Мій перший матч Збірної України. 20 років тому у Донецьку.

Уважаемые коллеги. Помещаю этот эмоциональный блог по просьбе моего названного сына Володи, известного на этих страницах, как Брюс. Переслано мне из оккупированного Луганска.

"Так, 6 вересня, 2003 року, рівно 20 років тому, як я відвідав свій перший матч Збірної України ! І цей був перший офіційний матч нашої улюбленої Збірної у Донецьку, і другий матч для Головної Команди у цьому місті.

Таке не забувається ! Але тоді я і не міг уявити, що саме місто Донецьк стане проклятим і не фартовим для Збірної України, де ми не виграємо жодного !!! матчу.

Пам'ятаю, як зараз, дуже хотів потрапити на той матч, бо їхати було близько і кілька років мріяв потрапити на матч Збірної України на стадіон.

Пригадую, як чекав оголошення у місцевій газеті про організацію поїздки на той матч. Бо на початку цього тисячоліття, прийнамні у Луганську, почали організовувати поїздки на матчі не тільки Збірної, але і Чемпіоната України та Єврокубків.

Ще пам'ятаю старенький автобус Volvo на 45 людей, який був забитий вболівальниками Збірної України. А вболівальники то були не лише з Луганська, але і з інших міст всієї області. І я підозрюю, що з Луганщини у бік Донецька тоді рухався не лише мій автобус з фанатами, а таких автобусів було декілька.

І якщо мене не зраджує пам'ять, то за 3 години мій автобус дістався Донецька. І, до речі, я вперше в житті тоді побував у "МакДональдсі".

Нагадаю, що рівно 20 років тому, наша Збірна проводила відбірний матч до ЄВРО-2004 проти Північної Ірландії.

І от коли я зайшов з земляками на стадіон "Шахтар", то емоції тоді просто переповнили. Стільки українських прапорів, а їх було 32,000, я ніколи в житті не бачив. Саме в ті роки, ФФУ запровадили чудову іновацію, як то один український прапор для кожного вболівальника Збірної.

І ось починає лунати Гімн України "Ще не вмерли...". Я був один з небагатьох на стадіоні, хто співав Гімн України, бо на початок вересня 2003 року, я вже вивчив Гімн України, і 20 років його співаю і на стадіонах та вдома.

Всі 90 хвилин матчу, я знаходився наче на грандіозному святі. А скандування "Україна ! Україна ! Україна !", переповнювало щастям моє серце.

Того дня, я мріяв побачити Легендарного Андрія Шевченка. Але не склалося. Завадила травма. Зате я зміг побачити молодого Олега Анатолійовича Гусєва.

І саме з 6 вересня 2003 року, я маю жовто-блакитний стяг, який завжди зі мною і став вже Легендарним.

А що ж було після фінального свистка ? А після матчу, я з земляками подякували нашій Збірній, і повернулися до нашого старенького автобуса Volvo та попрямували до Луганська. А наш водій отримав на згадку пару прапорів України.

То був реально екстаз. Побачити вперше нашу Збірну на стадіоні - таке не забувається.

Пишу це у той час, коли відбувається найкривавіша війна у Європі після Другої Світової. І пишу це у той час, коли моє місто Луганськ окуповане і Донецьк окупований, а також Крим, частина Харківщини, Запоріжжя та Херсонщини

Дякую всім, хто це побачить і та прочитає !

Як відданий Патріот України, я вірю у нашу перемогу та ЗСУ !

Слава Україні !

Слава ЗСУ !

Герої не вмирають !

З повагою, Брюс (Луганськ, Україна) !".

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости