І дощ змиває всі сліди...

Вчора, коли писав свій пост про необхідність перемоги, то повірте, в першу чергу писав його для себе. Це була така собі внутрішня письмова медитація, тому що особисто у мене надій на перемогу було обмаль. Так, були, але мізерні.

Тепер від тих надій не залишилось і сліду. Як писав поет «все до далеких зірок понеслось».

Як же хотілось перемоги. Та ці хотілки зникли вже десь на 4-5 –й хвилині гри, коли Нещерет, не довіряючи своїм партнерам по захисту, почав нервово, тяп-ляп, будувати білд-ап далекими і неточними ударами. Саме тоді, ще до першого удару Переса по динамівським воротам, я зрозумів, що ця гра добром не завершиться.

Та й як вона могла успішно завершиться, коли Динамо будуючи середній блок, високо піднімали свою задня захисну лінію, даючи змогу раз за разом вриватись на вільні місці атакуючим нащадкам Макавеїв. Хто до цього додумався, навіщо було руйнувати те, що хоч зі скрипом працювало: низький блок і пресинг. Тай хто – небуть з Вас, друзі, навіть на метровій плазмі помітив хоча б крихту пресингу?

Чому вчора наші захисники (всі до одного) раз за разом програвали індивідуальну боротьбу гравцям Маккабі? Та й чи узріли Ви хоч раз, щоб вони вступали в боротьбу? Почесний ескорт добачив, боротьби не помітив.

Чому вибиваючи м’яча від воріт далекими ударами захист Динамо не поспішав допомагати атаці, залишаючи нападників в меншості останній третині поля? Чому?

Чому динамівці були такими пасивними, хто скаже? Чому не включали хоча б третю передачу, а бігати не то що підтюбцем, в повзали рачки?

Я сам не відповім на ці «чому», тому хотів би почути відповідь від тренера. А Шовковський, включивши СаШо, в звично поразці звинуватив Вівчаренко, що той на рівному місці отримав червону карту, змусивши сорок хвилин грати в меншості.

Може й так, але чому Динамо змогло протриматись в меншості лише біля десяти хвилин, коли в це й же час «фіалки» з Апеннін в меншості відгрузили Поліссю третій гол. Невже в Динамо не награється тактика грати в меншості? Мабуть ні, бо згадайте, як осінню минулого року Динамо в після видалення Дубінчака пропустило чотири голи в грі з Ференцварошем (хоч протрималось в меншості тоді 37-м хвилин). Грати в меншості також потрібно вчити, також потрібно награвати. А імпульсивне рішення Шовковського змістити на лівий фланг захисту не надто швидкого Михавка було виявом самогубства.

Якщо вже почали про тренера, то виникає питання, вже не перший раз, чому гравці під керівництвом Шовковського не розвиваються, а швидко деградують, чи в кращому випадку стагнують (ні туди і ні сюди). Шапаренко, Бражко, Піхальонок, Волошин, та й Михавко з Ванатом, про яких ще років два тому писали і говорили, що вони є надією українського футболу, нині вже закономірно не попадають в стартовий склад збірної, бо грають так, що хочеться насолоджуватись Похоронним маршем Шопена, а не Одою до радості Бетховена.

Хто-небудь може пояснити, чому найкращий гравець Динамо – майже 36-річний Ярмоленко, якому вже можна мріяти про онуків, в грі виглядає молодшим за Попова з Біловаром?
Як же багато з нас втішались третьою зірочкою на емблемі Динамо. Сумно, але багатьом з нас вона затьмарила розум, через неї ми повірили в відродження Динамо, в тренерський хист пана Шовковського і те, що будемо грати в ЛЧ.

Та нині Динамо виглядає не відродженим, а зародженим, Олександр Володимирович Шовковський залишився СаШо, Динамо буде грати не в ЛЧ а, слава богу, хоч в ЛК… Саме ж Динамо зразка серпня 2025 року виглядає блідою тінню навіть Динамо зразка серпня минулого року.

Я не знаю, чи потрібно нині звільняти Шовковського? Не знаю, хоч хочеться взяти АК-74 і крушити всіх. Руки чешуться. Але знаю і впевнений лише в одному Шовковський – у просторіччі СаШо - не тягне справу тренерства Динамо. Та й Сабо, як кризового менеджера, у Суркісів нині під рукою немає.

А про Суркісів не буду. Моє відношення до них (тільки і лише як власників Динамо, бо тут вже дехто назвав мене антисемітом) знаєте…

Рясний дощ над сербською ареною змив всі сліди, хоч, як відмітив хтось з вболівальників, то був не дощ, а наші з Вами сльози.

Такі реалії…

З повагою,
Скіф