Тренер воротарів «Славії U-19» та юнацької збірної України, вихованець «Динамо» Мирослав Бонь розповів про успіхи наших голкіперів у Чехії, феномен вітчизняної воротарської школи та поділився історією трансформації з гравця на європейського тренера.
— Мирославе, зараз ви працюєте тренером воротарів у структурі празької «Славії». Розкажіть детальніше про ваші поточні функції: за які саме команди ви відповідаєте та як узагалі з’явився варіант із таким потужним європейським клубом?
— Мій шлях до празької «Славії» розпочався після роботи в кількох празьких футбольних клубах, де я працював тренером воротарів. Паралельно я заснував власну академію воротарів, яка поступово розвивалася і зібрала досить велику кількість дітей. До «Славії» я приєднався сім років тому. Спочатку мої обов’язки були вужчими, але поступово сфера моєї відповідальності розширювалася.
Два роки тому я вже працював помічником координатора тренерів воротарів, до моїх обов’язків входила координація роботи тренерів воротарів, скаутинг голкіперів, а також загальна відповідальність за напрям підготовки від U-10 до U-16. Зараз я безпосередньо відповідаю за підготовку воротарів команди U-19, а також працюю асистентом головного тренера. Окрім тренувального процесу, продовжую займатися скаутингом воротарів, а також допомагаю голкіперам адаптуватися в клубі, зокрема в мовному та комунікаційному плані.
— Ви пройшли українську школу підготовки, а зараз інтегровані в європейську. У чому полягають головні принципи та відмінності чеської воротарської школи від нашої? На чому у «Славії» роблять акцент під час роботи з голкіперами?
— Однією з особливостей Чехії є те, що самі чехи загалом мають хороші антропометричні дані — вони високі, фізично міцні та добре розвинені. Один із головних принципів підготовки — щоб воротар був достатньо рухливим, динамічним, швидким і координованим. Звісно, величезна увага приділяється техніці воротарської гри: ловінню м’яча, відбиванню, переміщенням і правильному виконанню базових технічних елементів. У «Славії», як і загалом у чеському футболі, дуже важливе місце посідає також гра ногами та якість передач. Сучасний воротар повинен бути не лише хорошим виконавцем безпосередньо біля своїх воріт, а й повноцінним учасником командної гри.
— У системі «Славії» зараз перебувають талановиті українські воротарі — Олександр Петренко та Назар Домчак. Як оціните їхній прогрес і перспективи пробитися до першої команди?
— Олександра Петренка я знаю особисто вже дуже давно, ще з того часу, коли він виступав за команду U-15 леверкузенського «Баєра» в Німеччині. Коли з’явилася можливість запросити Олександра до «Славії», я одразу вирішив нею скористатися. Він приєднався до «Славії» понад рік тому й одразу почав працювати з другою командою клубу. За час перебування у «Славії» він помітно додав у грі ногами та став значно впевненішим у цьому компоненті.
Потенціал Назара Домчака оцінюю дуже високо. Можу сказати, що я особисто відіграв досить важливу роль у його переході до «Славії». Завдяки моїм хорошим стосункам із Богданом Шустом, який працював із Назаром, я вже давно знав про його можливості. Коли першій команді «Славії» знадобився воротар саме такого стилю, я запропонував кандидатуру Назара. Він уже отримав можливість зіграти кілька офіційних матчів за першу команду і навіть шанс зіграти в Лізі чемпіонів проти лондонського «Арсеналу». Вірю, що в нього велике майбутнє і що він не затримається надовго в чеському футболі.
— Специфіка роботи тренера воротарів вимагає ідеальної комунікації. Як швидко ви подолали мовний бар’єр у Чехії? І загалом, яке зараз ставлення у клубі та країні до українських футболістів і фахівців?
— Насправді мені знадобилося трохи більше місяця, щоб почати досить упевнено спілкуватися чеською мовою. Мені часто виправляли помилки, але я дуже багато читав і намагався максимально швидко адаптуватися. У «Славії» мене з першого дня дуже добре прийняли, усі розуміли, що я іноземець, який щиро хоче вивчити мову.
Щодо ставлення до українських футболістів, то у Чехії їх дуже поважають і високо цінують. Раніше українські команди пропонували такі умови, з якими чеським клубам було складно конкурувати, тому чеські футболісти їхали в Україну. Зараз українські футболісти стали доступнішими для чеського ринку. Головне — тут цінують їхні якості: працьовитість, бойовий дух, дисципліну та бажання боротися до кінця.
— У вас були прекрасні антропометричні дані, ви пройшли школу «Динамо», але рано завершили кар’єру. Озираючись назад, чого саме вам тоді не вистачило?
— Головною причиною того, що я досить рано завершив професійну кар’єру, стали травми. За своє життя я переніс уже дев’ять операцій, і це дуже сильно вплинуло на мій футбольний шлях. Можливо, мені не вистачало й психологічної зрілості — насамперед терпіння та вміння правильно сприймати певні ситуації.
Ще один момент — це підхід до фізичної підготовки. Я був високим і досить худорлявим воротарем, а зараз розумію, що гравці з такими фізіологічними особливостями потребують індивідуального підходу. Те, що підходить нижчому воротареві, не завжди буде оптимальним для високого голкіпера. Водночас я дуже вдячний тренерам, з якими працював. Особливо Олександру Миколайовичу Морозу, який дав мені дуже хорошу воротарську школу в «Динамо».
— У київському клубі ви застали епоху видатних фахівців — працювали поруч із Михайлом Михайловим, Сергієм Краковським, бачили тренувальний процес Олександра Шовковського. Які уроки ви перейняли від них?
— З Михайлом Михайловим мені довелося попрацювати лише кілька разів, це був спокійний, терплячий тренер, який із розумінням ставився до молодих воротарів і охоче залучав їх до тренувань першої команди. Щодо Олександра Шовковського, то мене найбільше вражали його професіоналізм, максимальна концентрація на тренуваннях і особлива воротарська аура.
Мені також пощастило тренуватися поруч із Олександром Рибкою, Денисом Бойком, Артуром Рудьком, Максимом Ковалем, Георгієм Бущаном. Я міг спостерігати за їхньою технікою та ставленням до тренувального процесу. Із часів «Динамо» я взяв дуже багато корисного: техніку ловіння м’яча, координацію рухів, воротарську моторику. Багато з цього я використовую і сьогодні у своїй роботі в «Славії».
— Ваше становлення припало на час, коли в структурі «Динамо» була величезна конкуренція. Як витримували цей тиск, і чи було вже тоді по тренуваннях видно, що Бущан доросте до статусу першого номера збірної?
— Конкуренція завжди була дуже високою — у кожній команді було по три-чотири сильні воротарі. У такій боротьбі велику роль відігравала психологія: той, хто був ментально сильнішим і краще справлявся з тиском, отримував більше ігрового часу.
Щодо Георгія Бущана, то вже тоді було видно, що він має великий потенціал. Насамперед він вирізнявся як особистість — мав сильний характер, харизму та впевненість у собі. У нього були хороші антропометричні дані, швидкість та чудова реакція. Уже в молодому віці можна було припустити, що він здатний вирости у воротаря дуже високого рівня.
— Через дубль та «Динамо-2» пройшло безліч перспективних хлопців. Хто з вашого покоління мав просто божевільний талант, але так і не зміг реалізувати себе?
— Зараз мені складно згадати конкретні прізвища, але таких футболістів, особливо серед польових гравців, було дуже багато. Були хлопці з неймовірним талантом, які на тренуваннях могли показувати такі речі, що ти дивувався їхнім можливостям.
Причини, чому вони не реалізували потенціал, були різними: для когось велике місто, як Київ, ставало випробуванням через численні спокуси, хтось втрачав мотивацію після отримання першого професійного контракту, хтось просто не був психологічно готовий до вимог футболу. Це ще раз підтверджує, що одного таланту недостатньо — потрібні характер, дисципліна і терпіння.
— Зараз воротарська позиція — чи не найякісніша в українському футболі. На ваш погляд, у чому секрет такого буму саме на наших голкіперів у Європі?
— Я вважаю, що в Україні працює багато якісних тренерів воротарів. Але головна сила українських воротарів — це їхній характер і менталітет. Українці — сильна нація: наші хлопці міцні, витривалі, а головне — мають психологічну стійкість і вміння справлятися з тиском, що надзвичайно важливо для цієї позиції.
Певною мірою дорогу наступним поколінням у Європу відкрили Денис Бойко, Андрій Лунін та Анатолій Трубін, які показали, що українські голкіпери можуть конкурувати в сильних чемпіонатах.
— Маючи такий розсип талантів, тренер воротарів збірної стикається з проблемою вибору — ви це теж розумієте, адже отримали виклик працювати в штабі юнацької збірної України. Як ви оцінюєте роботу Рустама Худжамова в національній команді?
— Роботу Рустама Худжамова я оцінюю дуже високо. Він тривалий час працює з воротарями найвищого рівня. Ми маємо дружні стосунки, і я мав можливість спостерігати за його тренуваннями. Він дуже кваліфікований фахівець, який добре розуміє як технічні аспекти, так і психологію. Конкуренція в збірній завжди буде високою — це не лише Лунін та Трубін, а й Дмитро Різник, якого я вважаю дуже сильним воротарем. Завдання тренера — підтримувати здорову конкуренцію і створювати умови, щоб усі голкіпери були психологічно готові до гри, навіть якщо вони не виходять у старті.
— Якщо говорити про наших європейських зірок: чи варто Андрію Луніну залишатися в системі «Реала»? І в чому природа певних ігрових спадів Анатолія Трубіна в «Бенфіці»?
— Андрій Лунін та Анатолій Трубін — це воротарі світового рівня, тому я не хотів би оцінювати правильність їхніх кар’єрних рішень, це їхній особистий вибір. Щодо Андрія Луніна, то мені здається, що він справжній мадридист. Він любить «Реал», відчуває себе частиною клубу і настільки пов’язав із ним життя, що, можливо, взагалі не захоче нікуди переходити. Виступати за такий клуб — величезна честь, навіть якщо доводиться конкурувати з Тібо Куртуа.
Щодо Трубіна, то мені пощастило побувати на стажуванні в «Бенфіці», і, наскільки я знаю, Анатолія там дуже люблять і поважають. Я переконаний, що його потенціал ще далеко не вичерпаний, і найближчими роками він здатний зробити наступний крок у кар’єрі.
— Дмитро Різник міцно закріпився як перший номер «Шахтаря». До якого європейського рівня він здатний дорости? І хто з молодих воротарів УПЛ вам найбільше імпонує?
— Про Дмитра Різника я багато чув від Олександра Ткаченка, з яким він грав у «Ворсклі». Олександр відзначав його сильний характер, психологічну стійкість та неймовірну гру ногами. На мою думку, Різник уже давно переріс рівень української Прем’єр-ліги і має всі необхідні якості, щоб виступати в сильному європейському чемпіонаті.
Щодо інших голкіперів УПЛ, мені складно когось виділити, бо я не можу регулярно дивитися всі матчі. Я більше зосереджений на молодих українських воротарях за кордоном. Якщо говорити про того, хто в перспективі здатний конкурувати з Луніним, Трубіним і Різником, я б виокремив Назарія Домчака, він має всі передумови поборотися за місце в національній збірній.
— У системі «Динамо» зараз зростає В’ячеслав Суркіс. Нещодавно у нього був дуже резонансний невдалий матч проти «Буковини». Як поясните: як молодий голкіпер має психологічно перетравлювати такі провальні ігри?
— Я чув багато позитивного про воротарські якості В’ячеслава Суркіса, тому не хотів би оцінювати його лише за одним невдалим матчем. Помилки — це невіддільна частина розвитку будь-якого голкіпера, через них проходили найкращі воротарі світу. Особливо складним є перехід із молодіжного футболу в дорослий.
Якби я був його тренером воротарів, то насамперед максимально підтримав би його. Молодий воротар після найскладнішого матчу повинен відчувати, що тренер залишається на його боці, йому потрібна підтримка і допомога у відновленні впевненості, а не додаткова критика. Не потрібно робити трагедію з одного матчу, важливо дати можливість продовжувати працювати. Сподіваюся, цей досвід зробить його тільки сильнішим.
Артур Валерко