Перше, друге, сьоме

Декілька думок про вчорашню шаленну прешаленну перемогу збірної України над страшною до жаху збірною Албанії.

Перше. Ми перемогли і це головне. Та, друзі, перемога перемогою, але ми ледве-ледве перемогли всього-навсього Албанію, з її 66 місцем в рейтингу ФІФА, яку чомусь наш тренерський штаб та багато експертів вже порівнюють трохи не зі збірною Бразилії зразка 1970 року.

Друге. Друзі, чи не соромно вигравати лише дві гри з 6 –ти в групі, де крім албанців грали чехи, і грузини? Чесно кажучи, по своїм потенціалом наша збірна повинна була вигравати всі матчі. Невже хтось сумнівається, що українські футболісти в більшості своїй, якими б вони не були посередньо дерев’яними, все-таки сильніші і технічніші, чим футболісти наших суперників по групі.
А тепер зі страхом чекаємо, хто ж попадеться нам в матчах плей-оф за вихід в дивізіон А: Шотландія, Бельгія, Угорщина чи, дай бог, Сербія. І хочеться, і лячно.

Третє. Про Мудрика. То що він технічний і навіть в якійсь мірі талановитий гравець сперечатись не буду. Але чи не здається Вам, колеги, що Мудрик лише тоді корисний команді, коли вона відбивається зі всіх сил, коли вона грає від суперглибинного захисту. Саме тоді Мудрик хапає м’яча і як на боліді Формули 1 обходить захисників, створюючи загрозу для воріт українських опонентів. Саме тоді він стає левом матчу, саме тоді він може були рятівником команди. Та коли ж збірна України грає першим номером, як вона грала вчора в першому таймі, то Мудрик виглядає тим самим п’ятим колесом, яке хоч і не заважає та й не допомагає.
Це моє враження. Можливо помилкове і я чогось не бачу в талантах Михайла.

Четверте. Ця збірна без Зінченко виглядає набором гравців, але не командою. Все.

П’яте. Ми були і є командою одного тайму. Першого, якщо потрібно вигравати. Другого, якщо потрібно рятуватись. Чому так, чому ми такі вовкуваті прагматики? Чому наша збірна не грає в футбол не тільки заради перемоги, але й для задоволення нас з Вами, та і себе, не знаю. Хоч відповідь напрошується сама по собі, коли бачу обличчя похмурого відлюдькуватого генія нашого футболу – коуча Реброва. До речі, друзі, Ви хоч раз бачили Реброва часів тренерства усміхненим чи веселим? Іронічним або зневажливо усміхненим до журналістів бачив і не раз, а ось з посмішкою від душі тренера Реброва – не пригадую.

Шосте. Мені здається, можливо помиляюсь, що після 1994 року, коли Базилевич перед грою з Литвою побив пляшки з Сабо, в стартовому складі збірної, в офіційній грі, не було жодного динамівця. Тут дехто кепкував з Реалу, та Реал команда багатонаціональна, а наше Динамо, що позиціонує себе як суто українська команда з мінімумом легіонерів і яке нині лідирує в першості, не змогло надати гравця в стартовий склад збірної на гру з «супервелетнем», з Албанією. Шапаренко ж, що вийшов на заміну Зінченко, в черговий раз провалив гру.

Сьоме, останнє. На цю гру не вийшов Бражко. Здається Ребров зрозумів, що з нього опорник, як з рака щука. Але зрозумівши це, коуч не зміг найти місце Володимиру на полі. Що це означає? Можливо те, що Бражко все ж таки не такий вже й талановитий гравець, як його піарять.

А про Реброва, нарешті, сьогодні більше ні слова. Свою думку не змінюю.

З повагою,
Скіф