Захисник збірної України Едуард Сарапій розповів в ефірі програми On-side про роки, проведені в Академії київського «Динамо».
— Ми зараз поговорили про ситуацію, в якій ти перебуваєш. Хотілося б переміститися трішечки назад, у Запоріжжя. Ти починав свій шлях в академії «Металурга», а потім, у 12 років, до тебе надійшла пропозиція приєднатися до академії «Динамо». Скажи, будь ласка, як виник цей варіант і хто на тебе виходив? Чи зверталися до клубу, чи спілкувалися конкретно з тобою або з батьками?
— Ні, я прийшов на тренування, як завжди, у Запоріжжі, на базу. Мені кажуть: «Ти сьогодні не тренуйся». Я запитую: «Чому?». Відповідають: «Дзвони батькам, вони тобі все розкажуть». Думаю: «Ну ладно». Виходжу з поля, йду в роздягальню, телефоную батькові, запитую: «Чому?». Він каже: «Ти їдь додому, я тобі все розповім». Приїжджаю, мені кажуть: «Їдемо до «Динамо». Хочеш?». Я відповідаю: «Та звісно, хочу». Але в «Металург» повертатися вже не можна було. Вони ставили такі вимоги: якщо ти їдеш, то назад дороги вже немає. Ну, думаю: «Ладно, поїхали».
— Які відчуття в тебе були від академії «Динамо»? Ти провів там п’ять років. Знаю, що ти знайшов там багато друзів, досі спілкуєшся з Віталіком Миколенком. Як згадуєш ті часи зараз?
— Це круто. Це круто. Єдине, що було не дуже круто, — це те, що я рано поїхав з дому, від батьків, тому що я єдина дитина в родині. І насамперед їм було важко, тому що мене там оточували хлопці, тренування, я був уже більше занурений у футбол, адже дійсно цього хотів і прагнув, а їм, звичайно, було важко.
Але це чудові роки. І ця база на Нивках, і все, що там відбувалося, — це дуже круто. Не тільки мій рік, а й старші та молодші хлопці. Там у мене залишилося багато друзів, і це дуже теплі спогади про той час.
— А з ким ти окремо спілкуєшся? Окрім Віталіка Миколенка, ми ще знаємо про Дениса Попова. Хто ще приблизно твого віку, плюс-мінус рік, був у цих академіях і заграв на приблизно такому самому рівні, як ти? Можливо, хтось пішов іще вище?
— Таких багато. Я дуже багато часу проводив із Ванатом, тому що ми грали в PlayStation. Так збігалося, що я навчався у школі за старшим віком, а він — за молодшим. У нас уроки так збігалися, що ми багато часу проводили на базі. Наш рік дав реально багато футболістів. Це і Дришлюк, і Хахльов, і Макс Куліш, який грає там у першій лізі. Влад Кучерук — воротар. Так, дуже потужний був рік. У мене залишилося багато спогадів про той час і друзів, з якими ми спілкуємося навіть зараз.
— Ти, на жаль, покинув академію «Динамо» через вимушені обставини. Ми вже говорили в декількох інтерв’ю про те, що в тебе виникли певні проблеми із серцем під час медобстеження. Це не дозволило тобі перейти до команди U-19. Скажи, будь ласка, наскільки тебе похитнув цей момент у житті? Чи закрадалася взагалі думка, що на цьому все і з футболом, на жаль, доведеться поставити крапку?
— Так, це, напевно, найтяжчий період у моєму житті. Це був останній, випускний рік, і до випуску залишалося десь три місяці. Мене відправили проходити медогляд для команди U-19, щоб я вже переїжджав на базу в Конча-Заспу.
Я поїхав до «Бориса», і цю клініку запам’ятав на все життя. Так, я не пройшов обстеження через серце. Мені сказали: з таким діагнозом, як у тебе, ми не можемо брати на себе відповідальність. Думаю: «Як так? Раніше такого не було». Та й такого обстеження я раніше не проходив.
У мене ще залишалося три місяці за контрактом, але мене відпустили додому. І все. Кажуть: «Ти нам більше не потрібний». Але я проходив усі обстеження в різних містах, навіть у різних країнах. Тому знав, що це в мене від народження, що я ніяк цього не виправлю і що з цим можна грати. Я взяв паузу, бо за тих умов не міг грати, і почав не те що спочатку, а дуже-дуже спочатку.
Значить, щось в головній команді десь механізм барахлить. Та навть так: місце, де барахлить - вже відомо, діагностовано. Але вказати на нього не можна під загрозою самі знаєте чого.