Писати що –небуть про нинішнє київське Динамо, це самогубство душі.
Для мене, вболівальника з півстолітнім стажем такої команди як «Динамо» (Київ) вже давно немає. Є лише бренд від неї, за який до сих пір чіпляється моя незрадлива пам’ять і який вона не хоче відпустити на волю: як дерев’яний самокат на підшипниках в дитинстві, як кулька в алюмінієвій фользі з тирсою на резинці або як ручка з пером «Зірочка» з чорнильницею - непроливайкою в кирзовій сумці – планшеті через плече, куди крім підручників поміщались ще й - о-чудо - китайські кеди.
І це не плач Ярославни, що «Путивлі –граді рано - вранці співає –плаче»… Ні... Це даність. Це навіжена пам’ять, яка і є тою моєю локальною рідною Україною з Чорним Ташликом, з вербами над ним, зі ставом біля школи, Україною, що нині бореться за своє життя. Та й не тільки, друзі, моя. А наша...
Оце і все.
Можна писати про вчорашню геніальну гру Циганкова в Жироні (і все ж –таки вважати, що запізно він перейшов в забугорний клуб), можна радіти розгромній поразці клятого Шахтаря. Хоч тут впору плакати-ридати, бо чемпіон України (будь – який), як каже мій друг, вболівальник Динамо з таким же стажем як і в мене, хоч - не хоч, а є дзеркалом українського футболу.
Тільки ось пару десятирічь не можу збагнути і вибрати: чи то дзеркало криве, чи такий у нас футбол?
Що ж: кожний вибирає для себе і по собі.
Футбол – це не лише гра, це - світоглад, це - культура народу, це – його майбуття, якщо, бажаєте. І як колись було розстріляно в Сандормахі українське відродження, так був страчений сам футбол, потрапивши до рук олігархів, перетворившись з народної ідеї в іграшку суркісів, ахметових, димінських, ярославских, живаг і т.д….
Ми через гру бажали бачити прекрасне , розумне і усміхнене обличчя нашої рідної України, а отримали з рук ситих володарів клубів Луческу з Павелком, що і стали розбитими уламками дзеркала нашого футболу і нашої мрії…
Про що писати?
Не все українське відродження полягло в холодну землю Сандориаху. Вижили Сосюра, вижив через десятиріччя Колими Остап Вишня, вижив зламаний Довженко, що не повністю довіряв навіть своїм щоденникам. Вижило мало...
Але якраз вони породили Чорновола, Стуса, Марченко і багатьох -багатьох інших, які вибороли нашу Україну.
Надіюсь без надії, що може й з футболом так станеться. Може проростуть паростки між уламками дзеркала...
Може...
Чомусь згадав персонаж з "Ери милоседя" (який про цю саму еру і заговорив).
Людина - таке створіння, яке вірить в чудо і сподівається на краще, бо безнадія - то страшне...
Чудес - то не буває...