Було це ще у радянські часи. Працював я тоді інженером у НДІ і у одному секторі зі мною трудився Петро Семенович, вже досвідчений інженер. Людина, що дуже цікавилася футболом і у якої можна було дізнатися усе щодо поточних футбольних подій. І свіженький номер “Спортивної газети” чи “Совєтського спорту” у нього траплявся частенько, а у цих виданнях писати про футбол таки не забували.
І щотижневик “Футбол-хокей”, а його придбати у кіоску для преси було важко, теж у Петра Семеновича інколи бував. І усе це інформаційне багатство у цієї приязної людини можна було на певний час позичити — щоб під час обідньої перерви швидесенько переглянути чи й увечері уважно перечитати. Я вам скажу, що у ті часи це було справжнє футбольне щастя, коли поруч з тобою працює така людина.Та й оповідачем він був чудовим. Як він захоплююче розповідав про свої пригоди, про те, як у Києві колись важко і трохи нервово пробирався, можна сказати... крізь терни — до футбольних зірок!
Бо уявіть... Ви тільки пересічний футбольний болільник (і болільник — телевізійний...), а тут... можна переглянути матч “Динамо” живцем... на стадіоні! І до того ж один з найважливіших матчів сезону. Але ж спробуй — білет придбати! Та з білетом пощастило... Пощастило і з чимось іншим. Якраз перед матчем вдалося придбати і кілька пляшок чеського пива, що тоді було дефіцитом.
Так, досвідчений футбольний болільник... А досвіду все ж не вистачило! Болільник же телевізійний, на стадіоні бував рідко. Бо перед тим, як болільник міг наповнити собою не таку вже і малу чашу стадіону, правоохоронці проявляли пильність.
Так, портфель... А що ж у портфелі? Як це — аж пять пляшок... чеського пива?! Ні, з таким вантажем на трибуну — не можна! А, може, там у пляшках не пиво, а якась вибухівка!
Отож повели Петра Семеновича у міліцейське відділення, щоб з'ясувати, що ж воно за пиво і для чого він його на стадіон приніс.
Ну, може, і правильно. Бо футбол — це ж море пристрастей! І обережність не завадить. Бо прийде такий от нібито спокійний болільник на трибуну. Вип'є відразу ж п'ять пляшок пива і раптом... ще стане таким агресивним, що з ним уся київська міліція справитися не зможе! А суддівство... Та у нас арбітри інколи судять так, що і найспокійніший болільник рознервується. Ні, не можна... не можна болільника на трибуну з пляшками пускати. Чи з пляшками пустими, чи з пляшками, заповненими пивом.
Отож прийшли, так би мовити, до офісу правоохоронців. Петро Семенович, звичайно ж, спробував якось аргументувати власну позицію:
Однак це не переконало:
Бувають такі моменти, коли час втрачати не можна. І це трапляється, як у футболістів під час гри на зеленому полі, так і у болільників, що прагнуть цю гру переглянути. Отож Петро Семенович зрозумів — треба щось вирішувати. Отож і мовив:
Така точка зору знайшла розуміння:
І футбол Петро Семенович таки подивився. А щодо пива... Ну, не кожен же раз пиво пити! Навіть коли ти його собі придбав. А коли перемагає улюблена команда, ну, хто ж буде жалкувати за пивом. Навіть коли воно чеське. Навіть коли його аж п'ять пляшок.
Але було у Петра Семеновича ще одне, досить несподіване для нас, його колег, уміння. Отож приходить свято, яке усім колективом скромно відзначається. А Петро Семенович і приносить власноручно спечений торт (чи пиріг!) у вигляді шахівниці. Щоправда, .на шаховій дошці клітинки — білі і чорні. А на шахівниці, що її пік Петро Семенович, вони були жовті і світло-коричневі. Але ж смак який чудовий! Бо торт хвалили і чоловіки, і жіноцтво. А жіноцтво не схильне чиїсь кулінарні здібності даремно вихваляти.
Ось так в уподобаннях цієї приязної людини і поєднувалися любов до футболу і шахи. Щоправда, у шахи Петро Семенович не грав. Бо не всім же і у шахи грати, і торти у вигляді шахівниці випікати. Треба, щоб хоча б... щось одне удавалося.
Я - не любитель пива, тоді просто закохався у пиво, дякуючи вільній торгівлі і, особливо, чешським пивоварам.