Тому, що вчимося...

Вчора, о 23:30, мені здавалося, що не було більш щасливої людини ніж, я, бо нарешті моя збірна подарувала нам перемогу над суперником, який є не тільки суперкомандою, а є командою, що раз за разом нас перемагала, немов десятикласники пацанів з дитсадка. Так, був один випадок, ще в самій першій грі між ними, більш, ніж 17 років назад, коли лише божевільний удар Горшкова вже в компенсований час приніс нічию збірній Україні. Але після цього було ще п’ять програних матчів, де на наш один гол іспанці відповіли нам 12-ма.

Та й збірна СРСР всього-то раз обіграла іспанців. І було це майже півстоліття тому назад, в травні 1971 року, коли Колотов та Шевченко, який тоді ще грав за Нефтчі, забили два голи, а Рудаков пропустив лише один. Не рахувати ж перемогами ті перемоги, коли іспанці в 1960 році відмовились грати зі збірною Радянського Союзу в розіграші першого Кубку Європи.

Я не буду запитувати нині тих, хто з піною в роті кричав, що навіщо нам була гра з французами? Я вже писав – щоб вчитись. Тільки граючи з сильнішим можна придбати для себе щось нове. Не буде ж десятикласник вчитись у пятикласника, як навряд чи наші футболісти отримують якісь нові навички (чи як нині кажуть – скілли), граючи з люксембуржцями чи навіть з Литвою та Андоррою… Тільки в класного майстра можна чогось підгледіти, та й себе оцінити.

І вчимось… Згадайте як місяць назад ганяв наш захист Ансу Фаті і де він був вчора. Згадайте, як шість днів назад французи розривали пару наших центральних захисників і як вчора вони грали майже безпомилково. Та всі Ви й без мене знайте не пару відмінностей, а куди більше, в грі нашої команди з галлами, з тевтонами та у вчорашній грі з нащадками дон Кіхота і Санчо Панси.

Тому, що вчимось…

Тому вчора навіть Жора Бущан, гра якого на виходах, нагадує перші кроки семимісячної дитини, вчора впевнено стояв не тільки в рамці воріт, а й безпомилково вилітав на перехвати, як Кожедуб на німецьких асів. Браво…

Тому Сидорчук, який ще в попередній грі не знав куди не то що бігти, а куди дивитись, вчора в грі виглядав впевнено, як професора Могилянки. Майже жодної помилки в виборі позиції та при пресингуванні іспанських футболістів.

А як вчора зіграв Ярмоленко, наш Ярмола, який був абсолютно гіршим в грі з німцями і який вчора грав так, начебто це була остання гра в його житті. Будуть ще більш важливіші матчі й хотілось би, щоб Андрій так грав завжди.

Можна писати й про плідну гру Шапаренко, про Караваєва, який якимось дивним чином ледве дістав передачу від Бущана, та продовжив її на Ярмоленка… Можна з захватом описувати гру Циганкова, який завдав обвідного удару по воротам де Хеа своєю неробочою правою ногою, яка у нього призначена лише для ходьби. Можна, радіючи, навіть похвалити Коваленка, якщо не згадувати його безглуздий та тупий пас на суперника, що призвів до атаки на наші ворота, від якої ледве вдалось врятуватись. Хоч таких пасів Сидорчук, якого я нині хвалю, віддав вчора вагон та маленький ляльковий візок, бо точність передач його була для опорника неймовірно низька -53%. Тобто кожен другий м’яч опорника, який повинен будувати атаку, був не партнеру, а супернику.

Можна, можна, сьогодні все можна, але не потрібно перехвалювати, бо іспанці рвали нас, як Тузік ту легендарну грілку, про яку всі знають, але ніхто не бачив.

Ми грали середнім та низьким блоком, розуміючи, що граючи високим блоком ми не зможемо скласти ту компактність , про яку весь час говорить наш тренер. Вже раз намагались з шашками наголо загнати іспанців за 101 км і були биті, як шведи під Полтавою…

Тому й вчимося… А Шевченко, наступивши на горло своїй пісні, вчиться грати, як грав колись Фоменко, і як грає нині Луческу, будуючи п’ятивагонний трамвай біля своїх воріт. Так, абсолютно неестетично, так, зовсім не – шевченківські, але ефективно.

Вчора ми отримали мегатонну ейфорію від перемоги й сьогодні ось уже майже день насолоджуємось нею. Але сам матч потрібно забути, як той день, коли у нас крадуть надію, або, відвертаючись, мимо проходить дівчина, що нам подобається. Бо це був іспанський матч. З 10-ти ігор з такими суперниками не виграють десять, та й п’ять ТАК не виграють. А може два, а то й один.

Друзі, cамі можете зайти на Whoscored й подивитись статистику цього матчу. Ми програли по всім параметрам атаки (по ударам по воротам -2 проти 21, по володінню м’ячем - 28% проти 72%, по кількості передач - 283 проти 703, по точності передач - 70% проти 90%, по боротьбі в повітрі - виграли лише 9 разів проти 13). Але ми непогано виконували оборонні функції: наприклад, 13 раз з 30 спроб ми відбирали м’яча у іспанців, які спромоглись зробити це лише 8 раз, але й вступивши в боротьбу за нього тільки 18 разів.

Та й згадаємо, як Траоре пошивав в дурні не раз і не два, і, навіть не три, Соболя з Зубковим. Але вони, якимось чудом, яких не буває, вижили...

Як не крути, як не верти, але по статистиці ми цю гру програли. Та слава богу, що футбол не фігурне катання і перемога в ньому отримується не за статистичними показниками чи за кількістю виконаних техніко-тактичних дій , а за голами в воротах. А у нас в воротах вчора був Георгій Бущан. Й хоч Георгій з грецької переводиться як «хлібороб», ми згадаємо, що в християнстві Георгій – це завжди переможець.

Що ж будемо вчитись і далі, що б перемагати знову і знову…

З повагою,
Скіф.