Перший тренер дебютанта національної збірної України Іллі Крупського Леонід Мельник розповів про початок кар’єри свого підопічного.
— Леоніде Сергійовичу, почнімо з дебюту Іллі за національну збірну України. Переконаний, що ви уважно дивилися цей матч. Які емоції залишилися після фінального свистка в Будапешті?
— Емоції лише найкращі! Розумієте, це мій перший вихованець, який вийшов на поле у складі національної збірної. Для тренера це особливий момент.
— Як загалом оціните виступ Крупського? Дебют вдався чи все ж були певні огріхи?
— Знаєте, у першого тренера враження завжди теплі та позитивні. Звісно, якщо розбирати гру, то для дебюту десь, можливо, й траплялися помарки, відчувалося легке хвилювання та мандраж. Але загалом для першого матчу на такому рівні — це просто супер.
— Головний тренер збірної Андреа Мальдера зазначав, що позиція правого захисника наразі є надзвичайно проблемною, там перепробували чимало виконавців. На вашу думку, чи здатний Ілля закріпити за собою це місце на роки вперед?
— Знаючи його працездатність, колосальне терпіння та бажання, скажу впевнено: так. Я бачив його ставлення до роботи ще змалечку. Він із дитинства грав саме на цьому фланзі. Скільки матчів я передивився: і в дитячому чемпіонаті України за нас, і в Запоріжжі, і у «Ворсклі», і зараз у Харкові — це рідне для нього місце.
— Цікаво пригадати, як усе починалося. Як Ілля опинився під вашим керівництвом у ДЮСШ Вінниці? Яким ви запам’ятали той день і перше враження від хлопця?
— Прийшов такий хлопчина до мене й запитує: «А можна у вас футболом займатися?» Я запитав, якого він року народження. Виявилося — 2004-й, якраз той вік, який я тоді набирав.
Ілля був звичайним хлопцем із двору, мешкав неподалік від мене. Пізніше його родина переїхала в інший населений пункт, за п’ять-шість кілометрів від Вінниці. Але він буквально жив на майданчику! Я його вже виганяв звідти: «Іллюшо, їдь уже додому, тобі ж далеко добиратися!» Він мені: «Та мене мама забере, або братик…» А в підсумку сідав на велосипед і сам крутив педалі додому. Щодня на майданчику. Чесно кажучи, я його часом силоміць відправляв, бо надворі вже ніч, темно, а він ще зовсім мала дитина.
— На якій позиції починав грати Крупський?
— Одразу захисником, так в обороні й починав.
— Чому саме там?
— Розумієте, дитячий тренер спершу шукає воротаря, далі — оборонців, і так крок за кроком формує лінії. Звісно, на тренуваннях він спробував різні позиції, але найбільше тяжів саме до захисту. Я бачив, що хлопець кмітливий, думаючий, зі світлою головою, швидкими ніжками. А найголовніше — мені потрібно було надійно закрити цю позицію, і він із цим чудово впорався.
— А якщо виділяти футбольні риси — чим Крупський був помітнішим за своїх однолітків?
— Насамперед фантастичною працездатністю та витривалістю. Він умів слухати. Буває, хлопці в такому віці крутяться, балуються, хочуть пошуміти, а він стоїть і буквально ковтає кожне слово тренера. Все вбирав у себе. Ставлення, віддача — на максимумі: якщо щось йому пояснюєш, він обов’язково це відпрацює на полі.
Звісно, як і будь-яка дитина, він міг і пожартувати, і погратися, тим паче, що підібрався дуже хороший колектив 2004 року. Проте своєю концентрацією та серйозністю він помітно вирізнявся. Мені це в ньому дуже імпонувало.
— Яким він був у роздягальні серед однолітків?
— Таким, як і зараз — відкритим, веселим. У нього завжди було багато друзів у команді, з багатьма хлопцями спілкується й досі, навіть із тими, хто вже закінчив із футболом. І що мені особливо подобається: ані тоді, ані зараз у ньому немає жодної зарозумілості чи пихатості на кшталт «я граю в УПЛ і збірній». Він залишився тією самою спокійною, виваженою людиною, яка цінує дружбу.
Наведу показовий приклад: коли він уже грав за «Харків», у мене тренувалися хлопці 2014 року народження. Так Ілля повністю за власний кошт придбав квитки, організував автобус, і вся наша дитяча команда поїхала на матч. Було неймовірно приємно. Він завжди готовий прийти на допомогу. Сам мені часто повторює: «Сергійовичу, я пам’ятаю, як починав на камінцях, де я працював і звідки вийшов».
— Ілля колись зізнавався, що саме ви допомогли йому зрозуміти: футбол — це не просто робота, а передусім свято. Як вам вдалося донести цю думку хлопчакам?
— Розумієте, зараз про футбол часто говорять як про важку професію. Але я завжди наголошував дітям: «Ви ж самі обрали цей шлях. Вас ніхто не примушував сюди йти, як на шкільні уроки математики чи інші предмети. Ви прийшли, тому що любите футбол. Цінуйте це! Футбол — це життя, це друзі, це великі мрії та позитивні емоції».
Навіть зараз, говорячи про це, трохи хвилююся. Найголовніше завдання дитячого тренера — прищепити дітям щиру любов до гри, аби вони розуміли, що футбольне життя — це насправді найкраще, що може бути.
— Що можете розповісти про родину Крупського?
— У нього є старший брат Олександр. Я дуже добре знаю цю родину, чудово спілкувався з його мамою Оленою. Звісно, свого часу було трохи прикро, коли вони вирішили переїхати до Запоріжжя. Я тоді будував команду з прицілом на чемпіонат України, робив на них велику ставку, ми ретельно готувалися… Але родина вирішила зробити такий крок. Попри це, ми зберегли чудові, теплі стосунки й досі залишаємося друзями.
— А ким працювали батьки, не пригадуєте?
— Давайте цей момент опустимо.
— Добре. А старший брат Олександр теж займався спортом?
— Так, Саша також грав у футбол. Але згодом вступив до військового училища, тож його життєвий шлях пішов в іншому напрямку. Проте можна сказати, що саме старший брат свого часу прищепив Іллі любов до футболу. Саша займався у нашій же школі, але в іншого наставника — у нас кожен тренер веде свою вікову категорію. На якій позиції грав, не пригадаю, бо вже стільки часу минуло…
— Повертаючись до переїзду з Вінниці у 2019 році. Чи були вже тоді пропозиції від відомих українських клубів? Можливо, «Динамо» чи «Шахтар» приглядалися?
— Ні, про інтерес цих клубів на тому етапі нічого стверджувати не буду, такої інформації не маю.
— А як виник варіант саме із Запоріжжям? Сім’я просто змінила місце проживання і перевела його до «Металурга»?
— Ні-ні, там була зовсім інша внутрішня історія. Не можу розповісти, вибачте.
— Після переїзду Ілля приїздив до рідної Вінниці? Як підтримували контакт?
— Ми спілкувалися безперервно й тримаємо зв’язок до сьогодні. І телефоном, і коли він приїжджає — обов’язково зустрічаємося, спілкуємося наживо. Я вже казав про групу 2014 року: він постійно передає дітям подарунки, м’ячі, екіпірування. Дуже уважний до рідної школи.
— А як Крупський навчався у школі?
— Скажу так: навчався як справжній футболіст (сміється). Були і гарні оцінки, були й не дуже. І позитивні моменти, і зауваження — словом, типова картина для хлопця, який усього себе віддавав спорту.
— Після яскравого періоду в полтавській «Ворсклі» за Іллю розгорнулася серйозна боротьба між донецьким «Шахтарем» та ФК «Харків». Чи здивував вас його остаточний вибір на користь харківського колективу?
— Ні, не здивував. Ми тоді багато розмовляли, обговорювали цей крок, тож я знав усю цю ситуацію та підґрунтя зсередини. Я повністю схвалив його рішення. І як показує сьогоднішній день, це був абсолютно правильний вибір.
— Головним фактором стала гарантована ігрова практика?
— Безумовно! Ви ж чудово розумієте: у «Шахтарі» шалена конкуренція, багато легіонерів, зокрема бразильців. Молодому й перспективному хлопцю сісти на лаву запасних — це загроза зупинитися в розвитку. А в Харкові йому запропонували місце в основному складі та стабільну практику.
Нагадаю, що свого часу Ілля вже в 16 років дебютував за «Ворсклу» в Полтаві, зумів закріпитися в основі та стати важливим гравцем команди Юрія Максимова. Тож грати щотижня для нього було принциповим питанням.
— Крупський пройшов усі щаблі: олімпійська збірна, молодіжна, тепер національна. Чи були у вашій тренерській практиці хлопці, які за талантом не поступалися Іллі, але з різних причин не зуміли реалізувати свій потенціал?
— Чому ж, чимало вихованців досягли високого рівня. Наприклад, воротар «Динамо» Артем Кичак 1989 року народження, якого багато хто знає — це також мій вихованець. Або Володимир Швець 2004 року народження — разом з Іллею він поїхав до Запоріжжя, а згодом вони опинилися у «Ворсклі» за часів Віталія Косовського.
Загалом хлопців 1989 року випустилося багато: той самий Ігор Маляренко. У Вінниці взагалі дуже багато здібних хлопців, які зуміли заграти на професійному рівні.
— А де бачить своє майбутнє сам Ілля? Зрозуміло, що чемпіонат України — це добре, але напевно є мрія спробувати сили в Європі?
— Скажімо так: я чудово знаю його мрію, але вголос озвучувати її поки не буду (сміється). Скажу лише, що це топ-ліга та серйозний європейський клуб.
— Попереду у збірної України матчі Ліги націй та кваліфікації — проти Грузії, Північної Ірландії, Угорщини. З огляду на дефіцит на правому фланзі, чи очікуєте ви побачити Крупського в кожному з поєдинків?
— Щодо матчу з Грузією, тренерський штаб пояснив, що Іллю трохи приберегли в поєдинку з Угорщиною: хлопець він емоційний, до того ж уже мав попередження. Його замінили, аби не ризикувати. А якщо приберегли, то є велика ймовірність, що в наступних матчах він гратиме. Звісно, я дуже на це сподіваюся — кожному тренеру хочеться бачити свого учня на полі.
— Наостанок: пригадайте якусь яскраву або кумедну історію з часів дитинства Крупського. Щось таке, що запам’яталося найбільше?
— Ой, та вони тоді всі чудили, діти є діти! Але найбільше мені закарбувався в пам’яті один мій день народження, який якраз збігся з Великоднем. Я сидів удома, аж раптом чую за дверима якийсь підозрілий шепіт і метушню. Кажу дружині: «Щось там у коридорі коїться…»
Відчиняю двері — там стоїть уся команда! Зайшли, почали хором співати, вітати, обсипали мене конфеті, надули кульки, вручили торт… Чесно кажучи, це було неймовірно зворушливо і приємно до сліз. Отака згуртованість була в нашому колективі.
А так кожне тренування мало свої жарти. Зараз уже важко згадати всі деталі, адже через мої руки пройшло стільки поколінь: нещодавно випустив хлопців 2009 року, зараз знову набрав малечу — це вже мій п’ятий повноцінний випуск.
Владислав Лютостанський