Бог є футбол, футбол є Бог..

Недавно, точніше 28 травня, за годину до фіналу Ліги Чемпіонів,, мені зателефонував Андрій Богушевський й задав питання, чому я перестав писати і навіть коментувати на цьому сайті.

А насправді – чому? Не знаю…

Бо в душі поселилась якась чорна астрономічна дірка, пустота. «Чапаєв і Пустота», як колись писав Пєлєвін (до речі це єдина його книга, яку я зумів причитати, та й повертаючись до читання тричі, а то й більше).

Все життя кудись біг, щось робив, щось ламав, щось будував, різав залізо, складав гідровузли, когось любив, когось ненавидів, комусь ставив пістон, хтось ставив пістон мені.

Було Життя. А тут в Життя вломились сучасні гуни з півночі і … Пустота: жахлива, омита вибухами варварських ракет, кривавою Бучою, Ірпинем, Маріуполем, Сєвєродонецьком і сотнями маленьких колись затишних наших сіл з садочками вишневими коло хати.

Який тут футбол…

Але ж життя не скінчилось. Памятаю десь читав, що не потрібно говори Богу, що в тебе є біда, а скажи біді, що в тебе є Бог. Так ось, для мене, перефразовуючи пісню Ігоря Жука, Бог є футбол, а футбол, як і кохання, є бог. І тільки так. Бо жити без кохання і футболу - ПУСТОТА. Торічелієва пустота.

І якщо папа римський так не вважає, то він атеїст.

Але ж, друзі, футболу-то нині у нас з Вами немає. Немає. Як би ми не критикували наш туземний чемпіонат, як би його не хаяли, як би ми його не ображали, але він нас об’єднував, давав нам заряд бадьорості, надій та переживань.

Згадайте ж самі, що так було.

А тепер навіть фінал Ліги Чемпіонів був для мене прісним та нецікавим, далеким – далеким. Здавалось, що найкращі команди Європи грали не Парижі, навіть не в Антарктиді, а десь на Альфа Центаврі чи на якомусь там Сіріусі з Альтаїром. Хоч сама гра була достойною фіналу.

Ми перестали марити футболом. Ось в чому біда.

Тому завтрашня гра, гра нашої рідної збірної проти шотландців, якою б вона не була, буде для нас вболівальниів ні чим іншим як повернення до життя. Чи не так? Хотілось, щоб було так. Дуже хотілось би.

Чи вірю я в нашу перемогу? Неважливо. Хоч звичайно надіюсь на неї. Але, чесно кажучи, не дуже вірю. Десь процентів на 40%. Бо половина гравців не має ігрової практики, бо Емполі з Рієкою та Борусією були пародією на футбольні команди, а головне - до сих пірю не вірю в велич Петракова та його петрабол, який нічим не відрізняється від бульбаболу. Олександр Васильвич можливо й добра людина, хоч його його жарти не те що цинічні, а просто аморальні, але як тренер, на жаль, він був і залишається тренером юнацького футболу юрського періоду.

Але ж так хочеться, щоб палка нарешті вистрілила. Гучно й переможно. Хоч чудес не буває, але ж вони трапляються. І ця звитяга стане нагородою для всіх нас: для вболівальників і футболофобів, для тих, хто не передовій і для тих, хто кує тил, для живих та мертвих. Для всіх, хто називає себе українцями, забуваючи на національність!

Бо футбол є бог.