Грати і... виграти

Бути пенальтистом загалом нелегка справа. Потрібні насамперед холоднокровність і добре поставлений удар. Ну, і певний артистизм... аби ввести в оману голого кіпера... ні, не те щось написалося... отож аби ввести в оману воротаря гостей, одягненого у яскраву, елегантну форму. Тоді пробивати пенальті трохи легше.

Пенальті бити завжди важко, бо воротар, коли зумів зреагувати і вчасно, і вдало — певна річ.... герой! А гравець, що виконував пенальті... яким би націленим і убивчим удар не був... відповідно, невдаха.

Коли твоя команда перемагає 2:0... чи хоча б 1:0... то бити одинадцятиметровий... морально ніби простіше. А коли, як у матчі “Динамо” - ”Олександрія” тільки 0:0... і до завершення поєдинку зосталися лічені (додаткові!) хвилини... і коли це по суті єдиний шанс перекреслити слова “бойова, напружена нічия” і замість них усе ж написати — важка, але ж... перемога! Ну, в такому випадку залишається тільки одне — співчувати пенальтисту перед виконанням удару... і вітати його, коли удар виявився результативним. І радіти разом з ним.

У Циганкова і холоднокровність, і націлений удар у наявності. Згадалося пробиття ним пенальті, але в іншому матчі. Воротар суперника смикатися не став. Чекав до останнього моменту. І таки зумів “розшифрувати” істинні тенденції виявленого пенальтистом артистизму. І угадав кут, куди мав бути удар. Циганков теж смикатися не став. Ударив у “обраний” голкіпером кут. Ударив низом. Чітко і результативно.

Це був ризик. Бо воротар м'яч міг би і відбити. Але це був ризик гравця, упевненого у собі і у своєму ударі.

А воротаря “Олександрії” Циганков таки зумів увести в оману. Переконати — битиму у лівий від себе кут... А ударив у вже незахищений правий. Хоча коментатор про згаданого вище голкіпера висловився дуже схвально. Мовляв, тягнув у цьому матчі майже все. Бо саме так і було.

Ну, що ж... настрибався соколик. Довірливим став.

А тепер — про інтуїцію... А вона виявляє себе по-різному — у тренера... у болільників... у арбітра... Під кінець першого тайму Луческу раптом розхвилювався і при найближчій нагоді сказав усе, що думав, про арбітра матчу. Персонально самому арбітру. Ну, здавалося б... чого ж нервуватися?! І моментів у першому таймі у “Динамо” було більш, ніж вдосталь. Та і у цьому сезоні траплялися вже матчі, коли у першому таймі — нічого... А у таймі другому таки зуміли знайти до суперника підхід.

А у другому таймі Луческу навпаки — заспокоював гравців. Мовляв, час іще є. І час і справді був. Навіть коли вичерпувалися додаткові хвилини поєдинку.

Тепер про арбітра... У другому таймі був такий момент, коли він почав з немалою щедрістю роздавати “гірчичники”. Хоча і підстави для цього були нібито не надмірні. Можливо, передчував, що у матчі справа може дійти і до шекспірівських пристрастей?! І треба визнати, що втримати переживання учасників поєдинку в прийнятних межах йому таки вдалося.

Тепер про болільників. Нині у них при перегляді матчу у інтернеті усе ж більші можливості. Можна про щось запитати коментатора, висловити думки, що виникли під час перегляду. І для коментатора це теж інформація — а як сприймають перебіг подій болільники. Отож коментатор і озвучив одну з висловлених болільниками думок — вийде Гармаш і... заб'є! Гармаш вийшов і не забив. Але ж допоміг забити. Бо саме за фол проти Гармаша і був призначений пенальті.

І хоча коментатор, як знавець футболу, трохи в'їдливо, але ж і пишномовно іменував Гармаша — містер Офсайд! І виявляв підкреслену увагу, коли той потрапляв у положення поза грою. Але ж і тут знайшовся вихід — Гармаш зробив свою справу тоді, коли потрапити у офсайд у нього не було... ну, ніякої можливості.

Бо і що ж — коментатор мислив знаннями і логікою! А болільники — серцем... Недарма ж один з найвидатніших українських філософів сповідував так звану... філософію серця!

А завершити хотілося б і такою думкою. Коли настільки напружені і драматичні поєдинки у національному чемпіонаті, то це чи не найкраща підготовка до важких матчів міжнародних. А суперники там — грізні!