Віктор Грачов: «Лобановський бачив мене на місці Блохіна»

Відомий у минулому нападник донецького «Шахтаря» Віктор Грачов пригадав, як він міг опинитися у київському «Динамо», але в підсумку відмовив Валерію Лобановському.

— Одна з головних розвилок вашої кар’єри — перехід до київського «Динамо», який так і не відбувся. Як усе було?

— Ми з дружиною відпочивали у Сочі, в готелі «Камелія». Приїхали Веремеєв із Команом і забрали мене до Києва. Пояснили: Валерій Васильович хоче мене бачити. Блохін, можливо, поїде за кордон, потрібно шукати заміну, і Лобановський бачить на цьому місці мене.

Прилітаю до Києва, мене поселяють у готелі «Москва». І якраз у цей час було весілля Андрія Баля, я там теж побував. З Андрієм ми ще у збірній познайомилися — гарна людина. Потім ми поговорили з Валерієм Васильовичем.

Фактично мене переконали перейти. Більше того, перший секретар Донецького обкому мені прямо сказав: «Назад дороги немає. Ти маєш залишатися у київському „Динамо“. У Донецьку ми тебе не чекаємо». Уявляєш ситуацію?

— Чому ж ви все-таки відмовилися?

— Головне — вік. Мені було 29 років. Я ж не знав, що гратиму до 39! Думаю: ну 30, 31, 32 — і все, треба закінчувати. А мені в Києві все починати спочатку, щось доводити, заробляти авторитет. З дружиною практично весь Новий рік не спали, думали. Потім я зателефонував Валерію Васильовичу, вибачився і сказав, що, мабуть, не піду.

— Навантажень Лобановського побоялися?

— Ні. Навантаження мене взагалі не лякали. Організм у мене був хороший, батьки постаралися. (Сміється). Мене зупинив саме вік. За тими мірками 30-річний футболіст — уже ветеран. А в Донецьку я свій. Мене люблять уболівальники, поважають люди, керівництво. А тут треба все будувати заново.

— Лобановський сильно образився після вашої відмови?

— До 1998 року він зі мною фактично не вітався. А тоді я тренував «Таврію». Ми в Сімферополі приймали «Динамо». Програвали 0:3, але відігралися — 3:3. Після матчу Валерій Васильович сам підійшов до мене, обійняв, потиснув руку й сказав щось на кшталт: «Хороша в тебе команда. Молодці. Працюй далі». І от тоді в мене ніби камінь із душі впав. Бо до цього я роками почувався винним перед ним.

— Якби сьогодні ви повернулися в той момент із розумінням, що гратимете до 39 років, погодилися б на перехід до «Динамо»?

— Думаю, що так. Сто відсотків. Якби тоді знав, що в мене попереду ще десять років футболу, напевно, перейшов би.

— Після вашої відмови «Динамо» запросило Ігоря Бєланова, який згодом виграв «Золотий м’яч».

— Хочеш — вір, хочеш — ні. Я виходжу з кабінету в республіканському спорткомітеті, а Веремеєв веде коридором Бєланова.

Веремеєв проходить уперед, а Ігор мені каже: «От привезли мене на твоє місце. Не хочу я в „Динамо“. В Одесі в мене все, там усе моє. Що я тут у Києві робитиму?».

А я кажу: «Ігорю, ти головне в паспорт подивися — скільки тобі років. Ти до Чорноморця завжди повернешся. А другого шансу потрапити в київське „Динамо“ може вже не бути».

Я йому пояснив: «От якби мені зараз було стільки, скільки тобі, я б уже давно написав заяву. Я відмовився, бо мені 29». Він каже: «Не знаю, не хочу, але, мабуть, треба йти». А я йому: «Пиши заяву. Це твоя команда. Ти тут гратимеш». Ну і бачиш, як у нього потім усе склалося.

Андрій Піскун