Футбольна журналістика часів Бароко

Відвертий та емоційний, на мій погляд, блог Сергей Красавчик Две музы молчат....значит пушки говорят? (http://dynamo.kiev.ua/blog/293193-dve-muzyi-molchatznachit-pushki-govoryat) змусив мене поміркувати на тему футбольної журналістики України в умовах економіки «часів Бароко» в країні 2018 року.

Баро́ко (від порт.

barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII століття.

Українська спортивна журналістика як, мабуть, будь яка журналістика на пострадянському просторі, має відверто радянські риси пропаганди, які як родимі плями ще десятиріччя будуть супроводжувати «майстрів пера», адже в умовах феодального устрію країни, яка в кращому випадку за рівнем розвитку економічних свобод та ринку фінансових капіталів наближається до Англії початку XIX сторіччя (ринку землі немає, фондового ринку немає, вільної конкуренції капіталів – теж немає), важко розраховувати на те, що спортивна журналістика на відміну від політичної – перетвориться на зразок стандартів BBC, стане розквітати незалежними та хоча б нейтральними точками зору тих самих журналістів на тлі того, що їх видання належать певним володарям футбольних клубів, які мають не лише спортивні, а ще і політичні інтереси (і в першу чергу політичні, адже найуспішніший бізнес в Україні – це бізнес тісно пов'язаний із політикою, а краще місце для цього знаходиться на вулиці Банкової). В таких умовах на появу, розвиток та перетворення репортера на справжню акулу пера, а не на ПІАР-журналіста, який діє за принципами «чего угодно» і відповідно до «корпоративних стандартів якості» конкретного ЗМІ, що працює в структурі конкретного феодала (олігарха) та в умовах конкретних політекономічних інтересів, розраховувати марно.

В кращому випадку незаангажованими в світі футболу можуть залишатися лише ті, хто пише про кількість ТТД, тактичні схеми, тактичні малюнки, філософію гри (дивне поєднання філософії та гри на ім’я футбол) застосовуючи сучасні графічні технології, за якими можна приховати все що завгодно, в тому числі, нажаль, власне дилетантство, адже всі вони аматори, праця та дослідження яких регламентується здоровим глуздом, добре що так, або власною ерудицією в купі з здоровим нахабством (адже поки що УЄФА не має атестаційних вимог до тренерів-аналітиків або просто футбольних аналітиків). Всі інші журналісти, і не лише в спорті, вимушені танцювати від бюджету, який їм надає їх власник, який тісно пов'язаний із клубними інтересами конкретних кольорів – біло-блакитних або помаранчево-чорних, якщо мова про Україну. А поруч з ними агенти, менеджери футболістів, ставки, інформація, яка коштує гроші і яка може приносити дивіденди якщо вміло користуватися цим… Середовище відверто агресивне і не працює на розвиток справжньої свободи слова та журналістської творчості на тлі футбольних війн та бажання вижити і заробити на життя собі та своїм родинам.

Само тому так звані «фронт – мены двух медийных топ – «семейств» Украины» є цілковитим продуктом еволюції вітчизняної спортивної журналістики, вони давно грають в гру де ключовим елементом є бюджет, гроші і власні інтереси в купі з інтересами роботодавців. Чи є сенс звинувачувати їх в цьому, адже вони зростали в умовах саме такого попиту, коли їх аудиторія, а не їх роботодавці, із задоволенням потребляли їх продукт само в тому вигляді який він сьогодні має. Невимоглива, нажаль, українська вболівальницька аудиторія ніколи не вимагала мораторію, наприклад, на відверто політичні замовлення, на участь ЗМІ в війнах між ФФУ (Суркісом) та «Шахтарем», ФФУ (Суркісом) і «Металістом», ФФУ (можливо «Шахтар») та «Динамо». Ми, звичайні читачі, не ставили питань, ми коштували і продовжуємо споживати продукт футбольного ТВ каналу який має абсолютно читки забарвлення, далекі від нейтральних кольорів стандартів якості BBC, Sky Sports або навіть російського Матч ТВ, що стало спадкоємцем культового, свого часу, НТВ-Спорт або НТВ-Футболу…

Так, сумно це констатувати, але на мою виключно приватну та суб’єктивну думку, ті самі «фронт-мени» не в змозі конкурувати з російськими «аналогами» (Вацко відверто копіює Дудя, який перетворився на політичного гравця російського YouTube на замовлення товариша Пу, таким чином, наступна ступень еволюції Вацко – політичний оглядач?), що перевершують їх по багатьом параметрам… Якось дивно вийшло, що російські «аналоги» змогли зберегти свою спортивну незаангажованість на тлі авторитарної країни, а наші…

Саме тому, поки суспільство не матиме попиту на якісну журналістику, поки суспільство не відмовиться від споживання спортивної інформації без застосування правил гігієни, в тому числі політичної, що існують в країнах так званої розвинутої демократії, вимагати більшого від наших «лідерів суспільно-футбольної думки» не варто. Шлях довгий, дуже довгий, але наявність на цьому ресурсі подібного середовища блогерів залишає деякі шанси на світле майбутнє.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости