Міркуючи уголос

Гра «Динамо»?! Суцільний детектив… Тут стільки питань виникає… стільки питань і непростих, і болючих! А тут під кінець багатостраждального (у багатьох розуміннях!) сезону і найгостріше питання – а кого ж у тренерський штаб кликати…

Бо це ж завжди непросте питання – команді знайти відповідного їй тренера (і за рівнем тренерського мислення, і за співзвучністю бачення футболу грі команди!

Отож і хотілося б поміркувати уголос на цю тему. Бо і тема цікава. Читаєш з інтересом публікації Деві Аркад’єва про найяскравіші сторінки футбольної історії «Динамо», а в коментарях там інколи трапляються і відгуки – що ви все про успіхи… а де ж ті успіхи тепер… Але ж це традиції «Динамо». А традиції треба – ну, якщо не розвивати, то хоча б знати.

Отож про традиції. Вислів «динамівські серця» став у останній час мало не лайливим. Але згадаймо Лобановського і Базилевича – це теж були… «динамівські серця»! Але ж і Лобановський, і Базилевич, ще граючи у «Шахтарі» (на жаль, не догравши у «Динамо»…), виявили тяжіння до режисерського, по суті тренерського бачення гри. І потім до приходу в «Динамо» ці люди змогли досягти успіхів у командах меншого калібру.

Тобто вони не залежали від тих можливостей, що у них були. А самі були можливістю для команд, якими керували! Тобто були не бюрократами у футбольному менеджменті і придивлялися до світового футболу на чотирьох екранах, а займалися активною тренерською діяльністю. А це (на мою неосвічену точку зору!), коли людина (прислухаючись до всіх!) персонально приймає рішення. Рішення і вдалі, і невдалі. І ці рішення (і вдалі, і невдалі!) є досвідом, який нічим не замінити.

І потім – хто такий Олексій Михайличенко?! Успішна людина. Як гравець. Відіграв своє у «Динамо», догравав у Італії та Шотландії. А Базилевич і Лобановський успішними, як гравці, і були, і не були. Бо своє у «Динамо» не дограли. Бо Маслову було легше навчити когось з молодих, аніж переконувати у своїй правоті таких футбольних зубрів, як Лобановський і Базилевич. Легше показати їм на двері – ось є «Шахтар»… «Чорноморець»… Грайте, хлопці, там!

До чого я веду. А чого б не звернути увагу… ну, хоча б на такого фахівця, як Юрій Максимов. Та і Юрія Мороза чомусь не згадують, як згадували раніше.

Та і до Олександра Рябоконя і Руслана Костишина, може, варто було б придивитися – усе-таки, ну, хоч до чогось в українському чемпіонаті вони ж докерувалися! Бо виходить так, що українських тренерів помічають в Угорщині, Казахстані, Азербайджані, Білорусії… Але ж не в Україні і не в «Динамо».

Дуже хороше враження залишилося і від діяльності Хуанде Рамоса. Цікаво – а де він і як він тепер… Чи не нудьгує за Україною… Ось такий тренер (чи такий, як він…) і потрібен «Динамо»! Чому? Бо при ньому українські футболісти зростали. Згадаймо хоча б Ротаня і Зозулю. Бо він створив (хоч там були і легіонери!) таки українську команду міжнародного рівня. Як і Мирон Маркевич. Але Маркевич… ну, таке враження… уже настільки обюрократився, що тренерська діяльність (а тим більше на чолі «Динамо»!) його просто лякає.

Згадують і про Луческу, що зумів створити усе ж не українську, а більше бразильсько-українську команду. Луческу на чолі «Динамо»? Ну, це сприймається більше як відверта фантастика чи і взагалі бридня. Хоча (висловлю украй суб’єктивне судження!) Луческу, як тренер, сильніший, аніж (його не «попєрєдніки»! А «послідовники»…) Каштру і Фонсека разом узяті.

Треба згадати і Ярмоленка та Зозулю, які нині гастролюють відповідно у Британії та Іспанії. Але тут поспішати не треба. Хай хлопці грають. А ось коли у «Динамо» зміниться ще три-чотири тренерські штаби, ось тоді про них, може, і варто буде згадати.