Почнемо з найголовнішого: зневіра. В українському футболі вкорінився психологічний бар'єр, особливо помітний у матчах проти так званих грандів. Коли гравці ще до стартового свистка думають не про перемогу, а про гідну поразку, важко очікувати прориву. Приклад Олега Блохіна — показовий: у 2006 році, всупереч скепсису, він заявив, що виведе збірну на ЧС з першого місця, і ця віра передалася команді. Гравці повірили — і зробили це. Сьогодні ж багато хто налаштований на відступ ще до початку бою.
Наші цілі стали надто обережними. Ми ставимо собі за мету «просто вийти» на чемпіонат світу або Європи, замість того, щоб мріяти про перемогу. Так, це звучить сміливо, можливо навіть утопічно, але пригадаймо історію: Пеле пообіцяв своєму батькові виграти чемпіонат світу для Бразилії — і зробив це. Це не лише про талант, а про ментальність. Якщо ми не ставитимемо собі амбітних цілей, ми ніколи не вирвемося з цього замкненого кола скромних результатів.
Другою проблемою є відсутність змагального ритму. УПЛ налічує лише 16 команд, і часто гравці мають один матч на тиждень. А потім — дивуємось, чому складно витримати гру за збірну через 3 дні. У таких умовах логічним рішенням було б розширити лігу до 18–20 клубів або ввести Кубок ліги, щоби гравці звикали до темпу: матч — кожні 3–4 дні.
Не менш важливою є проблема легіонерів. У період найвищих успіхів — Шахтар без бразильців, Динамо без жодного іноземця — українські клуби демонстрували стабільність і готували гравців для збірної. Але сьогодні більшість українських клубів орієнтується на легіонерів, а українці часто залишаються на лаві запасних. Як наслідок — на рівні збірної маємо брак ігрової практики.
Ще один важливий фактор — агентський вплив. Часто тренери збірної мають прямий або опосередкований зв'язок із футбольними агентами, що просувають своїх гравців для підвищення трансферної вартості. У таких умовах склад формується не завжди об’єктивно. Це породжує недовіру у вболівальників і деморалізацію у самих гравців.
А ще — кумівство. У збірну нерідко потрапляють гравці не за рівнем гри, а за зв’язками чи близькістю до певних футбольних кіл. Це не новина для українського спорту загалом, але у футболі, де результат залежить від єдності, довіри та максимальної віддачі — така практика знищує командний дух.
Футбольна інфраструктура — ще одна критична тема. У країні чимало клубів не можуть виступати у вищій лізі лише тому, що не відповідають формальним критеріям УАФ — наприклад, освітлення в 1600 люкс або стадіон на 3000 місць. Але якщо село має лише 800 жителів, то навіщо їм стадіон на 3000? Такі вимоги не сприяють розвитку, а навпаки — відштовхують ініціативу. Візьмемо приклад «Кудрівки» — амбітного клубу з Чернігівщини. Команда виграла чемпіонат Другої ліги, мала спортивне право піднятися, але їй відмовили у підвищенні через стадіон, який вміщує менше глядачів, ніж того вимагає регламент. Проте парадокс у тому, що в самій Кудрівці населення менше, ніж місткість, якої від них вимагали. Схожа ситуація була й з волочиським «Агробізнесом», який при стабільному фінансуванні, амбітному керівництві та конкурентному складі не міг повноцінно боротися за вихід в УПЛ через ті ж вимоги до інфраструктури. Такий підхід вбиває мотивацію у регіональних команд.
Позитив є. Приклади Динамо 2022–2025 років, яке виграло УПЛ з мінімумом ресурсів і зробило ставку на молодь — це шлях. У молодіжну збірну поїхало одразу 10 гравців з цього клубу. Такий підхід — приклад для інших. Але без змін у системі — це буде радше винятком, ніж правилом.
Так, іноді навіть в умовах хаосу можна досягти результату. Приклад збірної під керівництвом Андрія Шевченка — тому підтвердження. Команда демонструвала організацію, стиль, гідно виступила на Євро. Але варто визнати: це був спалах, а не закономірність. Успіх тоді не був підтриманий системними змінами у дитячому футболі, інфраструктурі чи менеджменті. Як результат — після піку знову настав спад.
Окремо варто згадати матчі проти Росії у кваліфікації ЧС. Перед ними з усіх усюд звучала вимога — перемагати. У вирішальному матчі, який відбувався під керівництвом Йожефа Сабо, вирішальний гол забив Андрій Шевченко прямим ударом зі штрафного — класика в найкращому виконанні. Це була не просто гра, це був виклик. І відповідь на нього прозвучала чітко — і з вуст футболістів, і з голосу тренера.
Показовий приклад — збірна Хорватії. Чемпіонат там слабший за український, інфраструктура — скромніша, територія держави значно менша. Але результат — стабільна присутність у фінальних частинах великих турнірів, включно з фіналом Чемпіонату світу 2018 року та бронзою у 2022-му. І щоразу, коли ми виходимо проти них на поле, українські футболісти підсвідомо сприймають себе як слабших, і це дає психологічну фору супернику.
Отже, зміна тренера — це лише косметика. Без системних реформ, починаючи з дитячого футболу і закінчуючи фінансами та інфраструктурою, збірна України залишиться вічним претендентом. Надія — в молоді, у регіонах, у людях, які готові працювати не заради піару, а заради майбутнього гри. І тоді зміна тренера справді може щось змінити — бо він матиме з чим працювати.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 4
Загрузка комментариев
