Почнемо з найголовнішого: зневіра. В українському футболі вкорінився психологічний бар'єр, особливо помітний у матчах проти так званих грандів. Коли гравці ще до стартового свистка думають не про перемогу, а про гідну поразку, важко очікувати прориву. Приклад Олега Блохіна — показовий: у 2006 році, всупереч скепсису, він заявив, що виведе збірну на ЧС з першого місця, і ця віра передалася команді. Гравці повірили — і зробили це. Сьогодні ж багато хто налаштований на відступ ще до початку бою.
Наші цілі стали надто обережними. Ми ставимо собі за мету «просто вийти» на чемпіонат світу або Європи, замість того, щоб мріяти про перемогу. Так, це звучить сміливо, можливо навіть утопічно, але пригадаймо історію: Пеле пообіцяв своєму батькові виграти чемпіонат світу для Бразилії — і зробив це. Це не лише про талант, а про ментальність. Якщо ми не ставитимемо собі амбітних цілей, ми ніколи не вирвемося з цього замкненого кола скромних результатів.
Другою проблемою є відсутність змагального ритму. УПЛ налічує лише 16 команд, і часто гравці мають один матч на тиждень. А потім — дивуємось, чому складно витримати гру за збірну через 3 дні. У таких умовах логічним рішенням було б розширити лігу до 18–20 клубів або ввести Кубок ліги, щоби гравці звикали до темпу: матч — кожні 3–4 дні.
Не менш важливою є проблема легіонерів. У період найвищих успіхів — Шахтар без бразильців, Динамо без жодного іноземця — українські клуби демонстрували стабільність і готували гравців для збірної. Але сьогодні більшість українських клубів орієнтується на легіонерів, а українці часто залишаються на лаві запасних. Як наслідок — на рівні збірної маємо брак ігрової практики.
Ще один важливий фактор — агентський вплив. Часто тренери збірної мають прямий або опосередкований зв'язок із футбольними агентами, що просувають своїх гравців для підвищення трансферної вартості. У таких умовах склад формується не завжди об’єктивно. Це породжує недовіру у вболівальників і деморалізацію у самих гравців.
А ще — кумівство. У збірну нерідко потрапляють гравці не за рівнем гри, а за зв’язками чи близькістю до певних футбольних кіл. Це не новина для українського спорту загалом, але у футболі, де результат залежить від єдності, довіри та максимальної віддачі — така практика знищує командний дух.
Футбольна інфраструктура — ще одна критична тема. У країні чимало клубів не можуть виступати у вищій лізі лише тому, що не відповідають формальним критеріям УАФ — наприклад, освітлення в 1600 люкс або стадіон на 3000 місць. Але якщо село має лише 800 жителів, то навіщо їм стадіон на 3000? Такі вимоги не сприяють розвитку, а навпаки — відштовхують ініціативу. Візьмемо приклад «Кудрівки» — амбітного клубу з Чернігівщини. Команда виграла чемпіонат Другої ліги, мала спортивне право піднятися, але їй відмовили у підвищенні через стадіон, який вміщує менше глядачів, ніж того вимагає регламент. Проте парадокс у тому, що в самій Кудрівці населення менше, ніж місткість, якої від них вимагали. Схожа ситуація була й з волочиським «Агробізнесом», який при стабільному фінансуванні, амбітному керівництві та конкурентному складі не міг повноцінно боротися за вихід в УПЛ через ті ж вимоги до інфраструктури. Такий підхід вбиває мотивацію у регіональних команд.
Позитив є. Приклади Динамо 2022–2025 років, яке виграло УПЛ з мінімумом ресурсів і зробило ставку на молодь — це шлях. У молодіжну збірну поїхало одразу 10 гравців з цього клубу. Такий підхід — приклад для інших. Але без змін у системі — це буде радше винятком, ніж правилом.
Так, іноді навіть в умовах хаосу можна досягти результату. Приклад збірної під керівництвом Андрія Шевченка — тому підтвердження. Команда демонструвала організацію, стиль, гідно виступила на Євро. Але варто визнати: це був спалах, а не закономірність. Успіх тоді не був підтриманий системними змінами у дитячому футболі, інфраструктурі чи менеджменті. Як результат — після піку знову настав спад.
Окремо варто згадати матчі проти Росії у кваліфікації ЧС. Перед ними з усіх усюд звучала вимога — перемагати. У вирішальному матчі, який відбувався під керівництвом Йожефа Сабо, вирішальний гол забив Андрій Шевченко прямим ударом зі штрафного — класика в найкращому виконанні. Це була не просто гра, це був виклик. І відповідь на нього прозвучала чітко — і з вуст футболістів, і з голосу тренера.
Показовий приклад — збірна Хорватії. Чемпіонат там слабший за український, інфраструктура — скромніша, територія держави значно менша. Але результат — стабільна присутність у фінальних частинах великих турнірів, включно з фіналом Чемпіонату світу 2018 року та бронзою у 2022-му. І щоразу, коли ми виходимо проти них на поле, українські футболісти підсвідомо сприймають себе як слабших, і це дає психологічну фору супернику.
Отже, зміна тренера — це лише косметика. Без системних реформ, починаючи з дитячого футболу і закінчуючи фінансами та інфраструктурою, збірна України залишиться вічним претендентом. Надія — в молоді, у регіонах, у людях, які готові працювати не заради піару, а заради майбутнього гри. І тоді зміна тренера справді може щось змінити — бо він матиме з чим працювати.
По перше, дитина сама бачить що конкуренція серед його однолітків є шаленою: у його клубі є три чи чотири команди його року народження за різним рівнем технічної майстерності і вона прагне чи перейти у команду рівня що вище або не хоче щоб її перевели на рівень нижче, тому й намагається тренуватися найкраще
По друге, Кожна команда клуба данного року народження бере участь у чемпионаіонаті свого рівня, але таких рівнем може бути десять чи навіть дванадцять. Чим краще грає його команда у чемпіонаті, тим більше йомовірність що наступного року його команду підвищать на один, два або навіть три рівня, а отже дитина буде грати проти сильніших команд та розвивати свою майстерність
По третє, на внутрішньо командних змаганнях академії, дитина звикає до ігор плей-офф, на виліт та частенько ще діє правило золотого голу (тобто, хто забиває першим, йде далі по сітці плей-офф), у фінальній грі треба забити два голи. звичайно також бʼються пеналі якщо час вичерпаний і нічия. при тому ми не заважаємо дітям стояти за воротами та відволікати хлопців з іншої команди бити ті пеналі: вони завжди весело кричать тим, хто бʼє - «гей, чувак, чи ти можеш впоратись з тиском (стрессом) бити ті пеналі»?
Що це дає? Те, що дитина змалечку розуміє що:
1. є конкуренція всюди: у її команді, у рівні команд у її клубі, у рівні чемпіонату у якому вона грає, і все у її руках чи ногах щоб грати краще, підвищувати свою майстерність, завжди є інший вищий рівень на який треба вийти, є мета у її футбольному житті
2. дитина вже навчена грати матчі де «пан або пропав»: плей-офф, золотий гол, пенальті на виліт. тобто коли справа дійде до найважливішого матчу у турнірі, як наприклад Бельгія грала з Україною двічі (на євро їм треба була хоча б нічия, у лізі нації перемога у три мʼячі), то дитина впорається з нервами й стрессом та видасть таку гру, яка досягне потрібного результату.
Звичайно, при такому рівні конкуренції та тиску, має місце душевне вигоряння у дитини, тому задача її тренера цього не допустити. А отже, є «веселі» тренувальні сесії та просто інші вправи, щоб дитину трохи попустило. Те саме робиться на перед ігрової розминці - вона легка й весела щоб зняти напругу
Але, ще раз наголошую, такі діти завжди готові до стресових ситуацій де є тиск досягти результату у одному даному матчі , виходять й досягають його, без базікання як вони там будуть битися на полі за честь клуба, прапора та країни. Для них то виходить природно, рефлексивно
Та їм не треба розказувати про конкуренцію та невпинне вдосконалення своїх технічних можливостей - вона сама усе бачить та розуміє що до чого, що нема ліміту її вдосконаленню та усе залежить саме від неї.
Це у ДНК хлопців, що пройшли усі рівні та стали професіоналами на Заході.
Чому так категорично? Навіщо прямувати до примітивізму і обов'язково стверджувати: "або - або?" Чому не сказати: "і - і?" І зміна тренера, і усунення інших причин, що гальмують розвиток нашого футболу. Цілком природно, якщо доручити тренувати збірну Гвардіолі, Анчелотті, Клоппу чи ще кому, наша збірна не стрибне відразу вище за голову і не стане Чемпіоном Європи. Але якість гри команди (щоб ми не плювалися після кожного матчу) якісний тренер цілком може покращити. А причин, які гальмують розвиток футболу, багато, зокрема й явна нестача кваліфікованих тренерів у вищому ешелоні. А ще серед головних проблем я бачу слабку підготовку резерву, недостатньо грамотну роботу з дітьми, юнаками, молоддю.
Чому ж ця віра не передалася через два роки? Не передалася гравцям Динамо, коли він їх тренував?
наші хлопці часто обіцяють, але, на відміну від Пеле, їх рівень гри не відповідає обіцянкам.
логічним рішенням було б розширити лігу до 18–20 клубів (с)
У нас і 16 клубів не завжди доживають до кінця чемпу. Був непоганий чемп з 12 командами без різних команд-ліфтів, що піднімаються наверх і тут же або опускаються, або і взагалі зникають. Достатньо зробити матчі КУ з двох зустрічей, можна додати Суперкубок за участю чотирьох команд.
Але все це стосується слабаків. Динамо і шахта і так грають 30 + десь 4-5 гри на кубок +10 ігор на ЄК.
Якщо ми відмовимося від легіонерів, боюся, наш футбол перетвориться в суцільну Бєсєдіновщину. Чомусь у світі ніхто (крім Більбао) до цього не додумався.
Інша справа, що треба виховувати своїх і вчасно продавати, тоді і Збірна матиме з кого вибрати.
Інша справа, що діти не хочуть грати у футбол і, взагалі, займатися спортом. Колись, років 15 тому, чув як Сабо скаржився, що Динамо не може набрати групу з пацанів, а раніше був конкурс по 30 чоловік на місце.
Щодо "прямого голу" Шевченка, то нещодавно Лужний сказав, що до цих пір сміється, коли читає десь, що Шева ТАК ЗАДУМАВ. Думаю, він краще знає.
щодо хорватів: вони продають пачками своїх гравців при пристойній пропозиції. До речі, колись. років 20 тому, я задав питання колишньому лікарю Карпат - в чому причина, що так багато югів грають в топ чемпіонатах?
Його відповідь мене здивувала - екологія!
А взагалі, я погоджуся з Вами, що причина не в одному тренері.
Але у нього ж був шикарний вибір з футболістів, а зараз їх немає взагалі
І про системний підхід, і про дитячий футбол, і про агентів, і про кумівство, і т.і.
Але це не означає, що в потрібний час і в потрібному місці не треба шукати/призначати/вибирати кращого.
Важко докорінно налагодити футбольну систему (особливо в такий буремний час, коли існує купа інших нагальних систем, які потребують налагодження). Особливо, коли ті, що буцім-то повинні цю систему вдосконалювати, не дуже цього хочуть (або ж дуже не хочуть).
Але пошуком/вибором гідних і гідною мотивацією вибраних нехтувати не варто.
По перше, дитина сама бачить що конкуренція серед його однолітків є шаленою: у його клубі є три чи чотири команди його року народження за різним рівнем технічної майстерності і вона прагне чи перейти у команду рівня що вище або не хоче щоб її перевели на рівень нижче, тому й намагається тренуватися найкраще
По друге, Кожна команда клуба данного року народження бере участь у чемпионаіонаті свого рівня, але таких рівнем може бути десять чи навіть дванадцять. Чим краще грає його команда у чемпіонаті, тим більше йомовірність що наступного року його команду підвищать на один, два або навіть три рівня, а отже дитина буде грати проти сильніших команд та розвивати свою майстерність
По третє, на внутрішньо командних змаганнях академії, дитина звикає до ігор плей-офф, на виліт та частенько ще діє правило золотого голу (тобто, хто забиває першим, йде далі по сітці плей-офф), у фінальній грі треба забити два голи. звичайно також бʼються пеналі якщо час вичерпаний і нічия. при тому ми не заважаємо дітям стояти за воротами та відволікати хлопців з іншої команди бити ті пеналі: вони завжди весело кричать тим, хто бʼє - «гей, чувак, чи ти можеш впоратись з тиском (стрессом) бити ті пеналі»?
Що це дає? Те, що дитина змалечку розуміє що:
1. є конкуренція всюди: у її команді, у рівні команд у її клубі, у рівні чемпіонату у якому вона грає, і все у її руках чи ногах щоб грати краще, підвищувати свою майстерність, завжди є інший вищий рівень на який треба вийти, є мета у її футбольному житті
2. дитина вже навчена грати матчі де «пан або пропав»: плей-офф, золотий гол, пенальті на виліт. тобто коли справа дійде до найважливішого матчу у турнірі, як наприклад Бельгія грала з Україною двічі (на євро їм треба була хоча б нічия, у лізі нації перемога у три мʼячі), то дитина впорається з нервами й стрессом та видасть таку гру, яка досягне потрібного результату.
Звичайно, при такому рівні конкуренції та тиску, має місце душевне вигоряння у дитини, тому задача її тренера цього не допустити. А отже, є «веселі» тренувальні сесії та просто інші вправи, щоб дитину трохи попустило. Те саме робиться на перед ігрової розминці - вона легка й весела щоб зняти напругу
Але, ще раз наголошую, такі діти завжди готові до стресових ситуацій де є тиск досягти результату у одному даному матчі , виходять й досягають його, без базікання як вони там будуть битися на полі за честь клуба, прапора та країни. Для них то виходить природно, рефлексивно
Та їм не треба розказувати про конкуренцію та невпинне вдосконалення своїх технічних можливостей - вона сама усе бачить та розуміє що до чого, що нема ліміту її вдосконаленню та усе залежить саме від неї.
Це у ДНК хлопців, що пройшли усі рівні та стали професіоналами на Заході.