Виявляється, що ще багато хто просто не розуміє, що голодомор – це не просто голод на деякій території країни, від якого гинуть люди. Від голоду страждали в усі часи, але майже завжди через кліматичні умови, що сприяли неврожаю, або через хвороби, які нищили худобу. А от коли голод викликаний спеціально створеними умовами з метою покарання чи взагалі знищення якоїсь нації – це вже не голод, а голодомор. Але ще й досі голодомор в Україні багато хто переводить в площину звичайного голоду, порівнюючи його з голодом тих часів у Поволжі, хоча там він був викликаний страшенною засухою. А в Україні врожай був непоганий, і голод був штучно й ціленаправлено створений вилученням усіх без виключення продуктів харчування у населення, яке їх виробляло.
Зараз вже все більше мешканців України, які небайдужі до історії своєї країни, добре розуміють причини штучно створеного голоду на початку 30-х років владою “більшовиків” й знають наслідки цього голодомору. Та ось про стан справ у спортивному житті в ті часи на території сучасної Україні мало кому відомо. Майже ніхто й не замислювався над тим, які ж заходи вимушені були використовувати спортсмени, зокрема футболісти, щоб уникнути наслідків цього злочину проти українського народу. Розповім як це було саме в Києві.
Ще 6 травня 1932 року в Києві на черговому святі фізкультури, цього разу на честь II Всесоюзного конкурсу-огляду на площі Героїв Перекопу (нині – пл. Б.Хмельницького) відбувся збір усіх фізкультурників-ударників, які пройшли колонами до Червоного стадіону (нині – НСК “Олімпійський”), де відкрив мітинг голова Київської Міської Ради фізкультури Рижов. У своїй “полум’яній” промові він “накреслив” завдання на четвертий заключний рік п’ятирічки, зробивши наголос на питання оборонної роботи фізкульторганізацій.
Але вже влітку про будь яку спортивну роботу в місті важко щось казати, бо преса досить скромно висвітлювала спортивні події. Наприклад, про проведення в Києві якогось чемпіонату міста з футболу, нажаль, ніякої інформації на шпальтах газет зовсім не було. Відомо, що була отримана вказівка зверху від владних структур – різко обмежити публікацію докладних описів маловажливих з “комуністичної точки зору” спортивних подій і “бульварної” хроніки, яка не мала пропагандистського та ідейного напрямку.
Навіть це свідчить про те, що вже 1932 року в Україні планувалося погіршення стану з продуктами харчування, а ближче до осені вже панував голод і спортсменам було не до змагань і зустрічей. Звісно уся відповідальність за виконання вказівок з Москви щодо “сценарію” голодомору лежить на генеральному секретареві ЦК КП(б)У Станіславі Косіорі – “хазяїні” України та голові ДПУ (з 1933 року наркомі внутрішніх справ) УСРР Всеволоді Балицькому. Ви тільки подивіться на фотографії цих “добродіїв”, що були надруковані в січні 1930 року в харківському журналі “Динамо”, і стане ясно, що це були за мерзотники.
Збірна Києва цього року була запрошена до Москви, бо фізкультурне свято на честь урядової турецької делегації Геджас-Неджда потрібно було прикрасити футбольним матчем високого рівня. 5 червня зустрілися збірні Москви та Києва – нічия 1:1. Та збірну Києва додому не відпустили. Продовжили перебування, створили нормальні побутові умови й забезпечили харчуванням ще на три дні. А це ох як багато значило, бо в Києві в той час вже з продуктами було важкувато – набирала оберти спланована операція більшовицької влади по організації голодомору в Україні. Нарешті 8 червня відбувся повторний поєдинок і, що цікаво, відпочивши і відіспавшись кияни нанесли збірній столиці Радянського Союзу нищивної поразки 5:2. Такого струсу Москва й москвичі давно не відчували. А футболісти Києва, заявили про себе в повний голос, створили такий необхідний в той час для себе і команди імідж на всесоюзній арені, який послужив для них багато років. Одразу ж збірну Києва запросили до себе й ленінградці. Перепочити не дали жодного дня і в двох матчах зі збірною Ленінграду кияни зіграли невдало.
Через голод в республіці навіть динамівці, які отримували спеціальні пайки у своїй відомчій силовій структурі ДПУ, були вже в скрутному стані, бо у багатьох з них були родини, близькі родичі, і на всіх продуктів не вистачало. Страх невідворотного голоду був занадто сильним. Коли ще влітку начальник ДПУ Київської округи С.А.Барминський, палкий шанувальник футболу, отримав призначення до російського міста Іваново, то одразу “переманив” туди динамівських футболістів Садовського і Малхасова. А після товариського матчу в цьому місті збірної профспілок Києва, переконавшись, що там ситніше і спокійніше живеться, до “Динамо” Іваново перейшов київський одноклубник Коротких та й гравці інших київських команд – Правовєров, Вавілов, Поталов і Гончаренко. І ось на руїнах Києва розквітла так звана збірна Іваново, успіхи якої на той час були значними.
В цей час в Москві було заарештовано гравців київського “Динамо” Свиридовського і Піонтковського за те, що вони хотіли обміняти відрізи сукна на продукти. “Торбохапи” були направлені на два роки на примусові роботи в трудову комуну міста Болшево Московської області, уникнувши більш суворішої кари. Туди засилали багатьох футболістів, які “проштрафилися”, і команда цієї комуни навіть брала участь у всесоюзній першості ПСТ “Динамо”.
А коли Київ покинув ще й провідний гравець “Динамо” Синиця, який повернувся до рідної Одеси, то, звичайно, ні “Динамо” Київ, ні збірна міста з футболу вже не мали тієї сили, якою славилися в минулому році, коли збірна Києва вперше стала чемпіоном України. Про це можна судити навіть з того, що у відбірковому матчі на першість УСРР 1932 року збірна Києва програла збірній Вінниці (1:4). Ще й давалися взнаки, що найкращих гравців Києва залучали до збірної СРСР на різноманітні товариські матчі. До речі, 1932 року ВРФК при ЦВК СРСР присвоїв Всесоюзному пролетарському спортивному товариству “Динамо” почесне звання “Передовий загін радянської фізичної культури”, але в Україні динамівців це зовсім не втішило.
А взимку 1933 року в Україні голодомор поставив питання виживання взагалі української нації. І це було не тільки в селах, але і в містах і навіть у такому великому місті, як Київ (столицею УСРР тоді був Харків, а Київ за своїм значенням і кількістю мешканців займав друге місце – на той час 600 тисяч мешканців).
Навесні 1933 року навіть київське “Динамо” ледь животіло. Замість їжі, для посилення команди керівництво ОГПУ погодилося на поповнення її складу квартетом молодих амбітних москвичів, які не бажали просто перебувати в тіні великих маестро старшого покоління в московських командах і надали перевагу вдосконаленню майстерності на берегах Дніпра. Це були захисник Василь Єпішин, півзахисник Михайло Путистін, фланговий форвард Ілля Панін і центр нападу Костянтин Щегоцький, який став одним з кращих футболістів київського “Динамо” довоєнних часів. Крім них, до команди зараховують й киян із “Желдора” – Миколу Балакіна та Василя Сухарєва.
Щоб вибратися із зони голоду, який охопив Україну, енергійний і практичний керівник команди київського “Динамо” (посади тренера тоді ще не було) Лазар Федорович Коген організував вже в травні 1933 року тривалу поїздку команди за маршрутом Баку – Ерівань (нині – Єреван) – Тіфліс (нині – Тбілісі). Однак відрядити на Закавказзя вдалося лише десятьох: Ідзковського, Вєсєньєва, Тютчева, Єпішина, Сухарєва, Путистіна, Паніна, Щегоцького, Сердюка (Шульца) і Прокоф’єва. Одинадцятим поїхав якийсь Жорж з Одеси, який щойно турне закінчилося, безслідно зник, і досі невідомо, хто ж то був насправді.
Та й в цьому “відрядженні” негаразди продовжували переслідувати киян. Зігравши в Баку внічию (0:0), динамівці могли й не дістатися до наступного міста свого турне Єревана. Коли вони робили пересадку в Тбілісі, провідник першого вагону поїзда, перевіривши їхні квитки, не дозволив посадку, бо їх місця були вже зайняті. Тому вони вимушені були знайти собі місця аж у восьмому вагоні. Та сталося непередбачене – страшна катастрофа. Дорогою поїзд зійшов з рейок, перші вагони упали під укіс, загинуло багато людей. Так лише випадковість урятувала оновлену київську команду. Три доби гравцям довелося чекати ремонту залізничної колії, і в Єревані їх зустрічали, як гостей з того світу. Ця цікава подія в історії “Динамо” Київ довгий час замовчувалася, бо перебування команди у Закавказзі було пов’язане саме з голодомором в Україні.
Коли вже мова йдеться про голодомор, то ніяк не можна обминути подію побудови в цей час в Києві стадіону “Динамо”. Ініціатором його будівництва був начальник київського ДПУ Розанов, але в здійснення цього плану і доведення його до кінця найбільший внесок зробив О.Я.Санін – на той час начальник опервідділу ДПУ, тобто безпосередні виконавці запровадження голодомору. При розробці проекту стадіону за зразок був узятий один з кращих стадіонів у Європі – берлінський. Проектування було завершено 1932 року, коли підготовчі роботи велися вже в повному обсязі. До речі, вважалося, що стадіон будується силами ентузіастів із працівників НКВС, але насправді будували його в’язні. Така була розповсюджена практика того часу. Але для прискорення спорудження стадіону велику допомогу надала й громадськість міста. Інколи на недільники виходило по 400-500 чоловік.
Відкриття нового стадіону “Динамо” двічі відкладалося через голод у місті і відбулося 12 червня 1933 року. Стадіон отримав ім’я “верного продолжателя дела Дзержинского, первого чекиста республики” наркома внутрішніх справ і голови ДПУ Всеволода Аполлоновича Балицького (до речі, спом’янутий вище С.Косіор теж своє ім’я надав ще тільки починаючому перебудовуватися Червоному стадіону, та ці назви величних на той час споруд довго не затрималися, бо обох розстріляли як “ворогів народу” – Балицького 1937 року, а Косіора через два роки).
Будівництво футбольної арени стадіону нарешті було повністю завершено. Сидячих місць було 18 тисяч, хоча, за підрахунками, стадіон мав можливість прийняти максимум 23 тисячі глядачів. Але свято відвідали 45 тисяч осіб, оскільки було оголошено, що в буфетах будуть у продажі деякі продукти. Цього було достатньо щоб зголоднілі кияни дружньо посунули на стадіон. Підтвердженням цього є надрукована в київській газеті “Пролетарська правда” за 2 червня статті “До відкриття стадіону “Динамо”, де було вказано, що “…На території стадіону влаштовується кілька буфетів, а також велику їдальню…”. В місті в магазинах були пусті полиці, а тут навіть велику їдальню була можливість відвідати, а в буфетах щось прикупити для родини.
Цього дня на стадіоні проводився фінальний матч першої української “Динаміади”. Змагалися команди Києва та Харкова. Кияни грали у тому ж складі, що й під час закавказького турне, тільки був залучений ще й Махиня. Харків’яни жадали реваншу за поразку в чемпіонаті УСРР 1931 року, тому грали дуже грубо, особливо Костянтин Фомін. Перепало, насамперед, тендітному Щегоцькому, який уперше постав перед київською публікою. Він і забив вирішальний м’яч у матчі (2:1), а перший гол провів Микола Махиня.
Слід навести декілька рядків ще й з статті “Стадіон “Динамо” відкрито” в “Пролетарській правді” за 14 червня, а саме: “… Над величезним стадіоном, розбитим на десятки майданів, над терасами, над тенісними алеями палає літнє сонце. Дніпровське повітря, змішане з пахощами акацій та лип, бадьорить тіла. На терасах – 18.000 пролетарів та колгоспників Київщини (вміли й тоді журналісти яскраво змалювати події, але звідки узялися на стадіоні колгоспники – це вже занадто)…
В урядовій ложі тт. Мануїльський, Карлсон, Демченко, Мусульбис, Василенко, Бабко, Розанов, Галицький, Хитрик, Чорнобильский, Ткачук, Ткаченко – представники партійних, комсомольських, професійних, радянських організацій (ось вони – злочинці, на совісті яких замордовані сотні тисяч українців)…
…До піздньої ночі десятки тисяч пролетарів з родинами не залишали стадіону та алей парку“.
Також і 1933 року про проведення в Києві якогось змагання на першість міста, нажаль, жодної інформації немає. Преса дуже скромно висвітлювала спортивні події в місті. Напевно все ж, це було пов’язано з побоюванням влади ненароком обнародувати якісь відомості про ситуацію в місті та в республіці в цілому.
12 серпня в Харків прибула збірна Туреччини, і в цей же день відбувся матч УСРР – Туреччина. На трибунах стадіону “Динамо” імені все того ж самого В.А.Балицького розвісили гасла “Хай живе вождь комуністичної партії – кращий друг фізкультурників тов. Сталін” і “Привіт фізкультурникам дружньої нам Турції”. На урядовій трибуні знаходилися Чубар і Балицький, голова ВРФК УСРР Войцеховський та представники турецької делегації. Збірна України перемогла турецьких футболістів з рахунком 3:2. У складі збірної республіки грало четверо киян: Єпішев, Щегоцький, Прокофьєв і Тютчев.
Цього року четверо киян (Ідзковський, Тютчев, Щегоцький і Прокофьєв) увійшли до офіційно затвердженого ВРФК списку “33-х кращих” під другими номерами в своїх амплуа. Але Київ в цілому займав лише шосте місце після Москви, Харкова, Ленінграду, Іваново та Костянтинівки, але випереджав Миколаїв, Одесу та Сталіно (нині – Донецьк). Тобто у десятці найсильніших в СРСР було сім українських міст і лише три російських. І це навіть у рік голодомору в Україні.
А вже в середині грудня в Києві було проведено черговий загальноміський зліт фізкультурників під гаслом “Кожний фізкультурник – ударник, кожний ударник – фізкультурник”. Оригінально! Чи не так?
Анатолій Коломієць
Як футболісти рятувалися від голодомору в 1932-33 рр.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 24
Загрузка комментариев
