Віктор Хлус — один із футболістів, чия карʼєра нерозривно повʼязана з цілою футбольною епохою. Уродженець невеликого містечка Новгорода-Сіверського, він пройшов шлях від фастівського «Рефрижератора» та «Буковини» — до київського «Динамо» Валерія Лобановського, ставши чемпіоном і володарем Кубка СРСР.
У його футбольній біографії були великі єврокубкові матчі, вимогливі тренування Лобановського, травми, які зрештою змінили його карʼєру, «Чорноморець», «Гурія», десять років життя і футболу у Швеції. По завершенні виступів Віктор Хлус не залишив футбол: працював з юними гравцями, організовував дитячі турніри, а сьогодні очолює Асоціацію ветеранів футболу Києва.
Від першої зустрічі з Лобановським до сьогоднішніх матчів ветеранів — в інтервʼю Віктор Іванович згадує найважливіші етапи свого футбольного шляху, людей, які вплинули на його карʼєру, та уроки, що залишилися з ним на все життя.
— Ви родом із Новгорода-Сіверського, де спочатку навіть не було футбольної секції. Як хлопець із невеликого міста взагалі прийшов у футбол і зрозумів, що хоче повʼязати з ним життя?
— Як і будь-який хлопчисько, ми всі мріяли, бігали, грали. Футбол завжди був спортом номер один. У Новгороді-Сіверському я навчався в школі-інтернаті й уже в пʼятому класі грав за збірну школи разом із десятикласниками. Мене залучали до команди старших, бо я вже був готовий грати з хлопцями, які були значно старші за мене.
Після восьмого класу я переїхав до Чернівців і вступив до технікуму залізничного транспорту. Там зустрів свого першого серйозного футбольного тренера — Михайла Ігнатовича Мельника. У той час у місті була команда «Буковина», і я почав грати за неї в першості України серед юнаків. Отак і почалося моє футбольне життя.
— Що змінилося у вашому житті після переїзду з Новгорода-Сіверського до Чернівців?
— Новгород-Сіверський — невелике місто, а школа-інтернат була для мене цілим світом. Там були різні спортивні секції. Я, наприклад, займався легкою атлетикою, брав участь у змаганнях. Але футбол поступово став головним захопленням. У Чернівцях же зʼявилося зовсім інше футбольне середовище. Там були тренер, команда, змагання. Я зрозумів, що можу розвиватися саме у футболі.
— Згодом ви грали за фастівський «Рефрижератор». Як опинилися там?
— Після закінчення технікуму в Чернівцях мене за розподілом направили на Київську залізницю. Коли приїхав до Києва, попросив перевести мене до Фастова. Мене без проблем перевели, і я почав грати за «Рефрижератор», який виступав у першості України серед аматорів.
— А потім ви повернулися до «Буковини». Досить швидко вам вдалося привернути увагу клубів вищої ліги. Памʼятаєте момент, коли вперше зрозуміли, що у вас справді може вийти велика футбольна карʼєра?
— Коли я переїхав до Фастова, «Буковина» спочатку не дуже цікавилася моїм поверненням. Але у Фастові я почав багато забивати. Коли ж «Буковину» очолив Абрам Лерман, він повернув мене до Чернівців.
Я проходив збори з «Буковиною», і вже тоді почали приїжджати люди, які хотіли мене забрати — зокрема, з нікопольського «Колоса» та дніпропетровського «Дніпра». Але буквально за два-три місяці мною вже зацікавилися у Києві. Щоправда, сезон я дограв у «Буковині», а вже перед наступним переїхав до Києва, де почав виступати за дубль «Динамо».
— У «Динамо» ви опинилися 1980 року. Яким був ваш перший день у команді й перше знайомство з Валерієм Лобановським?
— Коли я приїхав із Чернівців, разом із начальником команди «Буковина» вирушив на базу «Динамо». У той час не можна було просто приїхати самому — треба було обовʼязково їхати з одним із представників команди.
Ми вийшли з вокзалу й дорогою зустріли Валерія Васильовича Лобановського. Зупинилися, і наша розмова почалася просто там, на вулиці. Для мене це було щось неймовірне. Переді мною стояв сам Лобановський! Він запитував, як у мене справи, де я грав, звідки приїхав… У мене було таке враження, що я взагалі не розумію, де перебуваю. Усе відбувалося ніби не зі мною.
— Але виступи в Києві ви почали з дубля «Динамо»…
— Так. У 1980 році практично весь сезон я провів за дубль. А наприкінці сезону вже кілька разів виходив на заміну за основну команду. Бувало, що після гри за основний склад наступного дня знову грав за дубль. А на початку 1981 року мене перевели з дубля до основної команди, і я вже почав регулярно потрапляти до складу. Тоді основа складалася з 18 футболістів — це були гравці першої команди. І я опинився серед них.
— Що було найскладнішим у переході з дубля до «Динамо», де поруч із вами грали такі футболісти, як Олег Блохін, Вадим Євтушенко та інші зірки радянського футболу?
— Коли я грав за дубль, за «Буковину» чи «Рефрижератор», у мене була повна свобода. Я міг отримати пас, обіграти одного, другого, третього, постійно бути з мʼячем, діяти під нападниками. Але коли я перейшов до основного складу «Динамо», мене одразу осадили. І осадили люди, які вже були зірками. Якщо я бодай трохи перетримував мʼяч, мене одразу сварили.
Лобановський іноді після гри навіть казав: «Ми сьогодні грали двома мʼячами. Один був у Хлуса, а другий — в інших». Мене одразу привчили грати по-іншому. Я став значно більш командним футболістом. Мої індивідуальні якості вже не розвивалися так, як раніше, зате я вдосконалив свою майстерність через командні дії.
— Лобановський вимагав від футболістів величезного обсягу роботи. Що з його вимог до вас як до нападника найбільше вплинуло на вашу подальшу карʼєру?
— Вимоги у Лобановського були дуже серйозними. Він був людиною, яка випереджала свій час. Одним із перших почав використовувати принципи тотального футболу. Що таке тотальний футбол? Це пресинг, колективний відбір мʼяча в будь-якій точці поля. До цього подібна система в нашому футболі практично не використовувалася.
Одним із перших Лобановський почав активно підключати крайніх захисників. Він підбирав футболістів, які могли працювати від однієї бровки до іншої, виконувати величезний обсяг роботи. Усе це вимагало великої фізичної готовності та дисципліни.
— Суперники, особливо білоруські команди, ніби мали перед вами особливий комплекс. У Мінську вам вдавалося регулярно забивати. Відчували на полі якусь особливу налаштованість на ці матчі?
— Я памʼятаю, що у 1981 році лідерами чемпіонату були «Динамо» (Київ), «Динамо» (Мінськ) і одна з московських команд — на той момент «Спартак». Конкуренція була шаленою. Коли ми приїхали грати до Мінська у 1981 році, я отримав мʼяч у середині поля, обіграв одного суперника, другого, вийшов сам на сам і забив гол. Відтоді практично в кожній грі проти білоруських команд мені вдавалося забивати. Це не було випадковістю. Це була моя команда. Памʼятаю, у 1983 році ми знову приїхали до Білорусі й один із уболівальників сказав: «Якщо Хлус приїхав, то ми обовʼязково пропустимо». (Усміхається).
— Який матч за «Динамо» ви згадуєте найчастіше? Можливо, є гра, після якої ви подумали: «Тепер я став футболістом рівня київського „Динамо“»?
— Найпамʼятнішою була гра в півфіналі Кубка чемпіонів 1982 року, коли ми зустрічалися з англійською „Астон Віллою“. Перший матч проводили в Сімферополі, бо в Києві лежав сніг, а матч-відповідь відбувся в Бірмінгемі. Ось цю гру я запамʼятав на все життя, памʼятаю її практично похвилинно. Ми програли, хоча дійшли до півфіналу Кубка чемпіонів. Зараз це можна порівняти з півфіналом Ліги чемпіонів — рівень був неймовірний.
Того ж року „Астон Вілла“ стала володарем Кубка чемпіонів. І якби ми її пройшли, хто знає, як усе склалося б далі. Можливо, я став би володарем головного європейського трофея.
— У складі „Динамо“ ви стали чемпіоном СРСР, володарем Кубка СРСР і Кубка сезону. Який із цих трофеїв має для вас особливе значення?
— Усі ці трофеї для мене однаково важливі. Але стати чемпіоном СРСР було дуже складно. Я б сказав, що чемпіонство іноді давалося важче, ніж перемога в Кубку чемпіонів чи чемпіонаті світу. Взагалі всі трофеї, які ми здобували, були для мене дуже цінними. За кожним із них стояла величезна командна робота.
— Чому ваша історія в „Динамо“ завершилася 1985 року? Було відчуття, що ви ще можете провести в Києві кілька сезонів?
— Чесно кажучи, я міг би й далі грати на тому ж рівні. Але в той період мене переслідувала смуга невдач. До цього всі роки я практично обходився без серйозних травм. А у 1985 році почався ряд проблем: спочатку ахілл, потім бокова звʼязка коліна, потім ще щось. Я не встигав відновитися після однієї травми, як зʼявлялася наступна.
Поступово я почав втрачати впевненість у собі. А впевненість для футболіста дуже важлива. Щоб вийти на свій рівень, потрібно пройти повноцінний тренувальний цикл, а мені постійно щось заважало. Увесь час мене переслідували ушкодження. У якийсь момент я вже розумів, що мені шукають заміну. Після цього в команду взяли Ігоря Бєланова.
— Після „Динамо“ ви перейшли до „Чорноморця“. Наскільки важко було психологічно залишати команду такого рівня й починати новий етап в іншому клубі?
— На той час великого вибору в мене не було. Одного разу ми з дружиною поїхали на кілька днів відпочити до Одеси. Там на пляжі мене зустрів один із представників „Чорноморця“ і запросив до команди. Причому запрошували мене не в якийсь пересічний клуб — „Чорноморець“ саме брав участь у Кубку кубків, і мене запросили якраз перед матчами з мадридським „Реалом“. Так я опинився в Одесі.
— Після „Чорноморця“ у 1987 році Михайло Фоменко запросив вас до „Гурії“. Що він сказав, коли запропонував перебратися до Ланчхуті?
— Насправді до Ланчхуті я приїхав приблизно за пів року до Фоменка. На той час „Гурію“ тренував один із братів Котрикадзе. І саме після матчу „Гурії“ з „Динамо“ Київ Валерій Васильович Лобановський запропонував кандидатуру Фоменка на посаду головного тренера команди. До кінця другого кола Михайло Іванович уже прийняв „Гурію“.
— Чим вас привабила ця команда?
— Якщо чесно, у „Чорноморці“ в мене тоді були самі скандали. У нас із Віктором Прокопенком не склалися стосунки. Чому — зараз уже навіть не знаю. Але одне памʼятаю точно: „Чорноморець“ дуже добре почав той чемпіонат. Після пʼяти-шести турів ми йшли на першому місці, а я був найкращим бомбардиром команди, забивши кілька мʼячів.
Потім після критики з боку Віктора Прокопенка мене і Віктора Пасулька відрахували з команди. Зараз таке складно уявити, а раніше тренер справді міг просто відрахувати футболіста. Прийшов і сказав: „Ви мені більше не потрібні“. І все.
Після цього „Чорноморець“ одразу покотився вниз. У перших пʼяти-шести турах команда була серед лідерів, а після десяти вже опинилася на передостанньому місці. Уболівальники почали обурюватися: „Що ви робите? Прибрали Хлуса і Пасулька — і команда посипалася“.
Наприкінці сезону мене повернули. До цього я два-три місяці практично не тренувався. Але сталося так, що саме в кінцівці сезону мені вдалося допомогти „Чорноморцю“ уникнути вильоту. Ми грали перехідні матчі, і в останній зустрічі з „Жальгірісом“ нас влаштовувала лише перемога. Я не потрапив до стартового складу, але приблизно за 15 хвилин до кінця гри Прокопенко підійшов до мене й попросив: „Вітю, прошу тебе, забий гол“. Таку установку я отримав перед виходом на поле.
За кілька хвилин після виходу на поле я забив вирішальний мʼяч — ми перемогли 1:0 і зберегли місце у вищій лізі. Але після цього в мене вже не було бажання продовжувати стосунки з „Чорноморцем“. Прийшов інший тренер, і коли надійшло запрошення від „Гурії“, я із задоволенням його прийняв.
— „Гурія“ спочатку вилетіла з вищої ліги СРСР, а вже наступного сезону повернулася до еліти. Ви забили там чимало важливих мʼячів. Якою була та команда і чим вона відрізнялася від „Динамо“?
— Грузинський футбол дуже відрізнявся від українського. Він був більш технічним. Якщо брати український футбол того часу, то в нас було багато бігової роботи, фізики. А в Грузії насамперед підбирали технічних футболістів. Якщо мʼяч потрапляв до гравця, відібрати його було дуже складно. Тому проти грузинських команд завжди було непросто грати.
— Керівництво „Гурії“ було проти вашого рішення поїхати до Швеції, а вболівальники навіть збирали гроші, щоб ви залишилися. Як ви переживали цей момент? Наскільки важко було прощатися з Ланчхуті?
— У ті часи далеко не всі футболісти могли виїжджати з Радянського Союзу. Дозвіл, як правило, отримували ті, хто виступав за збірну. Я провів кілька матчів за збірну СРСР, яка готувалася до Олімпійських ігор 1984 року. У межах цього етапу підготовки зіграв десять матчів.
Мені дозволили поїхати до Швеції після 30 років. Я майже пів року чекав цього відʼїзду. Коли зі Швеції надійшов офіційний запит, я кинув усе і поїхав. Хоча в той момент у мене була травма. Коли приїхав до Швеції, у мене сильно болів ахілл. Але ніхто не сказав мені повертатися назад. Мене підлікували, і зрештою я залишився у Швеції на десять років.
— Яким був ваш перший день у новій країні? Що найбільше здивувало після Радянського Союзу?
— Мене здивувало вже те, як мене зустріли. Я приїхав туди як якийсь міністр. В аеропорту були дівчата в національних костюмах, мене зустрічали представники клубу й посольства. Мені одразу дали ключі від автомобіля й адресу будинку, який для мене орендували. Представник посольства супроводжував мене до місця проживання.
Ми приїхали, а там на березі моря стояв великий будинок. Мені просто дали ключі й сказали: „Ось ваш дім“. Я був вражений. Для людини, яка приїхала з Радянського Союзу, це було цілковито незвично.
— У дебютному сезоні ваша команда посіла третє місце, а вболівальники визнали вас найкращим гравцем. Як вам вдалося так швидко адаптуватися, зважаючи на те, що ви приїхали практично без ігрової практики?
— Я із задоволенням прийняв шведську культуру. Ми із сином швидко почали вивчати мову. Я сам доволі швидко адаптувався і почав забивати. У підсумку став третім бомбардиром чемпіонату Швеції.
До речі, того сезону я здобув дві медалі. Там були команди „А“ і „Б“. У середу охочі могли грати за другу команду. Мене запитували: „Хочеш грати за команду „Б“ чи краще будеш тренуватися?“. Я практично завжди відповідав: „Гратиму“. У підсумку став найкращим бомбардиром другої команди. Потім у нас змінився тренер, прийшов інший фахівець, і незабаром мене продали до „Ельфсборга“.
— Ви розповідали, що після важких тренувань у „Динамо“ шведський футбол здавався вам практично відпочинком. Коли вперше зрозуміли, що футбол може мати зовсім інший вигляд?
— Я звик до тих навантажень, які отримував упродовж десяти років у київському „Динамо“. А у Швеції дворазових тренувань узагалі не практикували, бо футбол там на той час був значною мірою аматорським. Практично всі футболісти десь працювали. Професіоналів, які не мали іншої роботи, було зовсім небагато.
Зрештою, і я пішов працювати. Щодня в нас було тренування о пʼятій вечора. Понеділок — вихідний. І в такому графіку ми жили протягом року. Я подумав: „А що мені робити з ранку до пʼятої вечора?“. Попросив президента клубу влаштувати мене на роботу. Він допоміг — я став адміністратором у його ресторані. Із задоволенням там працював.
— Окрім виступів за клуби у Швеції, ви паралельно займалися організацією спортивних зборів і матчів для команд із СРСР. Як виникла ця думка?
— Коли Радянський Союз розпався, команди з колишнього СРСР почали активно їздити до Швеції на збори. Це стосувалося і футболу, і хокею. Я вирішив займатися організацією таких зборів. Переважно до мене приїжджали юнацькі збірні СРСР — команди U17, U19. Команд було багато, вже всіх не згадаю. Приїжджали і хокейні колективи — мабуть, близько пʼяти. Збори зазвичай тривали два-три тижні, тож роботи вистачало.
— А що взагалі Швеція дала вам як людині? Ви свого часу казали, що там навчилися планувати свої доходи й витрати, відповідати за себе і цінувати час. Які правила того періоду залишилися з вами донині?
— Ті навички, які я здобув у Швеції, я проніс через усе подальше життя. Насамперед я навчився розпоряджатися своїми грошима. Коли живеш в Україні, особливо в молодості, хочеться всього одразу: ресторанів, автомобілів, розваг. Швеція навчила мене ставитися до цього по-іншому.
У шведів дуже розвинене планування. Родина може планувати своє життя на кілька років уперед. Вони розуміють, що буде пенсія, що треба відкладати гроші, думати про майбутнє. Ми тоді практично про це не думали. А я навчився. Потім ми з дружиною дійшли простого правила: можна витрачати стільки грошей, скільки ти можеш собі дозволити, але обовʼязково треба щось залишати на майбутнє.
І коли я повернувся зі Швеції, у мене вже була невелика фінансова подушка після десяти років життя там. Можу сказати чесно: саме Швеція мене цього навчила.
— У вас була можливість залишитися у Швеції. Чому вирішили повернутися до Києва? Чи був момент, коли ви сумнівалися в цьому рішенні?
— Це були 90-ті роки. Я жив у Швеції й постійно чув негативні новини про Україну: що тут бандитизм, небезпечно, незрозуміло, що буде далі. Ми тривалий час жили в цьому інформаційному полі. Президент мого клубу хотів, щоб я залишився. Вони навіть найняли мені адвоката, який почав займатися моїми документами.
Але ситуація була непроста. Я приїхав до Швеції не як біженець, а за робочою візою — грати у футбол. Адвокат пояснив: роки, проведені у Швеції за футбольним контрактом, автоматично не дають мені права залишитися. Він сказав, що може продовжити моє перебування ще на кілька років. Я погодився.
У Швеції було правило, за яким людина не могла безкінечно перебувати в країні за робочою візою. А я на той момент прожив там уже десять років замість регламентованих чотирьох. Адвокат ще раз продовжив мені перебування, але потім настав момент, коли він сказав: „Шансів більше немає. Вам треба їхати“. Ми сіли й поїхали додому.
— Після завершення карʼєри ви фактично почали нове футбольне життя: працювали з дітьми, очолювали футбольну школу ЦСКА, яка згодом стала школою „Арсеналу“, тренували „Арсенал-2“. Чому саме дитячий футбол став для вас основним напрямом?
— Ще у Швеції в мене зʼявилася ідея створити найбільший дитячий футбольний турнір в Україні. Там я був одним із людей, які працювали з російськомовними командами на Gothia Cup — найбільшому дитячому футбольному турнірі у світі, куди приїжджає понад тисяча команд. Я побачив, як усе це організовано, і захотів зробити щось подібне в нас.
Із цією ідеєю я повернувся в Україну і втілив її в життя. У перші роки максимальна кількість учасників становила близько 120−130 команд. Ми проводили турнір у Києві, залучали практично всі поля міста, а фінальні матчі проходили на НСК „Олімпійський“.
Кілька років я жив цією ідеєю і хотів розвивати її далі. Але в якийсь момент зрозумів, що сил не вистачає. Тоді я почав працювати директором дитячої школи київського „Арсеналу“. Щороку ми проводили набір дітей різного віку, до нас приїжджали хлопці з усієї України. Школа „Арсеналу“ тоді співпрацювала зі столичним РУУФК — училищем фізичної культури, де діти жили й навчалися. Ми працювали разом, і я керував обома напрямами.
На перегляди приїжджало безліч хлопців. У нас була команда фахівців, і ми переглядали кожного футболіста. Особисто я завжди намагався насамперед звертати увагу на природні якості. Техніка — це, звісно, дуже важливо. Але якщо в людини немає швидкості й витривалості, їй буде складно стати хорошим футболістом. А якщо є швидкість, витривалість і природні дані, тоді техніку можна розвивати. Із такого гравця справді можна виховати футболіста.
— Вікторе Івановичу, якщо сьогодні озирнутися на весь пройдений шлях — від хлопчика з Новгорода-Сіверського до „Динамо“, Грузії, десяти років у Швеції та роботи з молодими футболістами, — який етап найбільше сформував вас як людину?
— Мені дуже пощастило в житті, що я зустрів Валерія Васильовича Лобановського. Лобановський своєю поведінкою, своєю мудрістю, своїм розумінням футболу затягнув нас усіх у цю систему. Ми буквально жили Лобановським: його тренуваннями, його вимогами, його футбольними ідеями. Але водночас він дуже велику увагу приділяв людським якостям. І це для нього було дуже важливо.
Я й досі з вдячністю згадую, що зустрів Валерія Васильовича. Якби я його не зустрів, можливо, з мене не вийшло б такого футболіста. При цьому я розумію, що просто підходив до його моделі. Йому потрібні були високі, швидкі, витривалі й розумні футболісти. І найголовніше для нього — витривалість. Це була одна з перших його вимог. Він вважав, що без фізичної готовності неможливо реалізувати всі інші якості футболіста.
— Останнім часом ви займаєтеся ветеранським футболом і очолюєте Асоціацію ветеранів футболу Києва. Що найбільше тримає вас у футболі?
— Асоціацію ветеранів футболу Києва я очолюю вже понад 20 років. Звісно, з кожним роком ветеранського футболу стає менше. Памʼятаю, років десять тому в Києві було безліч команд. Коли я тільки очолив асоціацію, у чемпіонаті брало участь близько 40 команд: 20 у категорії 35+ і ще 20 — у категорії 45+. З кожним роком їх ставало дедалі менше.
Потім прийшов COVID-19, потім війна… Усе це теж позначилося. Зараз ми вже перебуваємо на такому етапі, коли можемо провести чемпіонат Києва лише серед команд 50+. І то насилу набираємо близько десяти колективів.
— І на завершення, Вікторе Івановичу. Чим сьогодні живе Віктор Хлус? Які у вас зараз справи, проєкти, зустрічі, футбол? Що ще хочеться встигнути зробити?
— Зараз я продовжую займатися ветеранським футболом. Цього року ветерани київського „Динамо“, команду яких очолюю, вже зіграли близько 15 матчів. За тиждень збираємося їхати до Бершаді. Це наша щорічна поїздка до друзів, з якими ми дружимо вже близько десяти років. Щороку приїжджаємо до них на Покрову, де традиційно проводимо завершальну частину сезону.
Мені приємно, що підтягується нове покоління хлопців — ті ж Алієв, Мілевський та інші. Загалом у нас доволі хороша команда, тож із задоволенням їздимо Україною і прославляємо нашу динамівську футболку. Тож футбол із мого життя нікуди не зник. Поки є можливість грати, зустрічатися з друзями, спілкуватися з ветеранами, їздити на матчі — я цим живу.
Юрій Громов