Васильич - Петрович... Зупинена мить з легендарних двох сезонів. Навіть у такі хвилини мовчання старших тренерів вони іноді сприймалися мною немов Динамівське двоє, як один...
Фотографію і текстовку (російською мовою), друзі-передплатники, місяць тому ви вже могли бачити в моєму блозі. У публікації
Як важливий компроміс...(закінчення)
писав про те, що на самому початку 1974-го у мене трохи не стався розрив з тренерами-однодумцями.
Нагадаю, мій матеріал в газеті (у ту пору вона виходила тільки українською мовою) "Вечірній Київ" за 20 березня 1974-го року називався "Динамо" (Київ) : тренерський експеримент". Перші ж рядки інтригували читача:
«Номінально, за штатним розкладом, начальником київської команди «Динамо» є О. П. Базилевич. Фактично ж начальника команди тут немає. Вірніше, ці функції тут виконують два чоловiка – О.П. Базилевич і В. В. Лобановський. Виконують їх у тісному контакті, на рівних. Водночас обидва вони взяли на себе й більш важливі обов’язки – старшого тренера команди. Як це сталося? Передісторія цього експерименту така.»
І далі фактично викладалася суть нашого "меморандуму", до якого, нагадаю, доклав руку Аркадій Романович Галінський, а динамівські тренери схвалили. Сьогодні, в черговому фрагменті передмови до перевидання моєї першої книжки "Два сезони" українською мовою.
х х х х х
Скандал спалахнув несподівано. Як мені стало відомо, з приводу цієї публікації партійний «куратор» фізкультури і спорту начебто запрошував членів партії Базилевича і Лобановського до ЦК КПУ і досить суворо «вказав» молодим фахівцям футболу на їхні «відсебеньки і вільнодумство». Мовляв, ніхто їм не давав право експериментувати над київським «Динамо». — Якщо ви вже вирішили ділити славу на двох, то занадто рано — її у вас ще немає, — менторським тоном вимовляв ЦКовський чиновник Базилевичу і Лобановскому. — А якщо думаєте разом ухилитися від відповідальності за можливий провал, ми не дозволимо. За все відповість Лобановський як старший тренер!
Як нині прийнято говорити - тренерський штаб динамівців 1974 - 1975, зліва направо: В.В.Лобановський, О.П.Базилевич і О.С.Петрашевський, всім трьом Царства небесне...
А що ж самі тренери? Вислухавши нотацію, вони начебто і не заперечували. Тільки м’яко натякнули, що нічого подібного журналісту... не говорили. Виходить, у всьому винен автор публікації, тобто ваш покірний слуга!? Далі більше. Як мені розповідали знайомі колеги-журналісти, на одній з нарад головних редакторів газет і журналів у ЦК КПУ той же фізкультурно-спортивний «куратор», розмахуючи київською «Вечіркою», запитував керівників української преси: «Кого друкуєте?!» Зрозуміло, зі згадуванням прізвища автора «скандальної» публікації у «Вечірці». Поясню молодим читачам, що в ту пору подібний «окрик» з ЦК компартії України для мене, журналіста, означав «вовчий квиток». Слава Богу, що за календарем не був тридцять сьомий, а сімдесят четвертий рік. Важко, але можна (і потрібно!) було діяти, якось рятувати становище і боротися за себе...
«Як же так!? — розмірковував я. — Відхрещуючись від усього того, про що у нас з Базилевичем і Лобановським була домовленість, включаючи «меморандум», написаний рукою Аркадія Романовича Галінського, і, головне, — повністю тренерами прийнятий! — виходить нічого для них не значить?! І, зваливши всю вину на автора «скандальної» — з точки зору чинуші з ЦК КП України! — статті, динамівські тренери мене підставили!?» Навіть не хотілося в це вірити. Нікому нічого не розповідаючи, твердо вирішив поговорити з тренерами, як то кажуть, очі в очі...
— Хлопці, як вас тепер називати?! — відразу почав я, коли ми з Базилевичем і Лобановським присіли на трибуні критих тенісних кортів на верхньому плато Республіканського стадіону, де вони провели чергове тренування динамівців.
— А в чому проблема? — Лобановський здивовано на мене подивився. — Ви статтю в «Вечірці»» про ваш тренерський експеримент читали? — запитав я.
— Читали і вдячні тобі, — з посмішкою сказав Базилевич. — Там все правильно написано.
Я сторопів. Зізнатися, очікував від них чого завгодно, тільки не такої реакції. «Ну й артисти!» — промайнула думка, викликана, ймовірно, їхніми незворушними виразами облич. Вирішив запитати, як то кажуть, прямо і в лоб:
— Ви чули що-небудь про нараду редакторів в ЦК партії? Знаєте про те, що там цей «куратор», якому ви начебто сказали, що нічого подібного Аркадьєву не говорили, розніс цю статтю в пух і прах… — Стривай, а чого це тебе так хвилює? — перебив мене Базилевич. — Нехай собі говорять... — Я-а-а-к!? — скипів я. — Ви начебто тут ні до чого? — Деві, я не зрозумів в чому проблема? — спокійно повторив своє запитання Лобановський. Досить коротко я розповів їм про те, що сталося після опублікування статті, і запитав:
— Ви дійсно сказали моєму «доброзичливцеві» з ЦК про те, що Аркадьєву нічого подібного не розповідали і ніяких експериментів в «Динамо» не проводите?
— А ти що хотів, щоб ми опустилися до їхнього рівня!? — мені здалося, що Базилевич з якоюсь єхидною посмішкою, наче випробовував, глянув на мене. — Ти ж прекрасно знаєш, що нічого не доведеш цим ЦКовським долбо... (не буду приводити повністю нецензурне слівце, яке вирвалося з уст Олега — Д. А.). Нехай думають, що вони керують, а нам треба робити свою справу.
— Ясно, — трохи заспокоївшись, сказав я. — Ваша позиція зрозуміла, а мені-то що робити?
— У вас яка професія? Чим ви займаєтесь? — Лобановський з ледь помітною усмішкою, наче випробовував, подивився на мене.
— А то ви не знаєте!?
— Ви журналіст? Пишете? — запитував Василич. — Ну і пишіть! Пам’ятаєте приказку: «На кожне ачхи не наздоровкаєшся».
Якраз напередодні нашої зустрічі з Базилевичем і Лобановським мені дзвонили з редакції «Комсомольской правды», тираж якої в ту пору доходив до 18 мільйонів і читали популярну газету в багатьох країнах світу (я в ті роки був позаштатним спортивним оглядачем цього видання по Україні). Замовили репортаж про підготовку київського «Динамо» до сезону під керівництвом нових тренерів. Вирішив уточнити:
— Зараз буду готувати репортаж для «Комсомолки», залишаємо все в силі? — я з цікавістю глянув на Базилевича і Лобановського. — Розповідаємо про тренерський тандем і експеримент в київському «Динамо»?
— Звичайно! — вигукнув Валерій Васильович. — Ви ж знаєте, що відступати від своїх принципів — значить, бути безпринципними...
— Тільки ось, думаю, не треба тобі більше писати про експеримент, — доповнив колегу Базилевич. — Раз це слівце так дратує партійне начальство, не вживай його. Навіщо дражнити гусей!?..
Мій репортаж з бадьорим заголовком: «Настрій бойовий» і підзаголовком: «Київське «Динамо» перед стартом в новий футбольний сезон» було надруковано в «Комсомольской правде» 7 квітня 1974 року, за п’ять днів до стартового матчу динамівців з ворошиловградською «Зорею». Слова «експеримент» в цій публікації вже не було, але суть від цього не змінилася. Про головні принципі тренерів-однодумців в першому ж абзаці свого репортажу я сказав цілком виразно:
«Працюють вони в тісному контакті, обидва на рівних беруть участь у навчально-тренувальному процесі, спільно вирішують питання побуту гравців, їхнього навчання». Коли рукопис з ЦК КПУ повернувся до видавництва і його терміново стали готувати до відправки до друкарні, мені довелося відстоювати багато позицій майбутньої книги. Справа в тому, що в «закритій» рецензії один з журналістів, який вважає себе знавцем футболу, великим патріотом України і київського «Динамо», так розкритикував автора, що у видавництві засумнівалися, чи варто залишати в майбутній книзі найбільш гострі моменти.
— Навіщо вам повторювати долю Галінського і писати про договірні матчі? — питав мене, наприклад, один з керівників видавництва і настійно рекомендував: — Приберіть з рукопису ці місця.
У період редагування рукопису морально мене підтримував Віталій Коротич.
— Не турбуйтеся і не звертайте уваги на всякі «закриті» рецензії, — весело говорив він. — У мене на кожну мою книжку таких по п’ять-шість. І не поспішайте на першу вимогу видавців щось викидати з тексту: у вас же там написана п р а в д а!
Але не все так просто було відстояти вашому покірному слузі. Це зараз, коли ви читаєте ці рядки, невблаганний час все розставив по своїх місцях, і В. В. Лобановський — визнаний авторитет у футбольному світі! Але тоді, на початку сімдесятих, навколо цього імені вирували пристрасті, а методи роботи, м’яко кажучи, викликали сумніви у цілого ряду тренерів і журналістів. Втім, і самі футболісти-динамівці не все брали на віру. Часом вони взагалі були близькі до зриву. У книзі, наприклад, описаний епізод, про який мені розповів на той час друг і партнер Блохіна Леонід Буряк. Про те, як одного разу, після чергового тренування, Олег, грюкнувши дверима, увійшов до кімнати, жбурнув бутси під ліжко і, стомлено плюхнувшись в крісло, кинув:
— Все, Льоха, кидаю «Динамо»... Нехай Лобановський свої досліди проводить з іншими. Я не можу так більше...
Багато гострих місць, що викликали неприйняття партійного начальства, де йшлося про експеримент тренерів-однодумців, про «дивні» матчі динамівців і навіть їхню вельми «загадкову» поразку в Ташкенті від «Пахтакора» з розгромним рахунком 0:5, незважаючи на опір редакторів книги, мені все ж вдалося відстояти. І тоді керівники видавництва, побоюючись скандалу після виходу книги в світ, вирішили підстрахуватися і випустити її з післямовою кого-небудь з футбольних авторитетів. Зупинилися на кандидатурі заслуженого майстра спорту Йожефа Сабо. Під післямовою дійсно стоїть його підпис, але, як я вже сказав про це на самому початку, рядки ці писав не він, хоча повністю з ними погодився, завізувавши текст. А ось гонорар, отриманий у видавництві, Йожеф Йожефович віддав Аркадію Романовичу Галінському, який, з моєї точки зору (нехай і вустами Сабо!), але, досить авторитетно і грамотно підсумував історію цих двох історичних для київського «Динамо» сезонів.
х х х х х
Для кого як, а для мене рубрика "По хвилях нашої пам'яті" не просто слова...
А наостанок поділюся приємним поздоровленням з Днем батька від давнього друга, відомого українського політика. "Деві,вітаю Друже!Фантастично читається українською-вишукано і професійно!Дякую!З днем Батька тебе вітаю,Друже!Щастя!Обнімаю!Люблю!" Повірте, таке надихає на творчість...
Девi Аркадьєв,
23 червня 2020,
Філадельфія.
Деві Аркадійович, дуже вдячний Вам за український варіант.
Як вчитель з багаторічним стажем в останні роки зіткнувся з тим, що підлітки намагаються не читати російською мовою, бо не розуміють багато елементарних, на мій погляд, слів.
На жаль, вони взагалі мало читають, але ті, що все ж читають зараз відчули всі "прелести" відмови від вивчення російської мови.
І я багато років принципово встановлюю на ПК русифіковані варіанти операційних систем - нехай хоч так стикаються з "язиком" - адже він не винен в існуванні пукіних, соловйових, кісєльових...
P.S. Я з Західної України - розумію, що ця проблема Сходу і Центру не стосується.
упоминают лишь 1974-75г.г., хотя и сезон 1976г., вплоть до конца августа, они были вместе, да и второе место
осеннего первенства 1976г. ,да и начала сезона 1977г.(а это выход в полуфинал КЕЧ - впервые для советских команд!), были заложены ими обоими и их методикой.
Ваше возвращение к книге "Два сезона" напоминает мне те времена. когда вмешательство всякого рода пар-
тийно-государственных чиновников, а равно и чиновников от журналистики, мешало деятельности таких тре-
неров, как возглавившие "Динамо" в начале 1974г. Лобановский и Базилевич,несмотря на успехи. Ведь всё
новое подозрительно. В конце концов тандем двух выдающихся специалистов, на мой взгляд, неоправданно распался, точнее, был развален, не позволив добиться тех успехов, которые могли быть куда более значите-
льными,особенно, на международной арене, продолжай работать они вместе.
Что касается А.Р. Галинского, которого Вы упоминаете в данной публикации, мне не хотелось бы подменять тему обсуждения, поскольку помню многие его публикации разных лет до "запрета на профессию" и после "воз-
вращения в нее" и касающиеся героев темы, и весьма далек от согласия с ним, если не сказать сильнее.
Продублюю Деві Аркадійовича.
Друзі, колеги, пошановувачі київського "Динамо", його славетної історії.
Можлио, саме Ваша підтримка допоможе народитися україномовному виданню "Двох сезонів". Щастя та добра!
Деві Аркадійович, дуже вдячний Вам за український варіант.
Як вчитель з багаторічним стажем в останні роки зіткнувся з тим, що підлітки намагаються не читати російською мовою, бо не розуміють багато елементарних, на мій погляд, слів.
На жаль, вони взагалі мало читають, але ті, що все ж читають зараз відчули всі "прелести" відмови від вивчення російської мови.
І я багато років принципово встановлюю на ПК русифіковані варіанти операційних систем - нехай хоч так стикаються з "язиком" - адже він не винен в існуванні пукіних, соловйових, кісєльових...
P.S. Я з Західної України - розумію, що ця проблема Сходу і Центру не стосується.
Західною Україною називали (і називають). Західна Україна це все що ліворуч Збруча. Хмельниччина ніколи не була західною Україною