Рік провалів

Цей рік – найгірший рік в історії українського футболу часів незалежності. Наш футбол немовби знову повернувся в часи перших років свого існування. Пам’ятаєте: Таврія – чемпіон, програш першої гри збірної команди України угорцям. Памятаєте: Темп (Шепетівка), Зоря - МАЛС, ЕВІС (Миколаїв), Торпедо (Запоріжжя) і т.

Так, це було. Але тоді була надія. Надія на те, що виберемось, на те що колись будуть перемоги. А сьогодні – апатія. А наше з Вами, колеги Динамо, яке після осіннього-зимового періоду сезону випереджає Шахтар на 10 балів (ого-го!!!), одночасно є найгіршою командою Ліги Європи, того турніру, де по словам Суркіса ми повинні були лише вигравати. Довигравались до відсутності балів в турнірній таблиці з одним голом після шести ігор.

Прикро... Гірко... Сумно... Але саме так.

Так, це наш футбол. Він саме такий. Він настільки гіркий, що дехто з нас перестав дивитись не тільки гру любимого клубу, а навіть матчі збірної команди країни. Перестали, бо немає на що дивитись.

Футбол існує для того, щоб радувати нас, щоб ми, особливо в цю тяжку годину, могли хоча б якось відволіктись від постійних тривог, від вибухів в небі і прильотів різних шахедів, кинджалів, калібрів та «орєшників».

Але всього цього немає. І найближчим часом не буде. Бо гра наших команд - від збірної країни до Інгульця – викликає в першу чергу пригніченість і безпросвітну безнадійність.

Чому так сталось: питання важке. І війна в відповіді на нього не на першому місці. Головна причина в тому, що наш футбол будувався, організовувався не як бізнес – проект видовища, як забаганка власника клубу. Що хочу те й верчу. Це і є основним девізом справжніх господарів нашого футболу: всіх від Ахметова до Ярославського. Для них головне перемога. А як і яким чином для більшості з них це вторинне питання.

В наших клубах працюють не менеджери, які можуть будувати футбольне господарство, а васали-непрофесіонали, які дослуховуються до бажань своїх сеньйорів.

І як результат, у нас майже зникли вдумливі і талановиті тренери, які готові і бажають працювати не по лекалам і шаблонам минулого століття, а по потребам нинішнього сучасного футболу. Наші тренери перестали вчитись футболу і не учать грати в футбол, вони вчать вигравати, чого від них вимагають їх сеньйори.

І як результат, наші клуби, навіть найкращі, вміють грати лише довгими передачами, відправляючи в відрив свого партнера. Так грають всі: від збірної країни до аутсайдера другої ліги. «Лупи вперед , а там може щось та й вийде». Раніше виходило. Нині вже Вікторії з Зальцбургами знають, що і як робити з нашими командами.

Як результат, ми втратили дитячий футбол. Наші юніори доволі успішні в 15-17 років, в 18-ть вони ще тримаються і не особливо поступаються своїм зарубіжним ровесникам, а вже в 20 –ть ті, що колись вважались надією, в основній масі стають другорядними гравцями, якими не цікавляться навіть посередні європейські клуби. Чому? Відповідь ви знаєте прекрасно: тому, що наших дітей горе – тренери в першу чергу накачують фізично (щоб перебігали), і лише трохи – трохи вчать технічним прийомам і майже ніколи не вчать думати на полі.

Ілюзій про майбутні успіхи майже не залишилось. Як там у Василя Симоненко: « …На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, мільярди щасть розвіяні у прах…».

Що ж будемо любити те, що нам залишилось, будемо вболівати за тих, кого любимо з пелюшок, але як би хотілось, щоб з нами говорили наші футбольні люди не як нерозумними дитятами, що абсолютно не розуміють свого щастя, споглядаючи за муками Динамо, Шахтаря, ЛНЗ чи Руху, а як з партнерами, бо без нас, без вболівальників, футболу то не буде. Футбол існує для нас з Вами, колеги, для вболівальників і тільки для них. Якщо хто-небудь це забув, то горе йому. Футбол без вболівальників не виживе: від нього відвернуться ті, хто хотів би вкласти в нього гроші, він потихеньку сам по собі буде вмирати, як нині це відбувається, наприклад з колись так любимим хокеєм.

З повагою,
Скіф