Динамо - Шахтар. Навколофутбол.

"Победа начинается не с кавалерийского прорыва на фланге, а с запасных носков в рюкзаке барабанщика" (с)

Доброго вечора, колеги-вболівальники!

Після чергового програного дербі не писатиму ні слова про гру (без мене й так буде написано не один десяток емоційних, аналітичних та інших блогів на цю тему), а про навколофутбольні речі цього матчу.

1. Організація матчу

Жителі столиці знають, що більша частина міста в будні живе за робочим графіком 9:00 - 18:00, а, отже, щоб добратися на гру, яка починається за годину після завершення робочого дня, необхідно дуже поспішити та сподіватися на відсутність овертаймів. Але, розуміючи статус гри та те, що команда шукає шляхи примирення з вболівальниками, фани очікують, що організаторами матчу буде зроблено максимум для того, щоб мінімізувати час проходження від входу на територію НСК до місця на трибунах. Але не так сталося, як гадалося: вихід зі станції метро Олімпійська, на годиннику 18:45, в голові "встиг", але раптом приходить усвідомлення, що щось іде не так. Спочатку пробираєшся через натовп зівак та людей, які стоять в касу, попутньо відштовхуючи кількох набридливих перекупів, які не соромлячися та не боячися ні нової поліції, ні служби безпеки клубу, ні служб НСК та інших месників та носіїв справедливості, пропонують купити в них квитки дешевше, ніж у касах. Піднімаєшся сходами і бачиш дивну картинку: величезний натовп людей в черзі, та, що більш дивно, нові потоки людей, які йдуть від входу зі сторони Льва Толстого та Палацу Спорту. В голові "вот да фак?!", підходиш ближче і розумієш, що черга ще більша, ніж ти думав + вхід на НСК тепер оберігають не тільки турнікети, а й паркан, виставлений за метрів 5 від вищезазначених пропускних девайсів. Слова товариша: "Н-да, тепер турнікети від вболівальників, немов від звірів, відгородили решіткою". 18:50. Наче все ще встигаємо, наче... Займаємо чергу. Спочатку стоїмо-не рухаємося взагалі, потім починається інтенсивне просування - огляд на турнікети закриває натовп. В голові "ну, нарешті!". Правда дивує, що рух циклічний: одні люди йдуть вперед в бік турнікетів, інші - повертаються назад. В голові все ще оптимізм: "Мабуть, проблема з квитками чи зайці". 18:58. Турнікети в полі зору і, дивне відчуття, що вони не працюють та не світяться. І, справді, прохід закритий, черга зменшується за рахунок того, що люди її (чергу) покидають. Двоє хлопців залазять на стадіон над турнікетами під схвальні вигуки вболівальників. Настрій натовпу починає нагріватися, з боку НСК ніяких пояснень, хтось кричить "Лаймате здесь всё, нах#й!". Невідомо котра година. Починає звучати гімн. Підходжу до поліцейського і запитую, як потрапити на стадіон взагалі. Він сміється і каже, що поки ніяк. Потім, після паузи додає: "Я чув, що десь там прорвали паркан, можете спробувати через ту дірку", ще раз посміхається і йде геть. Нацгвардійці відводять погляд, до них претензій нема, шкода, що хлопці мерзнуть. Зі стадіону чути радісні вигуки, хлопець з Айфоном в руці повідомляє. що Мораес забив гол, ми ведемо. Поки радимося з товаришами, що робитимемо далі, айфоновласник зробив ще одну новину "1-1, Коваленко" (ми ще не знали, що, по факту, динамівці забили ще один м'яч, просто не в ті ворота - з ким не буває). Приймаємо рішення йти в бік Льва Толстого і Палацу Спорту, може десь там є прохід в омріяну Шамбалу (читай, на НСК). По дорозі товариш розповідає про свої довготривалі відрядження до Донецька та Харкова, де ніколи не було проблем з потраплянням на стадіон, та каже крилату фразу вечора: "Перемога над суперником починається з входу на стадіон". Настрій злий. Хтось вимагає повернути гроші за квиток, інші роздумують над тим, щоб поскаржитися в Бюро захисту справ споживачів на такий "сервіс", дружньо дякуємо Ігору Михайловичу та представникам НСК за те, що закликають вболівальників на стадіон. Проходимо повз Льва Толстого, там теж нікого не пускають + перші конфлікти вболівальників з поліцією. По дорозі зустрічаємо таких же невдах, які йдуть в протилежному нам напрямку пошукати щастя там, де ми його щойно не знайшли. Палац Спорту. Натовп, поліція тримає паркан, який прогинається під тиском вболівальників. По-трохи, людей починають пропускати. Запрацювали турнікети. Раптом загін нацгвардії покидає дану територію, і "по-трохи пропускати" переростає в "пройдуть всі". В голові: "Я ніколи не приведу сюди своїх дітей, їй же банально затиснуть!". Людей через одного обшукують, мій рюкзак перевірити забули (міг би пронести центнер насіння, мила або тротилу, проте мав хіба цілком легальний "піджопник"). 23 хвилина матчу - ми на трибуні. Мужики, які сидять нижче, питають, як ми змогли пробратися, бо вони були одними з тих, хто прорвав паркан, про який мені розповідав поліцейський. Настрій відсутній. Інвестувати в такий сервіс - це самозневага. Дякуємо всім причетним, бл**ь!

2. Піротехніка

Наша компанія сиділа в секторі над ультрас. Свідомо купуємо квитки саме сюди, щоб повболівати разом з активною частиною трибуни. 30 хвилина матчу. Рибалка забиває гол. Настрій покращується. Загорається піротехніка. Красивий перфоманс: червоні вогні, біло-синій дим та його дивний сморід (ті, що пройшли Майдан, відрізнять типовий запах диму від якогось хмічно-солодкуватого смороду) окутує все навколо. Товариш каже: "Уяви, якщо на нашому секторі є астматики?! Вони ж реально можуть задихнутися, і малоймовірно, що хтось їх врятує". Кілька хвилин (3-5) частина поля стає невидимою, вболівальники невдоволено бурчать. Чоловік рядом нижче довго та протяжно кашляє, паралельно дістаючи з кишені марлеву пов'язку. Я не радикальний противник піротехніки, мені подобаються перфоманси ультрасів, але: а) організатори матчів повинні попереджувати вболівальників, що людям з захворюваннями дихальних шляхів варто утриматися відвідування матчів на секторах, які наближені до фан-секторів; б) ультраси, прохання не зловживати пірошоу або використовувати піро, яке не так смердить та створює значно меншу димову завісу, бо ми (прості вболівальники) хочемо, в тому числі, подивитися футбол, а не відчувати себе їжаками в тумані - давайте просто поважати одне одного, це не складно.

3. Бидло

Після пірошоу половина (плюс-мінус) фаєрів, особливо в горючому стані, летить на бігові доріжки. Якщо існує така офіційна чи неофіційна домовленість з клубом чи НСК, тоді я не правий, перепрошую, але виглядає це, чесно кажучи, зневажливо по відношенню до стюардів - таких же простих людей, як я та Ви. А коли в стюарда, який підіймає фаєр та намагається загасити, летить ще один такий девайс, і той (стюард) в останній момент встигає відскочити від удару - це і є бидло. Можна позаздрити сталевим нервам стюарда (на його місці, я б повернув цей фаєр його власнику таким же чином, як він передав його мені), який продовжив прибирати цей безлад. Крім того, вболівальники не забували "вітати" гравців Шахтаря, коли ті наближалися до їх флангу. Я можу зрозуміти викрики в їх бік, я можу зрозуміти середні пальці і, навіть, крізь пальці та зуби, можна сприйняти кидання мандаринами, як специфічний жарт, але кидати запалений фаєр в бік людей, які не є твоїми фізичними ворогами та не несуть загрози життю тобі та твоєму оточенню, теж актом бидла. Не так давно ми проводили матчі без глядачів, але, як показує практика, уроком це ні для кого не стало. Можливо, пара кримінальних справ за статтею замах чи великий адміністративний штраф в розмірі штрафу ФІФА чи ФФУ за такі дії і примусять задуматися над своїми вчинками. Ну, і про європейський досвід довічної дискваліфікації варто пам'ятати. В цей момент хтось на трибунах запропонував вгамовувати таких вболівальників поливанням пожежною піною в рамках боротьби з пожежонебезпечною ситуацією. Вихід? Не знаю. Сподіваюся, що ультраси наведуть порядок в своїх рядах та пояснять, що бидло-вчинки не додають плюсів їх руху. А піна, вона поливає всіх, не тільки винних.

4. Один за всіх

60 хвилина матчу. Починається потасовка між футболістами обох команд. Емоції підіймаються. Увага вболівальників прикута до дійства. Відводжу погляд в бік і бачу неприємний контраст: Ребров на тренерському містку, руки в кишенях чи схрещені на грудях, уважно спостерігає за подіями, як глядач у першому ряду. В той же час повз нашого головного тренера пробігає пан Фонсека і мчить в бік подій, не заходячи на поле. Підійшовши до епіцентру, португалець жестами та мімікою починає заспокоювати своїх футболістів та, скоріш за все, кричати на Мораеса, який, схоже, по понеділках відвідує секцію боксу, тому спрацював умовний рефлекс. Картина маслом: один тренер біжить вгамовувати своїх підопічних та захищати їх від агресії суперника, інший просто спостерігає за подіями.

5. Дисципліна та її відсутність

• Ярмоленко втрачає м'яч або не використовує момент, замість одразу бігти назад та виправляти помилку, хапається за ногу, голову чи інші органи.
• Сидорчук обрізається, назад іде пішки, після чого Срна робить навіс, а форвард Шахтаря забиває 3-ій м'яч.
• 57 хвилина - Гонсалес емоційно заводиться і за розмови з арбітром отримує жовту картку. Після чого не заспокоюється, продовжує розмахувати руками - в Єврокубках отримав би ще один гірчичник і пішов би пити гарячий чай (Мбокані та Блохін підтвердять мої слова).
• 60 хвилина - не зрозуміло чому втрачає самоконтроль Мораес, вдаряє суперника (ще й обрав опонента, який точно впаде навіть від безконтактного удару), після чого йде пити чай, який готувався для Дерліса.
• 90+4, рахунок 3-4, Динамо тисне, але Рибалка теж хоче чаю і відправляється слідом за Жуніором. Мене на сайті називали кротом за мої висловлювання, але хто тоді наш 17 номер, якщо за хвилину-другу до фінального свистка, коли Динамо з усіх сил намагається зрівняти рахунок, він не тільки залишає команду в ще більш безнадійній меншості, а й покидає поле в дуууже повільному темпі на радість Шахтарю. Дисципліна в команді та авторитет тренера для гравців? Ні, не чули.

Як я писав в епіграфі, перемога починається не з тактичних схем та якості гравців, а й, в тому числі, таких речей, як відношення клубу до вболівальників, колективного духу та дисципліни на полі та за його межами. В розрізі цього до перемоги нам ще дуже далеко.

А гра - гра мені не сподобалася, але Хачеріді вчора попереджував. Хотілося почути дещо інше від головного тренера, але це були наївні бажання. Що ж, потерпимо ще півроку, а може більше, нам не звикати.

Сумно все це та, водночас, неабияк бісить.