Переможців, перших номерів знають і люблять всі. А от стати другим, залишитись ним навічно – це, мабуть, найтяжче, що може бути в житті спортсмена. Тому я пропоную згадати тих знаменитих, легендарних, навіть великих гравців, які так і не змогли подолати «срібний» рубіж у боротьбі за звання кращого футболіста Старого світу.
Вони назавжди залишаться лише другими.1957 – Біллі Райт
Лідер великого «Вулвегемптона», капітан збірної Англії (11 років), першим зіграв за «Трьох левів» 100 матчів. Став другим в кінці довгої, 20-річної кар’єри, програв ді Стефано 53 очка – скоріше боровся за «срібло» з Данканом Едвардсом та Раймоном Копа.
1958 – Гельмут Ран
Чемпіон світу 1954-го став віце-чемпіоном у 1958-му – і «віце-чемпіоном» у французькому голосуванні. 31 бал відставання від Копа.
1960 – Ференц Пушкаш
Всього на 17 пунктів відстав від Суареса. 1960-й – це рік легендарного шотландського фіналу КЄЧ, в якому «Реал» розгромив «Айнтрахт», а «Галопуючий майор» зробив покер. Єдиний за всю історію фіналів Кубку/Ліги Чемпіонів.
1965 – Джачінто Факкетті
Легенда синьо-чорної частини Мілану в тому році виграла всі головні трофеї – чемпіонат, КЄЧ, Міжконтинентальний кубок. Але програла Ейсебіо 8 очок.
1969 – Луїджі Ріва
Гравець «Кальярі» був другим в Європі, уявіть собі! Ну так в тому році і сардінці були другими в Італії. А наступного року стали першими. А Рівері Ріва програв всього 4 бали.
1970 – Боббі Мур
Він був капітаном і душею чемпіонської збірної Англії. 1970-го йому не вистачило 7 пунктів, аби наздогнати «Бомбардира нації». Мабуть, через поразку у епічному чвертьфіналі ЧС.
1971 – Сандро Маццола
Син великого Валентино Маццоли став 1971-го чемпіоном Італії – але Кройфу програв без варіантів (59 балів).
1972 – Гюнтер Нетцер
Німецький тріумф. Кайзер Франц виграв у Нетцера і Мюллера (вони удвох розмістились на другій сходинці, набравши однакову кількість балів) всього 2 очки! То був рік виграшу бундестімом свого першого ЧЄ. Кажуть, та збірна була найсильнішою в історії німецького футболу.
1973 – Діно Дзофф
І знову італієць програв Кройфу майже без боротьби – 49 очок (при 47-ми набраних).
1976 – Роб Ренсенбрінк
Він виграв Кубок Кубків, Суперкубок, став бронзовим призером Євро. Але, навіть обігравши свого головного конкурента в очних зустрічах за СК, голландець все одно поступився в індивідуальному заліку – правда, всього 16 очок.
1978 – Ганс Кранкль
Австрієць, що посеред року змінив рідний «Рапід» на «Барселону», отримав «Золоту бутсу». А от до «Золотого м’яча» йому не вистачило 6-ти очок.
1980 – Бернд Шустер
І тут маємо переїзд з німецькомовної частини Європи до «Барселони». Хоча ні про яку боротьбу з Румменігге не йшлося – Шустер програв йому 88 балів (і тільки на 1 випередив Платіні).
1981 – Пауль Брайтнер
Головний «лівак» німецького футболу вже, в принципі, завершував кар’єру – але ще мав сили потягатись з кращими футболістами Європи. Румменігге він програв вдвічі менше за Шустера, всього 42 очки.
1982 – Ален Жіресс
Саме його по суті визнали кращим французом іспанського мундіалю. Три голи, один з яких – у тому самому півфіналі німцям. Він забив і у овертаймі, і у серії післяматчевих пенальті. Россі програв 51 бал.
1983 – Кенні Далгліш
В еру Платіні навряд чи хтось мав шанси на «золото». Навіть Король Кенні, який без варіантів поступився – мінус 84 пункти.
1984 – Жан Тігана
Гальські півні виграли чемпіонат Європи. Що тут ще можна додати. Хіба що 53 бали, які Тігана програв своєму капітану.
1985 – Пребен Ельк’яр
Він зробив чемпіоном скромну «Верону», обійшовши «Ювентус» Платіні. Хоча самому Мішелю й програв – 56 пунктів.
1986 – Гарі Лінекер
Форвард «Барселони» поступився нападнику «Динамо». Чи ж не привід для гордості? 22 бали, досить скромно, як для 80-х – та все ж.
1987 – Паулу Футре
Він став другим вже як гравець «Атлетіко» - але київські уболівальники зі стажем бачили його навесні того року в футболці «Порту». На жаль для «Динамо», саме «Дракони» вийшли в фінал КЄЧ і там обіграли «Баварію». А Футре забив киянам перший гол із чотирьох. До Гулліта він не добрав 15 балів.
1989 – Франко Барезі
Зоряний час легендарного «Мілану» Арріго Саккі - і легендарного захисника тієї команди. Ван Бастен був недосяжний (49 пунктів відставання), але всі інші опинились позаду.
1990 – Сальваторе Скілаччі
«Футболіст одного літа» отримав своє заслужене друге місце. На більше не витягнув – і 53 очки відставання тому підтвердження.
1991 – Деян Савічевіч, Дарко Панчев
Вони (а ще Лотар Матеус) набрали однакову кількість балів, поступившись Папену 99-ма пунктами. Але фінал КЄЧ в Барі вони у нього виграли. Панчев ще й вирішальний пенальті в серії забив.
1993 – Денніс Бергкамп
«Нелітаючий голландець» якраз переїхав з «Аякса», що був на порозі великих успіхів, до багатого і невезучого «Інтера». Була б інша команда – можливо, і не 59 балів би програв Баджо.
1995 – Юрген Клінсманн
Відмінний сезон в «Тоттенгемі», відмінне повернення на Батьківщину (в «Баварію»!). Всього 36-ма пунктами поступився він одинокій ліберійській зірці. А якби за старими правилами – то став би переможцем. (Саме з 1995-го в ЗМ дозволили голосувати і за не-європейців.)
1997 – Предраг Міятовіч
За півроку він заб’є єдиний гол в фіналі КЄЧ і принесе «Реалу» сьомий КЄЧ. Але і до цього він був одним із лідерів королівського клубу. Правда, програв лідеру голосування багатенько – 154 бали.
1998 – Давор Шукер
Головна ударна сила легендарного хорватського покоління. Вони були в кроці від фіналу ЧС, але і бронза стала досягненням для недавньої югославської республіки. А ще Шукер з «Реалом» виграв ЛЧ. Мінус 166 пунктів від Зідана.
1999 – Девід Бекхем
Золоті часи Бекса, епічна перемога в Лізі Чемпіонів – і всього 65 (для тих часів це досить скромно) очок відставання від Рівалдо.
2001 – Рауль
Найвище досягнення великого форварда «Реала». Вони виграли в тому році тільки Ла Лігу і Суперкубок (так, для тих бланкос це було «тільки»). Оуен випередив РГБ всього на 36 балів – майже фотофініш.
2002 – Роберто Карлос
Чемпіон світу, клубний чемпіон Європи. Навіть феноменальному Роналдо було важко з ним тягатись – 24 очки виграв, найменша перевага в новітні часи.
2003 – Тьєррі Анрі
Кубок Англії і Кубок Конфедерацій – це не найкрутіші турніри. Але саме того року «Арсенал» розпочав свій найвідоміший чемпіонський сезон – в якому «каноніри» не програли жодного матчу. А француз там верховодив. Тому й «срібло» в Європі (до Недведа не вистачило 62 пунктів).
2004 – Деку
Натуралізований португалець виграв того року Лігу Чемпіонів та програв фінал Євро. У Шевченка не було ні того, ні іншого – але на 36 балів українець все-таки випередив свого головного конкурента.
А всі інші «віце-королі» – Френк Лампард, Джанлуїджі Буффон та Андрес Іньєста – ще не повісили бутси на цвях, тож мають теоретичні шанси на перевершення свого успіху. (Власне, Анрі та Рауль також грають, але на такому рівні, де навіть про потрапляння до попереднього списку кращих не йдеться...)
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
