Восени 1992 року, під час служби в армії, я випадково натрапив на трансляцію матчу "сраптак"москва - "Ліверпуль". Сраптак я ненавидів, тому звичайно дивився той матч і вболівав за англійський клуб. Звичайно ж я чув, читав щось про цей клуб раніше. Знав про той сумнозвісний фінал КЧ 1985 року з "Ювентусом".
Пригадую, як совєцька преса "заклейміла позором" англійських вболівальників, звинувативши їх у всьому. Знав, що після тієї трагедії на Ейзелі англійські футбольні клуби були відсторонені від Єврокубків на 5 років, а конкретно "Ліверпуль" на 7 років. Вже тоді я нутром відчував, що це не справедливо. Не знаю чому але відчував. Лише багато років пізніше, я прочитав що тоді на Ейзелі вболівальники Юве поводили себе не набагато краще ніж англійці. І "перемога"англійських вболівальників стала можливою лише тому, що їх було значно більше.З команди гостей мені у 1992 році найбільше запам'ятався воротар Брюс Гробеллар. Нажаль той матч виграли московити 4-2. Але я сподівався, що у матчі-відповіді гравці "Ліверпуля" здобудуть перемогу з потрібним рахунком і пройдуть далі. Нажаль цього не сталося. Перемогли знову московити 2-0. Не знаю чому, не можу цього пояснити, але я став після цих ігор вболівальником "Ліверпуля".
Ще раніше я бігав в "самоходи" щоб придбати газету "Спорт-Експрес" де міг прочитати про всі спортивні події. А після цих ігор я почав уважно стежити за "Ліверпулем". Ця команда запала мені в душу.
Таким чином із різницею в 10 років в моєму житті з'явилося дві улюблені футбольні команди.
1982 - "Динамо" Київ 1992 - "Ліверпуль"
По ТВ на вихідних днях по якомусь каналу показували огляд європейських футбольних чемпіонатів і я чекав огляд гри "Ліверпуля". Потім з'явилася чудова передача із назвоб "Дорога на Вемблі" про Кубок Англії і я знову жадібно дивився всі випуски намагаючись побачити огляд гри "Ліверпуля". З гравців запам'ятався молодий Стів Макманаман.
Згодом слідкувати за грою та результатами "Ліверпуля" ставало все легше завдяки "Команді" та "Футболу". Особливо щотижневнику "Футбол" де про Англію писав Олексій Іванов.
Коли у другій половині 90-х Ліга Чемпіонів з'явилася на УТ-1 (НВО Поверхность) я не пропускав жодного матчу Ліверпуля, навіть якщо трансляція була в запису і починалася пісоя опівночі. Вже тоді я вболівав за Роббі Фаулера, Майкла Оуена, молодого Стівена Джеррарда тощо.
А найбільшою прикрістю для мене стало те, що в сезоні 2001-2002 кияни потрапили у Лізі Чемпіонів в одну групу з "Ліверпулем". Серце рвалося на шматки. Я мріяв щоб обидві гри закінчилися внічию і в підсумку обидві команди пройшли в наступний раунд ЛЧ.
Любов до "Ліверпуля" посилювалася від року до року. Я почав обожнювати цю команду так же як "Динамо". Закохався у Енфілд Роуд, у вболівальників.
У фіналі ЛЧ 2005 року в мене не було дилеми за кого вболівати. Я щиро бажав перемоги "Ліверпулю" та гарної гри Андрію Шевченку. Тому коли на останній хвилині додаткового часу, за рахунку 3-3, Єжи Дудек двічи парирував удари Шевченка я, мабуть один із небагатьох українців, щиро радів цьому успіху польського голкіпера. А після невдалого удару Шеви у серії пенальті я був дуже радий та щасливий. Адже улюблена команда виграла Лігу Чемпіонів.
Найулюбленішим гравцем є СтівіДжі. На мою думку це взірець капітана команди.
Вчора не мав змоги подивитись гру із МанСіті. Щойно закінчив дивитися гру в запису і виникло бажання написати цей Пост. Пишаюся "Ліверпулем", Юргеном, вболівальниками. Обожнюю їх.
Тепер я знаю яким буде моє наступне, четверте за ліком, тату. Його я наб'ю незабаром коли поїду в чергову відпустку. Три попередніх дуже важливі для мене. Ці три тату багато чого можуть сказати про мене, про сенс мого життя. Скоро буде ще одне.
P.S. в мене було не так багато заповітних мрій. Найголовніша здійснилася 25 років тому. Але маю ще дві. Побачити наживо концерт "Metallica" та побувати на Anfield Road на матчі "Ліверпуля"
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости