А музиканти таки уміють – соковито пожартувати! І соковитість вислову відчуваться сильніше, коли це чуєш не десь осторонь... а ніби усередині творчого колективу. Та і футболісти щодо соковитого гумору їм не поступаються.
Літературною студією «Ровесник» при обласній «молодіжці», де у переважній мірі і пройшли мої, так би мовити, «літературні університети», керував Костянтин Світличний.
Відомий письменник-гуморист. Досвідчений редактор. І він не раз підкреслював думку, яка мені добре запам’яталася. Головне – це не розмішити читача! Головне – змусити його замислитися... так, засобами сміху.Здавалося б, ну що ті кілька додаткових хвилин у матчі... Але ж і вони можуть виявитися – вирішальними! І принести перемогу. І взагалі те, як ми відчуваємо час... масштаб цього відчуття... дуже змінюється!
Згадуються шкільні роки. Перерва між уроками лише десять хвилин. А ми, тогочасні школярики, встигали за ці десять хвилин – вибігти з класу... вибігти з школи... а поруч – футбольне поле! І так награтися у футбол за ці десять хвилин...
Ось тоді і почув я цей незабутній футбольний жарт – хто вище б’є, той краще грає! І головне, що ми, малі школярики, не маючи особливих знань про футбольну гру, дуже добре відчували неабияку іронічність цих слів. Та і, мабуть, подібні слова не самі школярики вигадали, а просто почули від людей доросліших і обізнаніших у футболі.
Але ж попри всю іронічність сказаного, тут фігурує і запитанняє украй серйозне - хто ж краще грає... Бо і справді ж — хто краще грає? Команда, що весь матч потужно атакувала, але гол забити так і не змогла... Чи команда, що постійно перебувала у обороні, але одна з атак у неї виявилася вдалою і цей гол зміг стати вирішальним. Та і хто краще грає — у якомусь конкретному матчі... чи взагалі!
Згадалося... Був період, коли радянська збірна провела вдало ряд товариських матчів. І оскільки помітних офіційних поєдинків у той період ніби не було, то її і визнали за оцінкою одного з авторитетних футбольних видань кращою в Європі. Успіх? Так, успіх... Але саме тоді і став популярним жарт, кинутий кимось з болільників чи журналістів. Мовляв, збірна — чемпіон світу... з товариських матчів.
Отож хто краще грає? Гравець, що володіє вишуканою технікою, але загалом діє уповільнено... чи футболіст, що діє просто, але на стрімких швидкостях! Хто краще грає — футболіст, що бере участь мало не у всіх єдиноборствах... чи снайпер, що не надто виділяється у колективній грі, але ж свій гол забива мало не у кожному матчі! Та і захисник, що без жовтих і червоних карток на свою адресу може нейтралізувати атаки суперника, теж є важливою фігурою у команді.
А воротар... Ще у шкільні роки я читав біографічну книгу про одного з українських воротарів і запамяталася думка, що її не раз висловлювали тренери герою книги. Думка про те, що воротар має діяти насамперед надійно, а не вражати глядачів приголомшливими стрибками, які викликають бурхливі оплески.
Хто краще грає — форвард, що результативно завершує атаку, чи плеймейкер, що упевнено диригує грою усієї команди... Та і якщо згадати про буквальний зміст іронічного вислову, про який говорилося вище, то гра “на другому поверсі” - це досить гостра зброя. І якщо команда не користується нею або діє у цьому випадку надто спрощено, то відчутно втрачає у своїй ефективності.
Отож і відповідь на питання — хто ж краще грає... - може бути дуже різною. І мало не кожен матч може вносити у неї свої корективи.