Час не лікує

або Чому розмови про дружбу більше не працюють

Автор Павло Казарін

У мережі з"явився сайт про дружбу українців і росіян. Головна ідея - листи-примирення від тих, хто живе по різні боки кордону. Мовляв, будь-яка політика не назавжди, історія перегортає будь-які сторінки, і рано чи пізно країни знову житимуть "мирно" і по "братськи".

Але проблема цього і будь-яких інших аналогічних ресурсів саме в тому, що вони уникають відповіді на головне питання: а на яких власне умовах має бути це примирення?

Так уже вийшло, що для України два останні роки стали часом вкрадених надій. Перший раз це сталось у той самий момент, коли Майдан переміг. Втеча Януковича, оплачена десятками життів протестувальників, мала стати хепі-ендом тримісячного трилера. Але потім стався Крим, і стало зрозуміло, що замість крапки буде три крапки.

Друга крадіжка відбулась за кілька місяців У той момент, колі українска армія була близька до перемоги, російські солдати перейшли кордон і влаштували ій котел під Іловайськом. Замість перемоги отримали кров, розгром і похоронки. І ви можете знайти сто тисяч пояснень тому, чому і те і інше було закономірним. Але ви не скасуєте того факту, що з точки зору громадян України, обидва рази Росія вкрала у їхньої країни мрію. В перший раз - мрію про перемогу. В друге - мрію про мир. Таке не забуваєтся.

Втім не сентиментальністю єдиною. Останні пів року вчинили з Україною капітальну реформу. Шість хвиль мобілізації (і це без урахування призовів) спричинили те, що в країні практично у всіх вікових групах є люди, які пройшли фронт. Саме вони сьогодні опинились у ролі моральних авторитетів із "народних низів" - апеляції до них ідуть з боку різноманітніших політичних сил.

Це новий елемент в українському внутрішньому порядку денному і, якщо додати до числа комбатів тих, хто волонтерів на користь армії, то виявиться, що пасіонарна частина суспільства пройшла через фронт - напряму чи опосередковано. Додайте до них їхні родини, рідних і близьких - і ви отримаєте відповідь на запитання про те, чому абстракта риторика примирення в Україні не працює.

До того Крим і війна на Донбасі зробили Україну лідером на континенті за кількістю "тимчасово переміщених осіб" - їх сьогодні більше за півтора мільйона. Це ті самі люди, які стали мимовольними жертвами розв"язаної Росією війни, причому, йдеться саме про тих, хто переїхав іх "днр" і "лнр" в інші області України. Їхнє майно здебільшого залишилося на терріторії, підконтрольній бойовиками, їхня архітектура планів зруйнувалась, соціальний статус теж. Ці півтора мільона людей, які на своїй шкурі відчули наслідки геополітичних амбіцій Кремля. Можете спробувати розповісти їм про те, чому Київ має простягнути руку Москві...

Чисто емоційно можна зрозуміти тих людей в Росії, які сподіваються на легке і швидке примирення з Україною. Тому, шо людина так уже влаштована, що вона до останнього не вірить у невиправне. За великим рахунком, саме в цьому криються всі корені розмов, що на наших очах відбувається розлучення України та Россії. Завжди здається, що чашки можна склеєти, стосунки відновити, розбрат - подолати. Проблема лише в тому, шо це не так.

Дійсно, історія знає чимало прикладів, як захоплено різали один одного народи, які зрештою ставали союзниками. Французи і британці, німці та французи, поляки та українці. Але в кожному конкретному випадку примирення ставало можливим лише тоді, коли в суперечливих питаннях ставились крапки, а стосунки виходили на рівень рівноправності.

Крим став тим самим вушком голки, через яке не пролізе ні канат, ні верблюд. Доти, поки в Україні і в Росії будуть різні відповіді на питання, чий він - жодного компромісу бути не може. Якшо не вірите - погляньте на Грецію. У ній може перемогати на виборах будь-який популіст, але жоден Алексіс Ципрас, виснажуючи нерви Берліну, не зважиться оголосити, що північний Кіпр - турецька терріторія. Незважаючи на те, що з моменту силового поділу грецького Кіпру на грецьку і турецьку частини минуло більше сорока років.

Для того, щоб стало примирення між Польшею і Україною, знадобився цілий Ежи Гедройц, який у продовж 53-х років видавав в еміграції журнал "Kultura". Саме завдяки йому і виробленій їм концепсії, шо передбачала відмрву поляків від імперського ставлення до східних сусідів, відбулась та реальність, у якій Варшава і Київ стали близькими союзниками.

А хто сьогодні може уявити не імперську Росію? Яка відмовилась від ідеї "зон впливу"? Готову приймати будь який вибір сусідів, навіть, якщо він передбачае дрейф у бік чужих орбіт? Проблема Россії саме в тому, що у неї немає іншого досвіду існування, крім імперського, і тому "примирення народів" означає перефарматуванняи не так України, скільки самої Росії. А хто взагалі може сказати, яким буде це "перефарматування" і якою тектонікою супроводжвуватиметься?

У Россії продовжують думати про те, що примирення з Україною можливе саме тому, що для РФ ця війна була віртуальною. Вона велася в телевізорі. У недільних випусках підсумкових програм. У жестиквуляції Дмитра Кісельова і насуплених бровах Сергія Лаврова. Вона була понарошку - як понарошку буває всяка битва, що в пройм-таймі в телевізорі, а не в повсякденних відчуттях. Ті люди, які повернулися з Донбасу у вантажі-200 викреслені з російської публічної реальності. Їх не існує, як не існувало і їхніх родичів, відряджених армійським керівниіцтвом до України.

Може тому і здається комусь в Росії, що цю сторінку можна перегорнути. Тільки наврядчи з тим самим відчуттям живе Україна, яка щодня вчитується у зведення загиблих. Для якої нинішня війна стала битвою за суверенітет і незалежність. Ту саму незалежність, яка дісталась їй волею долі 1991-го, і яку довелось відвойовувати 2014-го.

Не варто цього недооцінювати...

_http://www.radiosvoboda.mobi/a/27467347.html

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости