Підсумки, тенденції весняно-літнього українського політичного сезону 2017р. і перспективи наступного

Розділ ІІ. Війна та зовнішньо-політична діяльність української держави

Відродження економіки України і вирішення її внутрішньо-політичних проблем, які розглядались в попередньому розділі – це, звичайно, дуже важливі, навіть першочергові, пріоритетні завдання державної влади; але не самий значущий виклик для неї, і для держави загалом.

Найвагомішим викликом для України є війна, російська агресія проти України та окупація частини її території. Очевидно, що Путін не збирається виходити ні з Донбасу (поки що..); а вся Росія – і з Криму. І ця війна, як уже згадувалося, гальмує наш розвиток. Тому вирішення проблем війни було, є нині і надалі має бути головною ціллю діяльності центральних органів влади нашої держави.

Очевидно, що єдиним прийнятним виходом України з поточної війни є наша ПЕРЕМОГА у вигляді звільнення від агресора окупованих ним територій Криму та Донбасу. Очевидно, що наша перемога ніяк не може бути у вигляді переможного маршу наших військ по Красній площі (до чого закликають українські популісти та анархісти). Очевидно, що у війні з РФ «один-на-один» для України може бути єдиний наслідок: парад військ агресора по Хрещатику (або ж військ ОДКБ з Україною в складі по тому же Хрещатику числа, приміром, 19-го серпня…) Очевидно, що поточна війна України з агресором нині носить гібридний характер: тобто, сучасно-новітній стан війни з меркантильним її характером, допускає вигідні кожній стороні конфлікту навіть торгівельні відносини; не кажучи вже про дипломатичні, та інші доцільні. Очевидно, що не у формулюванні поточного військового конфлікту («війна», чи «АТО») полягає суть проблеми: як доцільно, так має бути. Очевидно, що поточна ситуація характеризується як фактичний стан третьої світової війни між російським ленінсько-сталінським необільшовизмом та демократичною світовою цивілізацією (слава Богу, що німецький нацизм, італійський фашизм, японський мілітаризм пішли в небуття); але Україна нині виявилась на передньому краю цього гарячого протистояння. Очевидно, що поточна війна на території України для умиротвореного західного буржуйського світу становить ситуацію «не сіло, ні впало»: не потрібне їм загострення відносин між третіми особами, яке так чи інакше негативно впливає на рівень їхніх прибутків. Тому вони, буржуїни, воліють «поставити на паузу» стан україно-російської війни і до цього підштовхують як своїх політиків, так і «п’яту колону» всередині України в особах «золотобатонників» та «золотоунітазників». Їм всім «до лампочки», що Крим і Донбас, в кращому випадку, можуть стати п’ятою і шостою територіями (поряд з Південною Осетією, Абхазією, Нагірним Карабахом та Придністров’ям) навколо необільшовицької РФ з «замороженим конфліктом» і невизначеним статусом. І на інтереси України (як й інших «маленьких», Грузії, Молдови та Азербайджану) їм – «наплювати». Мовляв, «само розсмокчеться, рано чи пізно». Очевидно, що наведена стратегія – не в наших державних інтересах. Саме тому керівництво нашої держави, яким би воно не було, з кого би не складалось – але мусить гуртувати світову спільноту навколо ідеї відсічі агресору в його зазіханнях на чужі території. Бо таку відсіч можна дати лише гуртом: сама Україна, чи інша постраждала від російської агресії держава, очевидно, таку важку ношу одна не потягне.

Згаданий в попередньому розділі підйом в українському суспільстві настроїв войовничого патріотизму у зв'язку з торговою блокадою Донбасу, зростання їх популярності (згідно соціології, відповідні ідеї популярні в третини українських громадян), різка політична активізація представників популістично-патріотичних сил – все це спонукало Президента Порошенко взяти ініціативу в свої руки, очолити цей політичний процес, тим самим нейтралізувавши значні ризики, які виходили від цієї політико-ідеологічної течії. Треба визнати, це завдання Президент вирішив досить (чи відносно) успішно. Бо продовження «моди» на войовничий патріотизм може привести і до надмірної поляризації між таборами «миролюбних» і «войовничих патріотів», а це вже загрожує новим посиленням політичних розривів між російськомовними та україномовними регіонами країни, відповідно, і підвищеними ризиками для суспільно-політичної стабільності в Україні. А може – і до вже неприкритого вторгнення військ агресора (як варіант) до Харківської, Сумської, Чернігівської та Київської областей при політичному неспротиву цьому західної цивілізації з власним дистанціюванням від нового конфлікту з заклинанням «та вони, там, в Україні, всі якісь шибануті. Та вже нехай…» Висловлюватимуть чергову «глибоку занепокоєність» – але не більше; як в ситуації з окупацією Криму. Було, було…

Нині в суспільстві та у владі широко обговорюється президентська ініціатива запровадження нового статусу як антитерористичної операції, так і окупованих територій з подальшими варіантами їх інтеграції в тло України (в разі звільнення від окупанта, звичайно). Ура-патріотам хотілось би, щонайменше, негайного позитивного голосування в парламенті за відповідний законопроект, бажано з оголошенням військового стану (а то й війни Росії); але Банкова тут взяла паузу… Певне, для того, щоб обговорити проект не лише зі своїми, а й з закордонними союзниками. Щоб з відповідними правками, безсумнівно, вже в вересні внести проект до Верховної Ради.

Розглядуваний політсезон ознаменувався великими зовнішньополітичними успіхами, мабуть, найбільшими за весь період після Революції гідності. Найбільш значущим для мільйонів українців став «безвіз». Отримання безвізового режиму країною, яка воює – це безпрецедентний випадок. Крім того, нарешті було завершено процес ратифікації Угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС (з подоланням серйозних проблем, викликаних торішнім референдумом в Нідерландах); продовжені та подекуди посилені санкції проти Росії (незважаючи на спроби ряду європейських політиків ініціювати дискусію з цього питання); був організований візит Президента Порошенко в США і його зустріч з Президентом Трампом ще до зустрічі американського керівника з Путіним. Все це не відбулося автоматично; за цими зовнішньополітичними успіхами стоїть величезна і копітка робота наших дипломатів, гіперактивність і наполегливість Порошенка, за сприяння наших друзів в США і ЄС.

Не обійшлося і без проблем. Зокрема, не був погоджений підсумковий документ саміту Україна-ЄС, який відбувся в Києві в середині липня. Але тут не варто надмірно драматизувати, бо це сталось не стільки через наші проблеми – як через протиріччя серед наших партнерів. Формулювання питання про наші європейські і євроатлантичні перспективи (на чому наполягає сучасна Україна) є предметом дискусій з європейськими чиновниками і політиками ще з часу президентства В.Ющенка. Нині ні в ЄС, ні в НАТО нема сталої точки зору стосовно доцільності подальшого свого розширення; а в ЄС актуалізувалася дискусія у зв'язку з кризовими тенденціями власного розвитку. В кінцевому підсумку європейські перспективи України будуть залежати не від формулювань підсумкових документів самітів Україна-ЄС, а від успіхів українських реформ і боротьби з корупцією.

У фіналі сезону Президент Порошенко приділив особливу увагу відносинам з рядом пострадянських країн (зустріч з Прем'єр-міністром Молдови П.Філіпом, візит до Грузії і зустрічі з грузинським керівництвом, приїзд до Києва Президента Республіки Білорусь О.Лукашенка). Цей напрямок української зовнішньої політики є одним з головних (після європейського і американського). Україні необхідно вибудовувати особливі відносини навіть з союзниками Росії на пострадянському просторі (Білоруссю, Казахстаном), щоб вони дистанціювалися від агресивної політики агресора по відношенню до нашої країни. Тим, хто критикував візит Лукашенка до Києва, слід розуміти, що в дипломатії треба спиратися не стільки на ідеологічний імператив (ділячи країни світу тільки на друзів і ворогів), а на прагматичний, прагнучи зменшувати число потенційних супротивників і збільшувати число друзів і безпечних сусідів . У дипломатії і Великій Політиці не можна використовувати чорно-білі окуляри, набагато більш ефективна гра на півтонах.

Минулий сезон починався загостренням військових дій на Донбасі – бої і потужні обстріли під Авдіївкою в кінці січня-лютому; і закінчується локальними боями під Красногорівкою в середині липня. У проміжку між цими загостреннями були три оголошених, але вже традиційно короткочасні перемир'я (суттєве зменшення обстрілів і бойових дій відбувається в перші два дні; потім бойова активність знову зростає) і стабільна нестабільність: блукаюча активізація обстрілів і мінна війна вздовж лінії розмежування, яка в зоні конфлікту протягом сезону не змінилася. Лінія фронту якщо і коливалася, то в «сірій зоні» (зона відводу важких і середніх озброєнь, а також військових підрозділів). Бої за окремі ділянки цієї «сірої зони» кілька разів різко загострювалися. Помітно більше стало провокацій проти місії ОБСЄ в зоні конфлікту і блокування її роботи з боку бойовиків. Відбувся й перший трагічний інцидент – в результаті підриву на міні машини місії ОБСЄ загинули її співробітники.

В кінці сезону в конфліктному регіоні сталася чергова симптоматична для окупанта подія, як то оголошення ватажком ДНР Захарченко про створення "Малоросії", яка ніби повинна замінити собою Україну; проте вона не буде мати серйозних політичних наслідків. Прожект через зовнішньополітичні причини не отримав офіційної (на відміну від дійсної) підтримки Кремля і вже повторив долю свого попередника ("Новоросія"), будучи зданим в архів під рубрикою політичних непорозумінь. Принаймі, далі на серйозних переговорах навіть не згадуватиметься. Як і багато інших фейків родом з Москви ("ихтамнет", "референдуми", "зброя в шахтах і воєнторгах", тощо).

Використанні статті:

Використані статті: Володимир Фесенко, політолог, «Итоги и тенденции весенне-летнего сезона 2017 года» http://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/59778479bd990/

Олександр Пасхавер, економіст: «Три года Порошенко. Мои впечатления» ttp://nv.ua/opinion/paskhaver/tri-goda-poroshenko-moi-vpechatlenija-1277596.html