамо-Київ», але сьогодні я маю ще більшу любов за цілий український народ.
Особливо в той час, який ви зараз переживаєте тут. І приїжджаючи сюди, я хочу практично показати українському народу і особливо дітям те, що я дійсно люблю народ. І я от зараз фізично тут перед вами сиджу, щоби бачити обличчя людей, особливо посмішки дітей, що я люблю вас.
Я люблю цей народ і я вдячний Богові за цей народ, який вплинув на моє життя.
— Розкажи взагалі, чим зараз ти займаєшся. Я так розумію, можливо, когось тренуєш у Бразилії, тому що людей це дійсно цікавить. Як ти живеш?
— Сьогодні моя основна робота — це піклуватися дуже добре про мою сім'ю, про мій дім. Але, звісно, я так само працюю у футболі. Я допомагаю деяким клубам у нашій країні. Я працюю індивідуально з певними дітьми-футболістами, які хочуть покращити свої здібності. Я працюю з ними за індивідуальною програмою.
Паралельно з тим я займаюся соціальним проєктом, який звернений на дітей. І ми там із тими дітками займаємося футболом. І так само ми розказуємо їм про християнські цінності, розказуємо про Ісуса Христа. Ми вчимо їх, як правильно жити.
— Я знаю, що в тебе була своя футбольна школа.
— Можливо, люди десь не до кінця зрозуміли: це не моя особиста футбольна школа, якась академія. Це просто соціальний проєкт, у якому я займаю лідерську функцію. Але в мене є мрія, і я можу розказати вам про мрію. Я молюся про це, бо я хочу зрозуміти, чи це Бог хоче, щоби я це робив.
— Розкажи.
— Ми маємо мрію певного дня повернутися до України і зробити щось особливо тут, саме в Україні, на українській землі.
— Футбольний проєкт?
— Футбол. Саме так.
— Знайшов ось такий раритет — твою ігрову футболку. Ось дивишся зараз на неї. Які в тебе спогади? Що відчуваєш?
— Ну, не тому, що я зараз тут знаходжуся, але це клуб, де я відчував себе неймовірно щасливим. Моя дружина, мій син просто обожнювали цю країну. Тому це для мене футболка репрезентує багато щастя.
— Коли дивишся на цю емблему, що відчуєш?
— Вдячність.
— Розкажи мені, будь ласочка, ти зараз дивишся матчі «Динамо»? Якщо так, які в тебе враження, відчуття?
— Сьогодні дуже складно взагалі мені будь-який матч подивитися від початку до кінця, якщо говорити чесно. Але я читаю багато, дивлюся в Instagram, я спостерігаю. Тобто деяку інформацію я маю.
Я визнаю, що я не маю тепер терпіння на 90 хвилин подивитися цілий матч.
Можливо, «Динамо» не переживає свій найкращий момент, але і у вас, і Україна, країна вся, не переживає найлегший момент у своїй історії. Тому, напевне, я не зможу дати якусь якісну аналітику щодо гри «Динамо-Києва».
— «Динамо» зараз трошки на збірну Бразилії схоже.
— Я хотів це сказати. Ви зірвали це з моїх уст (сміється).
— Пам'ятаєш, востаннє, коли ти цілий матч «Динамо» дивився?
— Напевно, я ще тут грав (сміється).
— Тобто ти вже давно.
— Звісно, я десь, можливо, трошки жартую, але напевне, якщо це були матчі в єврокубках, напевно, все ж таки я щось бачив, якісь уривки принаймні. Але я зараз не згадаю, не питайте мене, будь ласка, бо я вже старію.
— Хочу тобі показати: зараз є нападник такий у «Динамо» — Матвій Пономаренко. Він дуже схожий на тебе, як на мене. Опа. Що би ти сказав: схожий він на тебе чи ні?
— Ну, якщо говорити за кольором його шкіри, трішки подібний (сміється). А за габаритами він теж такий крупний, так? Я бачив, що він потужний хлопець.
— Майже 100 кг, так?
— Ну, теж гарну позицію займає. Б'є ногами, головою. Так, він має 100 кг, але я бачу, що в нього це сила, це м'язи, м'язова маса. Тому що я 100 кг — я вже грубасик, а він сильний.
— Він багато голів забиває. Кращий бомбардир команди зараз.
— Я бачу, що це дуже здібний хлопець. Він мені подобається.
— Зараз тобі покажу один гол «Шахтарю».
— Я люблю дивитися голи, які забиваються «Шахтарю» (сміється).
— Що скажеш?
— Дуже добре. Дуже добре. Дуже добре (сміється). Я бачу, що він такий здібний хлопець. Є потенціал. І важкий є. Ну, вже він показує свій потенціал.
— Чи спілкуєшся ти з президентом «Динамо» Ігорем Суркісом?
— Ні.
— Тільки коли приїжджаєш?
— Так, бачилися. Але я не бачив його в цьому році. Минулого року ми сюди не доїхали, до Києва не бачив. Я зі своєю сім'єю тут був у 2019-му. Це, напевне, той раз, коли ми бачилися. От тоді я бачив Суркіса.
— Чи не було в тебе бажання, можливо, знайти якихось талановитих бразильців для «Динамо»?
— Сьогодні я вже про це думаю. Коли я перестав грати у футбол, я мушу визнати, на початках я себе дистанціював від футболу, тому що в мене були певні особисті проблеми. І я тоді себе ізолював від футбольного світу.
Але сьогодні я вже думаю про це. Хто знає, можливо, Суркіс побачить це інтерв'ю або команда, і він мене покличе. Я завжди мав бажання бути таким певним агентом, таким місточком між Бразилією і «Динамо». Власне тому, що я себе дуже добре відчував тут у клубі і, розуміючи більш-менш, якого саме типажу гравця потребує «Динамо». Хто знає, можливо, це відбудеться.
— Просто Данило Сілва, теж колишній бразилець, який грав за «Динамо», зараз працює скаутом. Ну, допомагає шукати все можливе. Олександр Шовковський, Ігор Костюк, ти ж грав з ними. Зараз вони вже тренерами стали. Я бачу, що час Максим Шацьких, здається, десь уже тренує в іншій країні.
— Я за деякими колегами спостерігаю. Дмитрулін так само в «Динамо». Я спостерігаю за вами. Інтернет має добру сторону якраз таку. Вони не знають, але я знаю (сміється).
— За всіма стежиш. «Динамо» з Шовковським стало чемпіонами. Ти бачив теж?
— Так, я бачив.
— Але потім щось результати погіршилися.
— Футбол він такий у нас: піднімаєшся і падаєш.
— З ким взагалі з колишніх одноклубників на зв'язку?
— Ну, сказати, що я маю таке часте спілкування, напевне, ні з ким. Але те, що я кажу, от що нам зараз інтернет приносить, або Instagram: я слідкую за кимось, поставлю лайк, напишу якийсь меседж в Instagram, наприклад, так, вони мені відповідають.
Ну і, звісно, бразильці так само, які тут були. Е-е, Родольфо, наприклад, я з бразильцем маю дуже добрий контакт. Це навіть, можна сказати, такий мій товариш. Родріго так само, але не так, як з Родольфо. Клебер, Корея — оці хлопці, я маю з ними зв'язок.
— За чемпіонатом України, я так розумію, ти взагалі не стежиш і не знаєш, що з'явилося дуже багато нових команд?
— Так. Завтра, наприклад, ми, напевне, відвідаємо один клуб, але це, по-моєму, друга ліга чи перша ліга — це ЮКСА.
— ЮКСА. Там багато бразильців. Там тренер в ЮКСА Андерсон Рібейро, проти якого ти грав.
— До речі, він навіть з мого міста Порту-Алегрі. Ми народилися в одному місті.
— «Харків», «Полісся», ЛНЗ — чув про ці клуби?
— Я почув, сказав «Полісся» — я мушу визнати, я не зрозумів, це про що. Я розумію, що це клуби, але я знаю, що є деякі клуби, що в мій час існували, їх зараз теж немає вже.
Я завжди, наприклад, любив «Дніпро». Це потужна була завжди команда. «Металург Донецьк», «Металіст» — здається, ті клуби, які мені дуже подобалися, зараз уже не існують.
— Скажи взагалі про свій візит в Україну зараз, про цю важливу місію.
— Те, що робимо ми зараз, воно відображає той стан серця, тим, чим ми живемо зараз у нашому житті, в моєму житті.
Це щось таке, що свого часу, коли я був на самому дні свого життя, це щось, що витягнуло мене з самого дна. І я зараз є неймовірно щаслива, радісна людина. І ось власне оцю новину я привіз зараз сюди, в Україну.
Ми хочемо сказати українському народу, що ми підтримуємо ваш український народ. Ми є солідарні разом з вами.
— Ну і також, я так розумію, ви показуєте певний майстер-клас для дітей.
— Звісно. Футбол — це той інструмент, який нас приєднує один до одного. І коли діти дивляться на нас, на тренерів і особливо на мене, який має історію, пов'язану з Україною, звісно, вони хочуть подивитися на нас, як ми граємо у футбол, як ми працюємо з м'ячем і про що ми говоримо.
Ну, звісно, я вже зараз у такій ігровій кондиції за віком, що я вже не можу робити те, що я робив раніше, але я ще на щось здатний.
— Мене дуже розчулило відео, коли в перший день повномасштабного вторгнення ти прислав мені у WhatsApp відео зі словами підтримки України. Мене це дуже розчулило.
— І слава Богу. І слава Україні, і слава українському герою. Молімося за мир.
— Діого, дуже багато людей завжди цікавило, чому ти пішов із «Динамо». Тому що все було гаразд, ти грав, забивав, був одним із найкращих футболістів «Динамо» і тут у якийсь момент ти зникаєш. Що сталося?
— Це вже було п'ять років, що я в клубі. Я потрошки спілкувався з президентом клубу. Я просив президента, щоб, можливо, підсилити клуб, щоби ми в Лізі чемпіонів більш достойно могли виступати.
Можливо, я ці речі доносив, але робив це неправильно, але ці розмови, вони в якійсь мірі трошечки мене турбували. Мене трошки почало воно напрягати, ці розмови. І прийшов момент, що ці от розмови безрезультатні, вони привели до того, що мені якось стало нецікаво.
І тому я вирішив поїхати в мою країну і грати в моїй країні, тому що, можливо, цей період у Бразилії міг би трошки розслабити мою голову, я би повернув все назад в Україну з іншою головою.
Але цього не відбулося. Мені життя в Бразилії не допомогло так, як я хотів. Я побачив, що в Бразилії речі не були настільки хороші, як я собі думав. І коли я повернувся в «Динамо», справа ще гіршою стала.
— На жаль, я чув версію, що ти хотів перейти в Європу. Там, здається, пропозиція від «Бордо» була, але тебе не продали. І це дуже сильно вплинуло на твій психологічний стан.
— Ну, насправді, моя розмова з президентом, вона включала в себе різну тематику і одна з них — це, власне, оці можливості грати в інших європейських клубах. Це так само не відбулося.
І власне, от якщо я не їду з «Динамо», тоді я просив власне президента, щоби, можливо, підсилити склад наш у «Динамо». І власне оці от розмови різні, вони так само мене дуже виснажили. І сталося те, що сталося. Я пішов.
— У тебе почалися, я так розумію, тоді депресія і проблеми з алкоголем?
— Напевне, що ні. Алкоголь, він взагалі, на жаль, іде зі мною, вже багато років ішов зі мною. Це починаючи практично з дитинства: алкоголь був присутній у моєму домі.
Саме коли я перестав професійно грати у футбол, тоді алкоголь почав мною домінувати. Тому, якщо говорити про моє захоплення алкоголем, воно десь так у мене відбулося.
— Але, ну, я розумію, що це погано, що це дуже жахливо, але в якійсь мірі чи допомагав алкоголь тобі знайти спільну мову з одноклубниками, особливо з українцями?
— Ну, не з легіонерами, в якійсь певній мірі так. Алкоголь, він тобі трошки допомагає розслабитися, і ти вже не такий втомлений, тільки тут. Та, можливо, так, він у чомусь, можливо, мені допомагав тут, у клубі, для того, щоб мати кращу комунікацію.
Сьогодні я розумію, що алкоголь — це дуже поганий друг. І власне тому сьогодні я не боюся про це говорити, але я всім кажу, що це дуже страшна перешкода. Це дуже велика проблема, яку треба уникати.
— Але всі футболісти «Динамо», з якими ти грав, я у них у всіх питаю, хто найкращий легіонер «Динамо» в історії. Всі кажуть — Діого Рінкон. Тому що він адаптувався до нас. Взагалі не відчувалося, що ти легіонер.
— Але ви розумієте, я вже з такого контексту приїхав сюди, тому нам легко було знайти мову. Місто, в якому я живу в Бразилії, так само багато вживається алкоголь. Там достатньо холодно, до речі, тому я думаю, тут так само у вас холодно в Україні. Футбол у нашому штаті Ріу-Гранді-ду-Сул так само досить сильний, як тут у вас. Тому мені це полегшило мою адаптацію тут.
— Є легендарні історії, що ти міг після відпустки приїхати з дуже багатьма зайвими кілограмами.
— Так, так. В мене з вагою були проблеми. Ну, я і зараз так страждаю трошки на це (сміється).
— А скільки найбільше ти приїжджав із зайвими кілограмами?
— Кінці. Кінці. Кінці. 15 кг плюс (сміється).
— Як це? Як із двома гантелями важкими.
— Здається, що це нереально, але це стало реальністю в мене. Так, коли я повертався з Бразилії, так, це було, на жаль.
— А що тобі найважче давалося в Україні? Погода, холод, відсутність рідних? Ось що найбільшою проблемою було в Києві?
— Якщо бути дуже відкритим, напевне, великих труднощів у мене не було. Напевно, найбільша проблема для мене — це я сам був, тому що ця гордість, яка переважно є в людині, ця пихатість — це проблема.
Можливо, це були мої основні причини, які зробили мене покинути «Динамо».
— А мова? Те, що не супербагато бразильців було спочатку?
— Ні, тому що перекладач, який мене наділив клуб, це став таким дуже хорошим моїм другом і батьком. Борис Григорович і його дружина Алла. Так само він дуже багато мені допомагав у перекладі, але так само він мене мотивував, щоби я і вивчив трішки.
— На скільки відсотків ти реалізувався як футболіст? Як ти вважаєш?
— Дивіться, я напевне зреалізований футболіст. Я став професійним футболістом. Я підписав перший професійний контракт із моїм домашнім клубом, за який я вболіваю до сих пір. Це «Інтернасьйонал» там, із півдня Бразилії.
Я грав за збірну Бразилії, так, не основну, але я був у молодших категоріях. Я грав у великому європейському клубі. Я маю історію в цьому клубі. Я грав у турнірі мрії кожного футболіста — це Ліга чемпіонів.
Я так само грав у великому клубі в Греції, великий клуб Бразилії — «Корінтіанс».
А фінансова моя ситуація допомогла витягнути мою сім'ю з бідності в досить заможне життя. Тому я, напевно, з точки зору професіоналізму, я відчуваю себе зреалізованим.
— Діого, я вважаю, і багато вболівальників «Динамо» так само, що ти найкращий бразилець в історії київського клубу. Ти грав двома ногами, чудово головою, техніка, чудове взаєморозуміння з партнерами. Дуже багато голів забив. Чому після тебе майже — ну, там Даніло Сілва і Бетао, напевно, два бразильці заграли в «Динамо», всі інші — ні?
— Дуже дякую за те, що мене так хвалите. Я настільки добре грав двома ногами, що в мене вже зараз жодної немає. Майже (сміється).
Мені важко це пояснити, чому так. Ну, але, звісно, ми ж не говоримо лише тут про цифри на футбольному полі.
Мені здається, що навіть мій контакт, такий емоційний зв'язок із вашою країною, він, напевне, так само пояснює цей мій успіх. І навіть той факт, що ситуація, яку ви проходите, і я зараз тут з вами, я не вважаю себе найкращим бразильцем у «Динамо» чи тут. Я не відчуваю себе таким.
Але я знаю одне, що я віддав найкраще, що я мав, цьому клубу. І я дуже себе добре почував тут. Можливо, ті мої щирі почуття, які я так публічно висловлюю, вони, можливо, роблять так, що вболівальники «Динамо» так симпатизують до моєї персони. І я в певній мірі мушу сказати, що мене це задовольняє.
— Але бразильцям «Шахтаря» набагато легше було грати в клубі, ніж у «Динамо».
— Так, напевне, так. Бразильцям у «Шахтарі» точно було значно простіше. Але я так само за мій час у «Динамо» мав дуже класних українців, партнерів по команді, як і іноземців. Я відчував таку підтримку від моїх колег по клубу.
Ну, я можу так навіть скористатися моментом, ще дещо сказати. Я пам'ятаю, коли я прийшов перший раз у столову, мене за свій стіл запросив Белькевич, тому я розумів, що вже щось велике для мене було приготовлено в цьому клубі.
Тому я вірю, що Бог мав мету для мого прибуття сюди. Все, що відбулося. І зараз я в поверненні, зараз я тут знову розказувати мою версію моєї історії. Ви бачите мої очі. Я думаю, що воно вдалося.
— Михайличенко нещодавно в інтерв'ю казав, що поки в «Динамо» не прийшли Клебер, Родріго і Родольфо, тобі було легше. Коли вони прийшли, то ти трошечки почав із ними більше гуляти і ось тоді трошечки занепад у тебе пішов. Чи правда це?
— Ну, звісно, коли приїхали бразильці в клуб, звісно, що я почав більше часу проводити з ними. Це правда. Для адаптації, навіть для того, щоб допомогти їм в адаптації. Але я не думаю, що воно саме так було, що їхня така була причина в цьому.
Я шукав просто виправдання, щоб глибше пізнати Україну з поганої сторони.
— Шовковський в інтерв'ю мені казав, що ти як справжній танк, що ти як Лукаку, такий пробивний.
— Каже, мені приємно таке порівняння. Це так само воротар, якого я завжди цитую як одного з найкращих, якого я бачив.
— Ну, також мій батько Юрій Дмитрулін казав, що ти серед усіх легіонерів, що він тебе, можна сказати, навіть легіонером не вважав, що настільки ти був як рідний.
— Слухайте, я реально себе дуже добре почував тут. Це правда. Ну, давайте так. Я напівукраїнець, тому я з вами тут зараз (сміється).
— 50 відсотків?
— 7 відсотків (сміється).
— Який у тебе улюблений тренер був у «Динамо»?
— Сабо.
— Він любив більше бразильців, ніж українців?
— Я ж не бразилець (сміється). А Михайличенко, Дем'яненко — всі, всі були для мене важливі.
Михайличенко мені дуже допоміг. Можливо, Михайличенко навіть мені більше допоміг. Тому що це був мій перший тренер власне от у порозумінні тактики.
Але я Сабо любив за те, що він був дуже прямолінійний. Це я люблю, але емоційний такий.
Дем'яненко?
— Саме головне, що я не пам'ятаю, щоб я з ним працював. Можливо, якийсь короткий період часу.
— Ну, він місяць був десь, місяць.
— А, ну тоді окей (сміється).
— Хочу показати тобі фотки твоїх одноклубників і якісь асоціації. Розкажи про них, можеш якісь історії, асоціації, спогади. Для мене Белькевич — найкращий гравець, із ким я грав у «Динамо».
— Сумую за ним. Я шкодую, так, про те, що відбулося з ним.
— Гусін.
— Гусін. Я пам'ятаю одну цікаву історію, з ним пов'язану, з бази. Я побіг сам, пам'ятаю, в лісі там біля бази. Я тільки приїхав у клуб, і мені так страшно було самому бігти там, у тому лісі. І він заховався за одне дерево і мене налякав. Я там чуть не втратив розум. Це таке вітання в клубі було.
— Ващук.
— Ващук дуже технічний був захисник. Я слідкую за Ващуком зараз. Я бачу, що він багато хорошої такої соціальної праці робить в армії. Зараз, знаєш, я чув, я бачив, але я не розумів, чи він як солдат, чи, ну, як військовий, чи медик.
— Він медик.
— Медик.
— Ребров.
— Ну, Ребров — це крутий футболіст. Ми не знали його дуже добре, тому що він потім уже повернувся в «Динамо». Діма почав грати. Ми сказали: «О, це цей чоловік інший» (сміється).
— Алієв.
— Алієва ми називали Сашня (сміється). Бразилець теж. Вони двоє з Мілевським.
— Це небезпечні хлопці…
— Але удар у нього дуже сильний був. Так, він дуже добре бив зі штрафних.
— Дмитрулін.
— Я дуже любив Дмитруліна, але ми боялися його, тому що він був занадто серйозний і злий деколи. Ми, бразильці, казали: «О, злий» (сміється).
— Що кричав сильно?
— Ні, не то що кричав, він завжди дуже серйозний і страшний погляд мав. Але ми його любили.
— Шовковський.
— Завжди поважав нашого голкіпера. Так, коли мене питають про голкіперів, я завжди цитую Шовковського.
— Гусєв.
— Гусєв, так. Коли він, будучи ще молодим, почав з нами грати, ми звернули на нього увагу. Дуже активний, бігав, швидкий, технічний. Напевне, це більш такий повноцінний футболіст був український. Ось казали, що в нього два серця. Так, він реально дуже круто грав. Я хотів хоча би половинку мати такої сили, яку він мав.
— А це наш голеадор. Він багато забивав голів.
— Я завжди дуже добре про нього згадую. Це мій друг. Класний чувак.
— Хацкевич.
— Я пам'ятаю наш перший фінал, який ми разом грали, і перед тим, як ми зайшли на поле, він побажав мені удачі і каже: «Ми сьогодні заб'ємо голи». І він дав мені пас, і ми забили гол. Класно. Він зрівняв рахунок, а я забив переможний гол «Шахтарю».
— Леандро.
— Цей в Україні був для мене одним із найближчих моїх друзів. Дуже такий талановитий футболіст. Це один із небагатьох, із ким ми мали контакт за межами клубу.
— Маріо.
— Верпаковськис був бразильцем у нас. Ми зробили так, щоб він туди попав. Я пам'ятаю його. І Леко, в поїздці вони разом були. Ми організували їм поїздку туди.
— Шацьких.
— Швидкий, так само забивав голи.
— Мілевський дорівнює Алієв. Алієв дорівнює Мілевському?
— Так, для нас це одна і та сама людина. Все разом, все разом були, робили все разом. І вони були талановиті футболісти. Алієв був більш атлетично сильний, а Мілевський — більш технічний гравець.
— Хоча в нього такий цікавий стиль був, такий танцюриста, але він таким танцювальним стилем всіх обводив.
— Так, він сильний був.
— Допомагав тобі адаптуватися в Києві? Він більше молодший за мене. Це ти йому допомагав?
— Та ні, він уже все знав (сміється).
— Президент завжди дуже серйозний, такий наполегливий, відповідальний.
— Все, про що ми домовлялися, воно завжди виконувалося. Я дуже люблю його.
— Я знайшов яскраві моменти твоєї кар'єри за «Динамо» і хотів би тобі показати, щоб ти згадав молодість.
— О, шахта! Гол «Шахтарю».
— Так. Фінал Кубка.
— Так, так.
— Ти любив «Шахтарю» забивати?
— Я любив, але мушу визнати, мені так само везло деколи.
— Це «Локомотив» московський.
— Дуже приємно бачити такі голи.
— Знову «Шахтар». П'ять голів забив «Шахтарю».
— Сім, я думаю, що я більше забив.
— Може, я думаю, що я більше забив.
— Більше треба перерахувати. І гольових багато віддав.
— Красивий гол, до речі. Белькевич багато гольових тобі віддав.
— Тріо наше було дуже класно. Ми дуже класно відчували один одного на полі. Я, Шацьких і Белькевич. Нам було комфортно дуже грати разом.
— Так, це гол «Інтеру» в міланському матчі Ліги чемпіонів. «Шахтар» знову. Ну, це дуже красивий гол.
— Угу.
— А розкажи, як ти налаштовувався на матчі з «Шахтарем»? Це особлива атмосфера була.
— Як будь-яка гра, таке дербі, таке потужне, ти завжди себе концентрував по-іншому. Ти розумів, що треба краще готуватися. Якщо ти добрий футболіст, то найкраща підготовка — це підготуватися ментально.
Два-три дні до гри ми себе настроювали на битву. І це дуже класно — грати ось такі потужні класики.
— Але у бразильців «Шахтаря» теж сильні були. Кого пам'ятаєш? Фернандіньо, Матузалем.
— Так. «Шахтар» потужний був тоді. Але наша команда теж була сильна. Ми мали дуже потужну команду тоді. Ми все ж таки були бійці, ми боролися, ми мали сміливість, ми були такі гравці, які мали характер.
Я навіть визнаю такий момент, що коли я прийшов у клуб, мене навіть це трішки лякало. Хоч я досить такий великий за розміром, але я завжди намагався бути технічним гравцем. А тут на тренуванні це була битва.
— А кого з футболістів «Шахтаря» пам'ятаєш ти?
— Ну, звісно, бразильців знаєш, хто грав тоді за «Шахтар». Я, якщо не цитувати бразильців, то я би, напевне, правого захисника Срну. Напевне, Срна, хорват, так.
— Звісно, якщо не цитувати бразильців, тому що бразильців вони відрізнялися у команді. А хто найсильніший із бразильців у них був?
— Фернандіньо і Матузалем. Напевно, цих два.
— Який із голів за «Динамо» все ж таки найулюбленіший, з яких от я показав?
— Я, напевне, коли думаю про голи, напевне, про важливість голу. Звісно, усі проти «Шахтаря». Ну і, звісно, голи, які забивав у Лізі чемпіонів.
Це найважливіші, напевно, були голи, особливо ці, коли треба було пробитися у групу, щоб грати. Оці голи, щоби ми пробилися, це були важливі голи.
— «Фенербахче».
— «Фенербахче», напевно, для мене навіть була найкраща моя гра. Я якусь особливу енергію мав на той матч. Коли я дивлюся хайлайти, то таке враження, що це не я (сміється).
— «Реал», «Рома», «Манчестер Юнайтед», «Інтер», «Локомотив».
— Так, гарні спогади, гарні ігри, але напевно все ж таки я би виділив «Фенербахче». Я дуже добре грав тоді і це була важлива гра, щоби власне пробитися вже в групу.
— І наостанок. Чи можеш назвати свою символічну збірну всіх часів, з ким ти грав за «Динамо»?
— Воротар — Шовковський. Центр захисту — Родольфо і Ващук. Між Ващуком і Родріго, напевно, вагаюся. Зліва Бадр. Гусєв, Кореа, Белькевич.
— Що ти можеш сказати для вболівальників «Динамо», які дуже сильно тебе люблять? Вже 18 років пройшло, як ти залишив «Динамо», але все одно дуже сильно тебе люблять і поважають.
— В першу чергу я хотів би в них попросити пробачення, якщо в якійсь певній мірі я щось зробив таке, що принесло, не принесло хорошої слави моєму клубу. Тому що дуже часто наше особисте життя, ми робимо певні рішення, певні рішення, результати яких не дуже хороші.
Наприклад, манера, як я пішов із клубу. Я не мав піти з клубу, знаєте, такою запасною дверима. Ну, але вже це пройшло.
Але з іншої сторони я хочу подякувати, тому що вже пройшло так багато часу, але мене все одно пам'ятають, мені навіть вдячні.
Для мене була честь вдягати футболку «Динамо». Я сьогодні так само вболівальник клубу. І був добрий час, який я мав тут.
А майбутнє належить Богові. Хто знає, що буде.